Зі словом Божим через випробування та лихоліття

З початком російсько-української війни міцно увійшло в наш обіг слово «капелан», яким здавна означають священика, що опікується військовими. На радомишльських теренах поширилося воно під час Першої світової війни, коли на капеланську службу до Російського імператорського війська відряджалися священнослужителі місцевих парафій. Одним із них став настоятель Вепринської церкви Архістратига Михаїла Митрофан Коломацький.

У 1916 році він ніс священицьку службу в одному з полків, що перебував на лінії фронту в Королівстві Польському. Там йому, на жаль, найчастіше доводилося після кожного бою відспівувати загиблих…

Цю світлину, зроблену тоді у Варшаві, надав правнук панотця Андрій Коломацький, який нині мешкає в Австралії. На ній – о.Митрофан з матушкою Ольгою та чотирирічним сином Євгеном – дідом Андрія.

Як розповів А.Коломацький, Євген був старшим у вепринській священицькій родині і єдиним сином, бо за ним народжувалися лише доньки…

Митрофан Якович Коломацький народився у 1885 році в Копачах Чорнобильської волості Радомисльського повіту, де ніс службу Божу його батько. У 1898-му отець Яків почав виконувати пастирську місію у Веприні. По його смерті в 1911 р. священиком Вепринського храму був рукопокладений син Митрофан, що за три роки перед тим закінчив духовну семінарію і по тому вчителював.

Втім більшовицька влада, що запанувала через кілька років, оголосила культові храми та їхніх служителів не лише зайвими, а й шкідливими. Не оминула погромна антирелігійна кампанія й Вепринської церкви та її настоятеля.

Його намагання протидіяти руйнуванню храмової споруди влада назвала «контрреволюційною діяльністю» з відповідними наслідками. 1 серпня 1931 року отця Митрофана заарештували, а через півроку судова колегія ОДПУ призначила йому п’ятирічне ув’язнення в концтаборі.

Митрофан Коломацький відбував покарання на сумнозвісних Соловках, проте витримав табірні злигодні й поневіряння і в 1937-му повернувся у Веприн. Проте тут на нього ніхто не чекав. Дружина померла голодною смертю в чорному 1933-му, а священицький будинок загарбала для своїх потреб вепринська комуна. Батюшка переїхав у край свого уродження – Чорнобильщину.

У Другу світову, що розгорілась через кілька років, радянська армія капеланів уже не потребувала, адже морально-виховними засадами опікувалися замполіти. Позаяк кремлівська верхівка таки віддала належне церкві, яка гуртувала своїх вірних на протидію та опір окупантові. Відтак після війни від відвертого «червоного войовничого атеїзму» влада відмовилась і подекуди навіть дозволила відкрити храми, що дивом вбереглися, та служити в них священикам, котрих оминули криваві репресії 1937-39 років.

Отримав такий дозвіл і отець Митрофан. До того ж, стало відомо, що в пору окупації він прихистив у своєму помешканні та виходив пораненого радянського бійця.

У 1955 році батюшка осів у Чорнобилі, де став настоятелем Свято-Іллінської церкви – тієї, що є точнісінькою подобою Свято-Миколаївського храму в Радомишлі. Збудовані були обидві культові споруди за тотожним проектом губернського архітектора Миколи Юргенса. Останніми роками, до речі, кілька разів у Радомишль привозили для поклоніння мирянам Чудотворний образ святителя Миколая з цього Чорнобильського храму – єдиному в закритій зоні, де й нині проводяться Богослужіння.

Чорнобильська Свято-Іллінська церква …

… та її настоятель у 1955-1969 рр. о.Митрофан Коломацький.

Колишня чорнобильчанка Наталія Андрієнко була знайома з родиною Коломацьких. Жив він там з донькою Зінаїдою. Частенько гостювали у них інші діти та внуки батюшки. З онукою Аллою Наталя товаришувала. «Дуже багато доброго зробив отець Митрофан для Свято-Іллінськоі церкви. Вічна йому пам’ять і вдячність!» – розповідає жінка.

Родина Коломацьких.

У Чорнобилі Митрофан Якович Коломацький і скінчив свій життєвий шлях, відійшовши у засвіти 23 жовтня 1969-го. За рік до початку будівництва Атомної станції, що стала зловісним символом цього похованого катастрофою міста. Рідне Митрофанові Коломацькому село Копачі, що розташовувалося за 4 кілометри до АЕС  –  найближче  з-поміж усіх інших сусідніх сіл, а тому й найбільш радіаційно забруднене, у пору ліквідації наслідків аварії було вщент знесене і суціль засипане землею…

Газета «Зоря Полісся», 10 січня 2020 р.