Напевне першим знаним з історичних
джерел співочим талантом на радомишльських теренах слід вважати такого собі
Йосипа МИТИНСЬКОГО. Щоправда, відомості про нього містяться в надто сумному для
української історії документі. Згадано колишнього радомисльського півчого у
Коденській книзі судових справ – архівному зібранні протоколів польського
військового суду в Кодні, що фіксував допити заарештованих учасників
Коліївщини, а також судові вироки щодо них, серед яких переважали смертні.
Як зазначено в справі «гайдамаки
Йосипа Митинського, дяка, Шваччиного брата» від 15 грудня 1769 року, затримали
його на дорозі з Вінниці на Очеретне й Погребище біля села Босий Брід (названі
тут і далі села лежали переважно на межі Київщини, Поділля та Волині) уманські
надвірні козаки, бо не мав при собі жодних документів. Спочатку тримали його в
Попудні, а звідти спровадили у Кодню. Між тим, при затриманні Йосип пояснив, що
простував саме туди.
На допиті невільник розповів, що має
33 роки від роду, уроджений у Красилові (нині – Хмельницька область) в родині
місцевого возного (так іменувався ту пору судовий виконавець) Данила
Митинського та його дружини Тетяни.
Позаяк гарно співав, віддали його в
Радомисль на службу до митрополита Київського, що там резидував (у 1762-1778
рр. предстоятелем унійної митрополії був Пилип Володкевич). Вірогідно, тоді й
наставили Данила на дяка. Втім був він при митрополитові не лише
кліриком-хористом, а й шафарем – збирачем податків.
Три роки провів Йосип у митрополії,
а потому повернувся в Красилів, де певний час жив у дядька. Затим півроку
служив у Янові в протопопа Заблонського, який залучав його до візитації церков.
Цю місію перервала хвороба, яка
тривала зиму й літо 1769-го, що їх дяк Митинський вимушено провів в Очеретному.
Остаточно видужавши, мандрував він різними парафіями, де брав участь у
богослужіннях по кілька днів на тиждень. Потім оформив собі паспорт у Красилові
й надумав вирушити у Кодню, де, відчував, знедоленим потрібна і духовна, і
пісенна розрада. Зрештою потрапив туди вже не зі своєї волі, а силоміць. Та ще
й під шибеницю. Попервах таки лише «під», бо саме на цим ешафоті 7 січня
1770-го ув’язненому всипали 300 ударів різками. Адже своє гайдамацтво Йосип
Митинський заперечував, посилаючись при цьому на свого покровителя ксьондза
Скальського з Ліщин, а жодних доказів його бунтівної діяльності у трибуналу не
було.
Над покараним невільником з чудовим
півчим голосом зглянулись сановні шляхтичі Слотвинські, що прихистили забитого
(йдеться, певно, про чашника житомирського 1766-1772 рр. Никодима-Казимира та
його жалісливу дружину Ядвигу). Але бути придворною співочою пташкою в клітці
він, мабуть, не забажав і, коли загоїлися рани, вирушив мандрувати далі.
Певний час перебував у Мирополі,
вчителював у Любарі. А влітку непосидючий дяк-співець знову опинився в
Коденському ув’язненні. Тепер вже під іменем Йосипа … Швачки(!). Саме цим
прізвищем називався Митинський, вдаючи себе за двоюрідного брата (по тітці)
бунтівного козацького отамана Якова Швачки. Притому ще й вихвалявся, що має під
Хмільником власний п’ятитисячний загін, з яким скоро буде різати ненависну
шляхту, євреїв, попів. Аби якось прогодувати себе і десь пристати на ніч, за
вечерю й покрівлю виписував дбайливим господарям «лібертації» – охоронні
грамоти на час наступного походу сюди повсталих гайдамаків.
Третього травня Митинський під тією
ж легендою надав «лібертацію» в селі Погорілому, що на Уманщині, місцевому
ксьондзу Корналію Плісовському, в якого зупинився на ночівлю. На папірці він
написав: «Був тут Йосип Швачка… Будучи убогим, отримав вольницю у найяснішої
монархині цариці Катерини Олексіївни генерала Битова, жодної кривди не чинив,
тільки відпочив і пішов з Богом». Про свого непроханого нічного гостя, що
сполохав і підняв на ноги родину, яка спочивала, та з погрозами вимагав їжі й
горілки, священик повідомив російським військовим.
Царські карателі, що допомагали
польським придушувати повстання, затримали «Йосипа Швачку» в місцевій корчмі.
Під канчуками та свідченнями Плісовського і наданої йому «лібертації», показами
інших «потерпілих» дяк підтвердив мовлене ними, пояснивши це лише намаганнями
прикритися своєю належністю до гайдамацтва бажанням поїсти й випити. А коли
мешканці ставилися до його слів підозріло, відразу забирався геть. Та йому не
повірили, доправивши спочатку до Яблунців та Межибожа в комендатури російські.
Там московські кати допитували Митинського вже по повній. Відтак під тортурами
він «зізнався», що справді є Шваччиним кузеном і був у його війську, що забив
тільки двох євреїв.
Тож відправили його до Коденської
ями, де катування продовжилися.
Жодних заперечень і виправдовувань
суд до уваги не взяв. 5 липня 1770 року з колишнього радомисльського співця
здерли два паси шкіри, а через два дні бідолашного четвертували…
Вадим Доброліж.
«Козацька доля.
Кодня».
Як пише в книжці «Швачка – фенікс
українського духу» дослідник Коліївщини Євген Букет, свідчення Йосипа Митинського про його
гайдамацтво історики здебільшого до уваги не беруть, і не лише тому, що вони
були вибиті катуваннями (до речі, в джерелах ХІХ століття такі зізнання
означено терміном «корпоральні»). В історичних документах жодних згадок про
діяльність бунтівних козацьких загонів Якова Швачки, а тим більше Йосипа, не
значилося, хоча виступало під прізвищем легендарного фастівського полковника
Микити Швачки, одного з очільників Коліївщини, чимало відомих і невідомих
ватажків. Позаяк подеколи на дяка й співця Митинського вказують, як на приклад
участі в гайдамацькому русі не лише «холопства та бидла», як це колись
трактувалося, а й представників аристократичних кіл.
Тож Йосип Митинський скоріше за все
був трагічною жертвою власного обмову. Та безсумнівною залишається оповідь про
чудового півчого, чий чистий проникливий спів свого часу вражав радомислян,
лунаючи під склепіннями Радомисльського Свято-Троїцького храму.
Газета «Зоря Полісся», 12 червня 2020 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар