«Один інженер…»

У письменника-сатирика Ліона Ізмайлова в одному з його концертних виступів наводився колись такий анекдот: 
«Один інженер купив сто грамів чорної ікри. Подумати тільки, лишень сто грамів... А людина не змогла дожити до получки!»

Цей жартик, повіданий ще у радянські часи, спав на думку, коли один з нещодавніх співрозмовників, який цікавився історією музейного комплексу «Замок Радомисль», дізнавшись, що цю споруду як млин побудовано власним коштом інженера Пекарського, висловив сумнів: «Невже інженер міг собі дозволити таку вартісну оборудку?!»

Мабуть, він теж уявляв інженерну працю та її оплату саме за радянськими зразками, висміяними гумористом.

Одначе, якщо вести мову про інженерний корпус Російської імперії (йдеться про межу ХІХ-ХХ століть, коли якраз і будувався млин Пекарських), праця інженера вважалась надзвичайно шанованою і добре оплачуваною. Адже для Росії то був період потужного індустріального розвитку, відтак на кваліфікованих інженерів тримався неабиякий попит з відповідною платнею. Приміром, у 1913 р. середньомісячна зарплата інженера становила 200 царських рублів, у той час як робітника, - 37,5 рубля. Хоча робітничий клас теж жив далеко не бідно. Для порівняння: борошно коштувало 20 копійок за кілограм,  стільки ж – пляшка молока. Кілограм м’яса – 47 коп. До речі, кілограм зернистої чорної ікри сягав 3 руб. 20 коп. За 80 рублів можна було купити корову.

Так що інженер Казимир Пекарський цілком міг собі дозволити придбати не лише будь-яку ікру чи худобину, а й значно більше. Тож, як і тепер, надійними засобами вкладання капіталів були насамперед нерухомість та земельні угіддя. І в кінці ХІХ століття у переліку власників землеволодінь почали дедалі більше з’являтися представники інженерного фаху.

Коли під впливом селянської реформи 1861 р. один з найвідоміших тогочасних магнатів Радомишльщини Роман Вержбицький та його нащадки почали потроху розпродувати свої маєтності, землеволодіння, належні до приміського сільця Папірня, придбав саме Пекарський. Тут у його власності нараховувалося 222 десятини землі, що оцінювалися у 9000 рублів. Ще 35 десятин було при сільці Коробочка, їх там орендували німці-колоністи.

Перейшов до Пекарського і папірнянський млин Вержбицьких на річці Мика. Станом на 1882 рік його вартість становила 5000 руб. Проте інженерна думка спонукала новоспеченого власника до більш досконалого борошномельного виробництва. І у 1892 році на його замовлення інший інженер - архітектор Костянтин Тарасов розробив проект нового млина, що мав споруджуватися на річці Мика на прибережному скельному «фундаменті». Запрацював млин Пекарського у 1902 році. На млині до того ж був обладнаний паровий двигун у 76 к.с. У 1913 р. на ньому перероблялося 120000 пудів зерна.

Папірнянський млин.

Фото Ю.Волошина.

А через століття ця споруда, що вже перестала цікавити промисловців, стараннями подружжя Богомолець-Шереметьєвих перетворилась у знаний тепер музей.

Серед найбільших землевласників Радомисльського повіту кінця ХІХ – початку ХХ століть згадується також цивільний інженер Георгій Шлейфер. За реєстрами 1900 року йому  зокрема належало 7505 десятин землі та лісових угідь в Брусилівській та Вишевицькій волостях Радомисльського повіту. В межах сучасного Радомишльського району вони охоплювали села Раївка, Спірне, Таборище, колишні німецькі колонії Райки, Дубовець, Жиловець, Красно-Лози, Лисиця та ряд інших, обіймаючи територію від цих поселень до Ставища і Містечка.

Цей технар архітектурно-будівельного профілю, звісно, аграрними справами безпосередньо не переймався. Господарювання в угіддях вів керуючий Петро Рогозинський.

Значну частину своїх землеволодінь Г.Шлейфер здавав в оренду колоністам, слобідчанам, селянським товариствам, маючи від того сталий доходний капітал.

Тимчасом рядовим інженером Георгія Павловича не назвеш, хоча й починав свій трудовий шлях він з посади звичайного архітектора Київського навчального округу, де набув гарної ділової репутації. Потому став гласним міської думи, завідував будівельним відділом Міської Управи Києва. Ним затверджувалися проекти планування міста, його забудови, розвитку водоканалізаційних мереж, міського транспорту і т.ін.
    Крім того очолював Г.Шлейфер свого часу Київське Міське Кредитне Товариство, позичками якого, вочевидь, і сам користувався, адже його радомисльські угіддя оцінювалися у 197,6 тисячі рублів. Зорганізував підприємливий інженер також Київське Домобудівне товариство.

Інженер Георгій Шлейфер.

Господарював на Радомишльщині ще один представник київської містобудівної сфери. Її очільник у 1875-77 рр. інженер Іван Хижняков володів двома водяними млинами у Комарівці.

Тож, як бачимо, інженерні пошуки почали активно впроваджуватися і в сільськогосподарську галузь. У цій царині вони також відігравали дедалі важливішу роль.

Слід зазначити, що спочатку в радянські часи, особливо в пору індустріалізації, кваліфікований інженер теж був на «вагу золота». Недарма на головні будови перших сталінських п’ятирічок залучалися закордонні фахівці, цінувалися водночас і власні кадри, що за крилатим висловом вождя усіх народів, «вирішували все». Втім чимало з них невдовзі потрапили до  «чорного» переліку репресованих «шкідників» та «ворогів народу».

У Радомишлі, приміром, за надуманим звинуваченням у шпигунстві та шкідництві було заарештовано техкерівника суконної фабрики Веніаміна Лося. Трагічна доля спіткала уродженців Радомишля – Якова Біренберга, що працював інженером радіовузла у Хабаровську, фахівця авіабудівного заводу в Івановому Соломона Етінгера, інженера-конструктора закритого оборонного заводу №22 у підмосковних Філях Семена Дукача (Шмуля Грінберга).

А вже у Хрущовську епоху інженера «опустили» до рівня слюсаря. У 1980-ті роки в СРСР середня зарплата інженера з трирічним професійним стажем становила 150 рублів на місяць, зарплата молодого спеціаліста була в межах 65-130 рублів, притому що кваліфікований робітник заробляв до трьох сотень і більше, а середній заробіток по країні обраховувався в 200 рублів.

Певно, якраз на цьому тлі й почало ширитися замість заробітної плати означення «получка», ототожнюючись із такою собі нікчемною подачкою. Як глузувалося в іншому тогочасному «політичному» анекдоті: влада робить вигляд, що нам платить за працю, а ми робимо вигляд, що працюємо.

У сучасних ринкових умовах ціна кваліфікованої інженерної праці починає потроху зростати. Скажімо, коли уводилися нові виробничі потужності теперішнього провідного підприємства регіону Пиво-безалкогольного комбінату «Радомишль», місцеві «базарні експерти» називали просто таки захмарні розміри рівня оплати тамтешніх провідних фахівців. І, певно, не без підстав.

Врешті теперішній рівень комп’ютеризації та автоматизації будь-якого виробництва потребує й фахівців надзвичайно високого інженерно-технічного рівня. Відтак безумовно має зростати й статус інженерної професії.