Анна Ярославна – королева Франції, Євпраксія Всеволодівна – німецька імператриця, Настя Лісовська (Роксолана-Гуррем) – дружина турецького султана… До кола славетних українських жінок, що увійшли до знаних монарших родин, належить і Катерина Десницька, яка, щоправда, не походила з вищого аристократичного світу, одначе, стала дружиною принца Сіаму (таку назву до 1939 року носило Королівство Таїланд).
Уроджена вона була 1886 року в Луцьку в родині голови окружного суду Івана Десницького. У 1902 році дівчина закінчила в Києві престижну Фундуклеївську жіночу гімназію. А у 1904-му з початком російсько-японської війни переїхала до Петербурга, де навчалась на курсах медсестер. Через рік Катерина як сестра-жалібниця вирушила з пересувним шпиталем на Далекий Схід. За твердженнями її племінника Михайла Єремієва, дівчина прагнула, до того ж, спробувати відшукати там свого судженого, з яким заручилась перед його відправленням на фронт, і який зник безвісти у вирі війни. Проте – марно. Втім її милосердя й подвижництво було вшановане почесними відзнаками й нагородами.
Після повернення до столиці Катря познайомилась із хвацьким гвардійцем-гусаром. Вродливий юнак виявився сином короля Сіаму Рами П’ятого – наслідним принцем Чакрабонґсе. Він прибув на навчання в Росію, де закінчив імператорський Пажеський корпус, затим вступив до Академії Генштабу.
Між молодими людьми, як мовиться, з першого погляду спалахнуло гаряче почуття, і вони вирішили поєднати свої долі. Всупереч категоричній забороні сіамської королівської родини на шлюб з європейкою, що позбавляв юнака права на королівський трон, кохання виявилося міцнішим. Молодята потайки обвінчалися в Стамбулі, притому за православним обрядом.
Врешті королівська родина прийняла до себе українку. Жінка вивчила тайську мову, опанувала національні традиції та звичаї у манерах, одязі, їжі. А ще – вона лікувала хворих та опікувалась придворним садом, займалася благодійністю, як і належить у монаршому домі. Хоча престолонаслідування позбавився й син Катерини та Чакрабонґсе – Чула, після його уродин монаршою милістю Катерині таки дарували титул Принцеси Сіаму, а новонароджений нащадок королівського роду з часом усе ж удостоївся титулу Його Королівської Високості Принца.
Але ідилія тривала недовго, бо, захопившись справжньою принцесою з монаршого роду, у 1918 р. Чакрабонґсе розлучився з Катериною Десницькою і взяв другий шлюб.
Українка тимчасом переїхала до Шанхаю, де працювала в Червоно-хресній місії. Згодом вона вийшла заміж за американського інженера Гаррі Стоуна і оселилась у США.
Син Чула залишився виховуватися в королівській родині. Попри високий титул, закінчивши Кембрідж, він одружився на англійці і осів в Англії, де захопився історичною наукою, а також… – автогонками. Його онук та правнук Катерини Десницької став досить відомим актором та співаком, знаним за творчим псевдо Х’юго.
Збереглися свідчення про контакти бабусі з онукою, що, як і батько, присвятила себе історії. Напевне зберігала Катерина зв’язки і зі своєю українською ріднею. Притому їхнє родове дерево було надзвичайно розгалуженим, а одна з родинних гілок веде на Радомишльщину в село Борщів.
Як зазначає волинська дослідниця життєпису Десницьких Тетяна Яцечко-Блаженко, батько сіамської принцеси був двічі одруженим. У першому шлюбі він мав шість дітей. Овдовівши, оженився вдруге на вдові з чотирма дітьми. Звали її Марія, а прізвище по померлому чоловікові носила… Верді. Так, так, саме те Верді, бо був небіжчик братом уславленого італійського композитора. А й справді: тісний наш світ!
У подружжя Івана та Марії Десницьких народилося ще двійко дітей: Іван та Катерина, що й увійшла згодом до сіамської історії.
Між тим, дівоче прізвище Катриної матері було Хижнякова. Походила вона зі знаного священницького роду, представники якого несли службу на Київщині у XVIII-XX ст. Батько Михайло Хижняков, що служив протоієреєм в одному з київських храмів, на жаль, зарано скінчив свій земний шлях. Водночас у середині століття його син Михайло був секретарем Київської духовної консисторії. Відомо, що володів він земельними маєтностями в селі Товстий Ліс на Радомишльщині.
Інша донька – Тетяна у 1849 році була повінчана з чиновником із особливих доручень при Київському, Подольському та Волинському генерал-губернаторові, колезьким секретарем (затим – асесором), дворянином Степаном Трохимовичем Єремієвим, що походив з давнього козацького роду. Нащадки згодом зазначали, що хрест на його кар’єрному просуванню поставила справа Тараса Шевченка, коли він, як свідомий українець, сховав важливі документи, які могли сильно зашкодити Кобзареві, відтак мусив залишити посаду. Згадується в мемуаристиці роду й приятелювання з Шевченком сестри Степана Єремієва Ганни (в заміжжі Дідич).
У 1849 році С.Єремієв купив в Радомисльському повіті у знаного магната Сабанського його маєтності навколо Юрова (зараз – Макарівського району), що налічували до трьох тисяч десятин землі і до яких входили села Коптіївка (Копіївка), Бабка, Красна слобода, Вужі. Втім збудований тут маєток у 1875 році згорів. Господар почав потроху розпродувати свої Юрівські володіння (Красну Слободу й Вужі придбав зокрема його кузен Михайло Хижняков).
Поміщик Єремієв тимчасом облюбував для родини нове помешкання – в селі Забуянні, де у його посілості налічувалося 5408 десятин землі. Він вважався одним з найбільших землевласників регіону, всякчас розширюючи помістя і долучаючи до господарювання в них дітей. Є свідчення про народження в подружжя Єремієвих доньки Олександри, сина Павла. Втім у списку дворян Київської губернії 1906 року значаться лише син Михайло та дочки Марія і Юлія – двоюрідні брат і сестри сіамської принцеси.
Упродовж багатьох років величезне сімейство Десницьких частенько вибиралося до Єремієвих у їхній Забуянський маєток над річкою Тростянкою. Подеколи гостини у цій мальовничій місцині тривали до півроку.
Тут для дитячого і дорослого гурту затівалися не лише пікніки, полювання, кінні перегони, бали, ігри та розваги, а й була справжня селянська праця. Гості дружно бралися косити, жати, в'язати снопи, складати копи, мов би змагаючись із місцевими селянами у вправності й витривалості. А опісля влаштовувалась спільна вечеря на траві, що завершувалася традиційними гопаком, журавлем, веселою метелицею, яку всі співали гуртом.
Збереглась зокрема світлина одного з таких родинних зібрань, зроблена в Купальське свято. Хто є хто на ньому – свідчень не лишилося. Відомо, одначе, що Катерина Десницька – стоїть шостою справа, а сидить крайнім зліва її двоюрідний племінник і онук Степана Єремієва Михайло (фото саме з його архіву).
Після смерті колишнього губернського високопосадовця маєтності успадкував його син Михайло. Аби не ділити Тростянку, для Марії та Юлії було придбано маєток у Борщеві за сорок верст від Забуяння.
Врешті справжньою господинею там стала Юлія. Саме її клопотаннями та стараннями в селі було побудовано і у 1908 році відкрито земське училище, що дістало назву Олексіївського – на честь цесаревича. Зі своїх наділів Єремієва надала під школу земельну ділянку, виділила кошти, що їх бракувало земству для будівництва. Матеріально підтримувала освітню справу в Борщеві й надалі. І цей навчальний заклад тут працює дотепер.
Борщівська школа.
Сучасні світлини Г.Римар.
У 1917-му Єремієви схвально сприйняли українську національну революцію. За свідченнями тодішнього голови Радомисльської повітової управи Микити Мандрики, прихильно ставилась Юлія Єремієва, яку він називає народницею, до соціалістичних перетворень на селі. Щоправда, її прагнення залишити у своїй власності після рівномірного розподілу поміщицьких земель трохи більший наділ, ніж у інших, аби створити зразкове господарство для навчання засадам землеробства колишніх безземельників, підтримки місцевих селян-пролетарів не дістали. Зрештою у 1921 році землі «колишньої поміщиці Єремієвої» борщівські комнезамівці реквізували остаточно.
Згаданий Михайло Єремієв (молодший), син Михайла і Юлин племінник, як представник київського студентства, був обраний членом Української Центральної Ради, обіймав посаду секретаря Ради і входив до Малої Ради. За Директорії він долучився до формування української дипломатії, перебував у складі дипломатичної місії УНР в Італії. Вже в еміграції (вона не оминула й інших представників роду) викладав у знаній Українській господарській академії в Подєбрадах, заснував і очолив у закордонні Український центральний спортивний союз.
Михайло Єремієв у студентські літа.
Цікаво, що у спогадах він називає легендарну отаманшу Марусю (Олександру Соколовську) «товаришкою своїх дитячих забав», що вірогідно відбувалися у тітчиних маєтностях в Борщеві з огляду на його близькість до Горбулева.
Тож серед численної рідні Десницьких належним чином означена й родина Єремієвих, що залишила свій помітний слід в літописі Борщева.
Ось так несподівано поріднилося наше поліське село з королівським Таїландським родом.
Газета «Зоря Полісся», 4 вересня 2020 р.
