Третього березня 1946 року в Кримку
співробітники НКВС заарештували ксьондза Войцеха-Мартиніана Дажицького.
Енкеведисти знали, що застануть його на місці, адже була неділя, коли священик,
який доносив слово Боже католикам кількох районів Київської та Житомирської
областей, зазвичай проводив Святу Месу в місцевому костелі св.Антонія.
Інкримінували йому традиційну ще з лиховісних 30-х статтю 54-10 (антирадянська
агітація та пропаганда).
Коли парафіяни спробували дізнатися,
за що ж заарештували їхнього панотця, адже він нічого поганого не вчиняв, у
відповідь почули, що його провина не в тому, що він зробив, а в тому, що здатен
був зробити.
Біограф В.Дажицького Леон Карловіч у
присвяченій йому книжці «Тернистий шлях» зазначає, що згодом кримоцький ксьондз
оповідав про ті жахливі часи та події навіть з гумором, наводячи поширений тоді
анекдот. Йшлося в ньому про трьох поліцейських, що сперечалися, хто з них
спритніший у розкритті злочинів: американський коп, німецький поліціянт чи
радянський міліціонер. Американець сказав, що впорається за місяць з часу
скоєння злочину, німцеві – знадобиться два тижні. А от чекіст похвалився, що
розкриє все ще за місяць до того.
Попри те, що подібні справи фабрикувалися
й розкручувалися доволі швидко, п’ять місяців, упродовж яких велося
«розслідування», були для священнослужителя важкими й виснажливими. Суто
релігійна діяльність юридично в СРСР не заборонялась, тому протокольно її
назвали підбурювальною, «аргументуючи» це створенням не тільки в Кримку, а й
довкруж, молитовних розарійних кіл, що вже виглядало заколотницькою релігійною
агітацією. «Вагомими аргументами» для сторони звинувачення, яка вимагала для
підсудного 8 років ув’язнення у виправно-трудових таборах, стали також «зрада
батьківщині» та «причетність до Армії Крайової». «Зрада», на думку «слідства»,
полягала вочевидь у тому, що священицький сан ксьондз Дажицький отримав у
1943-му в окупованому Львові, де й почав душпастирську місію. У такий же спосіб
«притягнуто» було й тезу про співробітництво з польським військом. А ще у
помешканні кримоцького священнослужителя знайшли книгу А.Міцкевича «Діди», яку
визнали антирадянською.
З житомирської в’язниці отця
Мартиніана за вироком повноважного представництва Житомирської особливої наради
відправили на далеку Колиму, де на нього чекали жахливі рабські умови,
нелюдська праця, голод і холод…
*
* *
Народився Войцех Дажицький 14 лютого
1918 року на Галичині в польському сільці Ягела в боголюбивій хліборобській
родині. Був у ній наймолодшим, зростав, до того ж, хворобливим. Проте здолав
хворобу й загартувався, відчуваючи, що доведеться долати чимало випробувань,
адже обрав шлях служіння Господові. Закінчивши школу та гімназію, Войцех
продовжив навчання в Колегіумі Ордену Бернардинів, де став братом Мартиніаном.
Під цим ім’ям після закінчення духовної Семінарії і був він рукопокладений у
священика. Свою пастирську службу починав в Одесі. А в жовтні 1944-го ксьондза
Дажицького направили нести слово Боже на Житомирщину та Київщину. Осів він у
Кримку, проте під його впливом перебувало десять довколишніх тодішніх
адміністративних районів: Радомишльський, Потіївський, Малинський, Чоповицький,
Брусилівський, Макарівський, Іванківський, Розважівський, Хабенський, Чорнобильський.
І на весь цей обшир – лише два храми. Третій стараннями о.Мартиніана в 1945
році відновився в Радомишлі, щоправда ненадовго, бо через вісім років у ньому,
перебудованому, відкрили будинок культури. Решта парафій гуртувалась довкола
звичайних помешкань парафіян.
Добиратися до них без транспорту
було майже неможливо. А який був тоді головний траспортний засіб на селі?
Звичайно, гужовий. Відтак придбав собі ксьондз коника. Звали його Орликом, як
розповідає дослідниця кримоцької минувшини Станіслава Горай. Називає вона й
тих, хто був опорою й підтримкою отця Войцеха-Мартиніана під час його
перебування в селі – Вацлав Клюско, Людвіг Сичевський, Цезар Бернацький, дід
Матковський. А ще тодішні хлопчаки – Климентій Левківський, Зигмунт
Шатило, Янусь… Дехто з
них поруч зі ксьондзом ось на цій світлині, що збереглась в родині Левківських.
Є також знімок,
де Дажицький верхи на Орлику.
«Він працював старанно, жертовно і
вкладав серце заради кожної людини, навіть якщо хтось і не був католиком, –
пише про кримоцькі роки священика Л.Карповіч. – Усі були для нього близькими,
кожного він обдаровував приязною усмішкою та сердечною турботою. Тож нічого
дивного, що до сьогодні на цій території ім’я Войцєх (з хрещення) незламного
монаха бернардина вимовляється з пошаною».
Звісно, що така шана і відданість не
могли не дратувати компартійну владу.
*
* *
З ув’язнення Вацлава Дажицького
звільнили достроково – на рік раніше, ніж це передбачалося покаранням. З вірою
в серці він мужньо подолав усі жахіття та злигодні колимського табірного життя.
Найбільше отець Мартиніян прагнув повернутися до Кримка, де, був певен, на
нього чекали і надзвичайно зраділи б його поверненню. Але за вироком суду,
окрім заслання, Дажицького позбавили на 5 років права проживання в межах своєї
парафії. До того ж давню і знану культову споруду в Кримку комуністична влада
саме в ті роки закрила та згодом зруйнувала. Відтак вирушив він спочатку у
Вільнюс, де насамперед вклонився тамтешнім католицьким святиням, а затим
дістався до Львова. Там отримав благословення служити на Вінницьких теренах – у
Мурафі, Барі, а потім у Городківці, де й правив, поки було сил. Його вважали
одним з найавторитетніших католицьких священиків України.
Зустріч В.-М.Дажицького у Ватикані зі Св. Іоанном Павлом ІІ.
Відійшов Вацлав-Мартиніан Дажицький
у вічність 2009 року, 2 липня. Ця дата, до речі, була знаковою для нього. Якраз
цього дня він відзначав свої монаші іменини, а у 1952-му був звільнений з
табору.
У Кримку костел відродили у 2008-09
рр. Тож повертаються до цього поліського села його давні духовні традиції,
повертаються імена й тих, хто їх упродовж віків та років оберігав, зміцнював і
множив.
Сучасний костел
у Кримку. Світлина 2013 р.
Газета «Зоря Полісся», 20 грудня 2019 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар