«А в Марусі голівка злетіла…»

Це рядки зі старовинної поліської балади про Марусю, яка пролунала на вечорі пам’яті Олександри Соколовської, що відома широкому загалу українців, як отаманша Маруся. На честь 105-ї річниці від дня народження легендарну звитяжницю української революції 1917-1922 рр. у Київському Будинку вчителя вшанувала не лише громадськість столиці, а й з батьківщини легендарної провідниці українських повстанців – Радомишльщини. Бо родовим гніздом отаманів Соколовських було село Горбулів, яке лише в останню половину ХХ століття перестало адміністративно підпорядковуватись Радомишлю. Натхненниками та організаторами цього заходу були письменник, публіцист, журналіст, краєзнавець, президент історичного клубу «Холодний Яр» Роман Коваль та голова Радомишльської районної ради Олександр Ткачук.

Чи злетіла зрубана шаблею Марусина голівка, досі міркують дослідники. Зате достеменно відомо, де і як загинули від запроданських більшовицьких куль її старші брати - Олекса, Дмитро та Василь. А потому отаманську шаблю взяла до рук їхня молодша сестра Олександра, котрій на ту пору виповнилося лише 16.

«Зійшовши на Дівич-гору, що при в’їзді до Горбулева, ця дитина прийняла обітницю і стала на стежку війни, -  розповів Р.Коваль. - Бо ж коли козацтво гине, лицарями стають непорочні дівчата. Козаки їй підпорядкувались, може, й без вагань, бо ж була вона Соколовська, а до того і смілива до нестями. Ще й рушницею вправно володіла. І завжди живою виходила з небезпечних пригод... Прекрасне дитя сонця було світловолосе, з руденьким відливом. Під носиком на верхній губі світилась родимка. А обличчя дочки сонця було всіяне десятками сонечок-веснянок. Років це їй, звісно, ніяк не додавало... І ця дитина з гострим поглядом тримала під своєю слабенькою рукою тисячу козаків! 300 кінних і 700 піших».

Такою зобразив Сашу (Марусю) Соколовську невідомий художник.

Слава про юну отаманшу хутко промайнула Україною. І знайшлося у неї чимало послідовниць, що, як і Соколовська, теж назвалися Марусями та повели за собою чоловіків відстоювати українську вольницю. Тож недарма не вірив люд у смерть своєї захисниці, бо як тільки сповіщали про її загибель, десь знову лунала слава чергового Марусиного загону…

Ще один представник Радомишльщини відомий правозахисник Василь Овсієнко нагадав, що родом із стародавнього села Ставки, яке на його біль та ганьбу і в незалежній Україні носить назву Леніного. А між тим так само колись сповідувало проукраїнські вільнолюбні цінності. Пан Василь наголосив, що інакше й не могло бути, бо розташована його батьківщина якраз посередині між Горбулевим – столицею отаманів Соколовських, Брусиловом, що є батьківщиною всесвітньовідомого українця Івана Огієнка, та Забілоччям, звідки родом знаний провідник українських визвольних змагань Юліан Мордалевич (він, до речі, навчався свого часу саме у ставецькій школі).

Усі вони за радянських часів носили тавро «петлюрівців», «самостійників», «жовтоблакитників», «головорізів». Адже комунобільшовицька пропаганда оповідала про українських повстанців винятково як про бандитів, не жалкуючи епітетів на зразок «звірів», «кровожерливих хижаків» і т. ін. Але епізод, що його навів письменник і краєзнавець Михайло Прилуцький, змушує розставляти зовсім протилежні акценти щодо «вовчих порядків».

Коли в січні 1919 року загін Олекси Соколовського за дорученням Директорії прибув до Коростишева, щоб переконати пробільшовицькі сили, які взяли верх у містечку, виконувати урядові накази, місцевих верховодів було взято під арешт. Притому без жодного пострілу. Проте заарештованого очільника Коростишівського волревкому К.Гелевея Олекса відпустив на ніч додому, де у того, за його словами, була хвора матір, що потребувала догляду. Відпустив під чесне слово. Мовляв, хай іде, а назавтра обміркуємо, що і як.

Та слова Гелевей не дотримав. Натомість підняв своїх прихильників, які вже вдалися до зброї. Олексу Соколовського вони застрелили на мосту через Тетерів, де отаман сподівався провести з бунтівниками перемовини.

Потім більшовицькі проводирі у своїх мемуарах повсякчас вихвалялися, як їм спритно вдалося обдурити й перестріляти у Коростишеві наївних та довірливих українців. От і вся відповідь: де тут честь та шляхетність, а де – «звірячі повадки».

Отакою «хижацькою бандою» називали упродовж багатьох радянських десятиліть, а подекуди й досі називають українське повстанське військо отаманів Соколовських, що орудувало в Радомисльському та сусідніх повітах у 1918-19 роках. Бандиткою вважалась і 16-річна гімназистка Олександра, хоча немає свідчень про те, щоб особисто розстріляла вона когось із ворогів. Нагайкою сікла, а от куль не посилала.

 «Баладу про Марусю» виконала на вечорі самодіяльна співачка з Потіївки Наталя Бадюк. Колишня Потіївська волость – то теж регіон активних дій Соколовських та їхніх послідовників – Ю.Мордалевича, Лисиці, Матіяшка, І.Струка. Врешті потужний український національно-визвольний рух, який тут вирував у 1918-1922 рр., навіть змусив більшовиків перенести волосний центр звідси аж до Заболотя, підпорядкувавши йому лише кілька навколишніх сіл.

Старовинна балада, втім, не має прямого стосунку до отаманші Марусі, хоча й натякає на її трагічну долю, що теж, ймовірно, обірвалась від замаху шаблі кривавого убивці.

А от пісня «Про братів отаманів Соколовських та сестру їхню Марусю», яку проспівав кобзар Віктор Лісовол, відродилась через десятиліття. Лісоволу її наспівав у Горбулеві син отамана Василя Соколовського Євген.

Ромен жовтий, цвіт ружовський,

Десь поїхав Соколовський,

Десь поїхав, та й немає.

З козаками п’є-гуляє…

На прикладах українських визвольних змагань ХХ століття чомусь в українців народжувалися і досі живуть пісні саме про отих, як їх називали, «отаманів, бандитів чи бандерівців». Музикознавці у зв’язку з цим цілком доречно стверджують, що пісні про свою боротьбу складає лише той народ, що бореться за власну свободу.

Бо хіба ж присвячували би «бандитам» такі проникливі пісні, як «Ой і горе-горе, нещаслива доле, «Про отаманів Соколовських» чи «Про отамана Зеленого», що їх виконували Тарас і Неля Силенки, або ж «Розпрощався козак зі своєю ріднею», «Повіяв вітер степовий», які услід за славетним хором «Гомін» підхопив увесь зал. І чи берегтиметься в народі щемна пам’ять про «бандитів»? Бо горбулівські земляки й нащадки Соколовських онука Ліза Євгенівна, вчителі Петро і Надія Лісові розповіли про те, як це вдавалося робити упродовж багатьох років гонінь та заборон. Певно недарма писав Т.Шевченко, що «за святую правду-волю розбойник не стане».

А музичну палітру дійства доповнили співак Анатолій Кобзар, дует «Калина» з Потіївки, радомишльська бандуристка Наталія Григор’єва.

Ще одну пісню - найголовнішу для українців – з оптимізмом нагадав В.Овсієнко:

- Вважається, що народ, який втрачає два-три відсотки свого найактивнішого населення, - переможений. Україна у 20-30-40-х роках минулого століття втратила не менше третини, притому найкращих, найактивніших, найвідданіших, найздібніших, найрозумніших своїх людей. Отаких як Соколовські. Але ми все-таки непереможні, а все-таки ми є, а все-таки ми відроджуємося, і врешті настануть часи, що оці наші милі рядочки: «Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці!» - таки стануть реальністю!

Радомишльська делегація на вечорі пам’яті Олександри Соколовської.

З радіопередачі «Студії «Радомишль», 2008 р.