У 1919 році радомисльська гімназія
видала атестати зрілості останнім своїм випускникам. Був серед них і добре
знаний радомишлянам середини ХХ століття педагог і громадський діяч Микола
Іванович Осадчий.
Вчителював він у Борщеві (там, до
речі, ступив на свою педагогічну ниву, плекав яку сорок літ), Глиниці,
Кичкирях, Новаках (нині Коростенський район), у Радомишльській школі №4.
Завідував Борщівською початковою школою,
Радомишльським дитячим містечком (дитбудинком), директорував у
Вепринській, Раковицькій та першій міській школах.
У 1943-47 рр. він очолював міську
раду, неодноразово обирався її депутатом. Входив до кола фундаторів міського
історико-краєзнавчого музею, що відкрився у 1959-му. А через літ 25 разом з
такими ж ентузіастами та однодумцями Микола Іванович домігся відкриття в місті
Музею освіти, наповнивши його цікавими та унікальними експонатами. За
байдужості й потурання чиновників той музейний заклад, на жаль, канув у Лєту
разом зі своїм наповненням. Втім
написані М.Осадчим змістовні нариси з історії Радомишля та освітньої справи на
Радомишльщині, на щастя, залишилися, як і деякі інші документи епохи, що їх
дбайливо зберігають нащадки подвижника.
З-поміж них – і оця світлина того
останнього гімназійного випуску. У верхньому ряду стоять (зліва направо): Д.Слабченко,
М.Мацапура, В.Лядов, Г.Гарбаренко, Д.Прозоровський, Є.Рибак, М.Поліщук,
М.Осадчий, Ф.Голецький. У другому ряду сидять І.Гавінський, Є.Іванов,
М.Вінницький, класний наставник Г.М.Таргоні, Л.Туровець, В.Лобачевський,
В.Лотоцький, С.Полінковський. Попереду на підлозі вмостились І.Шаціло,
А.Крігер, І.Молдавський.
Як зазначав Микола Осадчий у своїх
гімназійних спогадах, дружні стосунки упродовж навчальних років та й потому він
підтримував з Миколою Мацапурою, що став відомим шевченкознавцем, протягом
багатьох років був директором Харківського, а затим Київського музеїв Тараса
Шевченка, Семеном Полінковським – багаторічним головлікарем Павлівської
психіатричної лікарні в Києві, Володимиром Лобачевським, що присвятив своє
життя лісівництву і очолював Управління лісового господарства в
Ставропольському краї.
Завдяки листуванню Осадчого з
Лобачевським збереглась можливість не лише назвати останніх випускників з фотокартки,
а й навести деякі свідчення про них.
Незважаючи на різнобарвний
соціальний, майновий та й національний склад, між гімназистами складалися тісні
та приязні стосунки. Вони, на жаль, загострились у революційну пору 1917-1921
років, коли почали виявлятися політичні розбіжності. Вчорашні однокласники
часом опинялися по різні боки барикад. Дехто не сприйняв Жовтня та його
комуністичних ідей, емігрувавши за кордон. Серед останніх, приміром,
І.Гавінський, що був сином повітового справника.
У протистоянні з українським
повстанським загоном Соколовських загинув Мендель Вінницький, що входив до
керівництва місцевого більшовицького осередку.
Декого попри лояльність до нової
влади не оминула хвиля репресивних гонінь. Така доля спіткала Рибака, що став
хірургом, – сина знаного Радомисльського торговельника, чия лавка була в
престижному місці на Соборному майдані. В.Лобачевський, зокрема, згадує про
його ранні сіоністські погляди. Він, хоча й вступив до компартії, але під
нищівний репресивний каток усе ж потрапив.
Жертвою репресій став один із братів
Рудзевичів, які переїхали до Житомира, тож не змогли сфотографуватися разом з
однокласниками. Немає на випускному знімку й О.Полянського, що теж залишив
Радомисль, відсутні також П.Карпенко, С.Лядов, І.Шмульзон, В.Молодико.
С.Лядов і Шмульзон обрали тимчасом
військовий фах, Поліщук присвятив життя хірургії. Мій однофамілець В.Молодико
(дотичних родинних ліній, між тим, на
простежено) походив з поштових службовців (поштмейстери з таким прізвищем
працювали свого часу зокрема в Горностайполі та Радомишлі).
Григорій Миколайович Таргоні прийшов
працювати в гімназію в 1914 році. Він викладав російську мову та літературу. За
радянської влади працював у школі №2 і вважався провідним фахівцем у викладанні
цих предметів.
Описуючи навчальні будні, колишні
гімназисти згадують передусім дружні взаємини, котрі збереглися на все життя.
Адже не єдиними уроками запам’яталися їм гімназійні роки. Вони ходили один до
одного в гості, знайомились із родинами, бували на сімейних торжествах. В гімназії
влаштовувалися диспути, «суди», проводилися вечори, де читалися вірші та уривки
з прозових творів, ставилися вистави. Іноді виступали справжні артисти.
Багато учнів свій вільний час
проводили у бібліотеці, добре наповненою не тільки програмною літературою, а й
пізнавальною, науковою, художньою. Подеколи влаштовувалися цікаві екскурсійні
поїздки.
З гімназійних лав вийшло чимало
кваліфікованих лікарів, інженерів, юристів, військових, викладачів, агрономів
та ін. Рівень освіти, здобутий в гімназії, давав змогу знайти кваліфіковану
роботу, впевненіше почуватися та орієнтуватися у багатьох життєвих аспектах.
Газета «Зоря Полісся», 4 жовтня 2019 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар