З оприлюдненням
Мінрегіоном проєкту майбутніх районів Житомирщини, за яким в області
передбачено створення чотирьох районів: Житомирського, Бердичівського, Новоград-Волинського і Коростенського – у
сусідньому Малині активізувався і владний, і громадський рух за утворення на
обласній мапі п’ятого району – Малинського: в складі теперішніх Брусилівського,
Малинського, Народицького і Радомишльського районів.
Для Радомишля подібна
ситуація, власне, не нова. Двічі в своїй історії Радомишль підпорядковувався
Малину. Остання така реформація, що проходила у 1962-1964 роках ще на пам’яті старших
поколінь радомишлян. Реформа була недовгою, проте за її підсумками Радомишль
зазнав і соціально-економічних, і територіальних втрат.
Малину, одначе,
це відкрило шлях до статусу міста обласного підпорядкування.
Подібна
пертурбація проходила й під час адміністративно-територіальної реформи 1923
року. Тоді було ліквідовано Радомисльський повіт, що за своїми розмірами (9533
кв. км) становив майже третину сучасної Житомирської області, охоплюючи ряд
сучасних районів Житомирщини та Київщини. Натомість центром новоствореного
округу став Малин. Хоча на ту пору населення Радомишля становило біля 13 тисяч,
а Малина – 7,4. Як наслідок, у 1923 році Радомишль – понизили в статусі він
став селищем міського типу (на щастя, лише на кілька років). Малин же проклав собі
шлях до статусу міста. Радомишльський район, до того ж, майже на сорок років
позбавили виходу до залізниці.
А от як
оповідалося про ту реформу і новий понижений статус нещодавнього повітового
міста (друга категорія міст Російської імперії за тодішньою класифікацією, для
порівняння – зараз ми вже аж у сьомій) 1924 року в київській газеті
«Пролетарська правда».
«Про принади
сполучення між Радомислем і Малином багато разів писалося ще в «добрі старі
часи», коли Радомисль, так би мовити, задавав тон, адже був повітовим містом, а
Малин – незначним зубожілим містечком. Чимало часу з того часу спливло, і ролі
змінились. З живого, квітучого міста з населенням у 20000 жителів Радомисль
перетворився у «заштатне» містечко з обгорілими після пожежі, що сталась у
ньому в червні 1922 року, вулицями, позбавленими будь-якого життя, згорілим
минулого року відомим всій Київщині паровим млином (кол. Авербуха), із закритим
нещодавно великим шкіряним заводом ВУКС і декількома сотнями безробітних.
Малин же став
центром величезного за своїми розмірами округу, де зосереджені установи,
розкидані по всій території «куцого» містечка.
Як окружний
центр, Малин, здавалося б, повинен був не тільки «розворушитися» і привести
себе у «належний вигляд». Що не кажи, але сором хоча б перед тим же Радомислем
залишатися «нечупарою», яким він перебував упродовж кількох десятиріч,
потопаючи у багнюці і глибоких калюжах. А між тим, все зосталося без змін: ті ж
брудні немощені вулиці, ті ж смердючі калюжі води (по коліна), ті ж безсоромні
гуляння «по місту» обивательських корів, кіз і свиней…
Чим, скажіть,
не «культурне» місто?
Правда малинці
вихваляються своїм парком, справжні родзинки якого нещодавно описувалися у
«Пролет. Правді». Але цей парк, – на жаль! – єдине варте уваги місце в Малині,
і більше йому пишатися нічим.
А що вже
казати про дорогу між Радомислем і
Малином! Про ці піски, ями, вибоїни… Про знамениту «місцину» біля паперової
фабрики, де взагалі вже не важко собі й шию зламати… А переїзд через загату?
І, дивна річ,
ніхто, рішуче ніхто, не подумає про те, що треба ж, нарешті, все це виправляти.
Забувають, що вже скоро настане осінь, і потрібно завчасно подбати про
відновлення і виправлення поруйнованих доріг.»
А це, до речі,
несподіваний допис про дорогу Радомишль – Малин у газеті «Коростишівські вісті»
в липні 1942-го. Втім були ми тоді під іншими «господарями»…
Немає коментарів:
Дописати коментар