Людина на своєму місці

 

У далекому 1953-му молодий випускник факультету механізації сільськогосподарського виробництва Київського сільгоспінституту Василь Вітінський як новоспечений інженер-механік отримав направлення на посаду головного інженера Радомишльської машинно-тракторної станції. Відтоді Радомишль став для нього до скону днів рідним. Хоча шанував і не забував він свою батьківщину. Уроджений був Василь Прокопович 10 листопада 1928 року в селі Лук’янівка тодішнього Таращанського району Київської області в сім’ї селянина-бідняка, як зазначав він потому в автобіографіях та анкетах. Втім уже через п’ять літ на чолі родини залишилась лише мама Уляна Кононівна. Батько Прокоп Ничипорович, що подався за заробітками на Донбас, аби сімейство змогло пережити голодні роки, загинув у шахті.

Вітінські, проте, вистояли, вижили, витримали, хоча, звісно, довелося сповна пізнати, почім ківш лиха. П’ятирічним Василько вже пас і доглядав корівчину-годувальницю, заготовляв гілляччя на паливо, допомагав поратися на городі мамі, всякчас змореній важкою колгоспною працею (вона, до речі, була п’ятисотенницею, як називали передовиків, що за тодішнім почином збирали на гектарі не менше 500 центнерів цукрових буряків).

Саме від неньки успадкував син непомірну працездатність, повагу до людей, прагнення будь-що здійснити задумане.

Певно, тяжка ручна колгоспна праця спонукала Василя обрати механізацію своєю професією. І матуся, як могла, підтримувала його прагнення її здобути.

Війна перервала хлопцеву шкільну науку, відтак семирічку він закінчив сімнадцятилітнім. А потім таки став студентом.

Мама померла через рік, як син осів у Радомишлі…

У 1958-му чергова реформа ліквідувала МТС, що були централізованими утримувачами сільськогосподарської техніки. Її натомість передали колгоспам, а технічне обслуговування та ремонт почали виконувати новоутворені ремонтно-тракторні станції – РТС. Директорувати в ній призначили Василя Вітінського. Надалі ця виробнича структура ще не раз зазнавала змін і організаційно, і в найменні, але своє ремонтне призначення зберегла і навіть розширила. А в уяві громадян вона досі переважно асоціюється з найбільш сталою своєю назвою «Сільгосптехніка».

Важко перелічити, скільки довелося зробити, аби підприємство стало тим, яким збереглося в пам’яті радомишлян. Адже починати довелося дійсно з «нуля», бо знана всім величезна й розбудована територія у пору створення РТС була міською околичною пусткою. А з роками – стараннями трудівників підприємства та його керівника набула цивілізованих ознак і перетворилась на благоустроєний та впорядкований квітучий куточок, даючи фору центральним зеленим зонам міста.

Поступово тут було побудовано нові майстерні, гаражі, складські та адміністративні приміщення.

Ось, для прикладу, деякі показники роботи «Сільгосптехніки» за п’ятиріччя 1965-1970 років. За цей час обсяги ремонтів тракторів та двигунів зросли утричі (!), роботи з механізації ферм більш як у два рази, автотранспортні роботи – майже в чотири, продаж машин і механізмів – у 1,8 раза. Об’єднання пропонувало сільгосппідприємствам більше 50 видів робіт та послуг.

Більше запланованого збудовано тракторних станів, нафтобаз, кімнат відпочинку механізаторів, майданчиків із твердим покриттям, повністю механізовано доїння корів. У технічному обмінному пункті завжди можна було отримати потрібні вузли й агрегати.

І таким же продуктивним було чи не кожне п’ятиріччя підприємства, керованого непосидющим В.Вітінським.

 

«Василь Прокопович завжди переймав кращий досвід галузі і домагався самоосвіти та самовдосконалення від підлеглих, переконуючи, щоби кожен, хто не мав середньої освіти, навчався в вечірніх і заочних загальноосвітніх школах (на той час такі діяли в державі), технікумах, вишах. Під його керівництвом я працював 15 років… Прийшов в організацію з загальною середньою освітою, а потім він буквально примусив мене закінчити технікум, далі – інститут. Почав я працювати слюсарем, а завершив головним інженером об’єднання. І на самому підприємстві готували кадри для себе та для села. Тут діяв навчальний центр з підготовки трактористів-машиністів, працював пересувний клас для навчання тваринників безпосередньо на фермах».

Петро Оладько, колишній спеціаліст «Сільгосптехніки».

До наведеного можна додати, що й досвід роботи підприємства пропагувався і поширювався в галузі. Уперше на теренах колишнього СРСР в Радомишлі створили механізований загін із виробництва добрив з торфокришива, запровадили сучасну, як на ту пору, й ефективну диспетчерську службу. В 1970 році на базі райоб’єднання «Сільгосптехніка» відбувся Всесоюзний семінар із вивчення та впровадження передового досвіду і прогресивних технологій. За досвідом і задля ознайомлення сюди неодноразово приїздили представницькі та виробничі делегації з різних регіонів і навіть з-за кордону. СГТ п’ять разів брала участь у ВДНГ СРСР, а її керуючий удостоївся такої честі 12 разів. У 1996 році Українська студія хронікально-документальних фільмів зняла короткометражний фільм про роботу механізованих загонів Радомишльської «Сільгосптехніки», що призначався для Всесоюзного показу.

«Вітінський був із тих керівників, які господарську роботу ведуть на науковій основі. Він увійшов в історію району (і не тільки) як новатор і творець. Був переконаним, що ключова проблема полягає у наявності ідеї. Без ідеї, навіть при достатності фінансування, ефективності не досягнеш.  Він постійно займався самоосвітою, читав багато спеціальної літератури. Закінчив аспірантуру та написав дисертацію з організації механізованих загонів. В газетах та журналах, в т.ч. і в центральних, опубліковано більше 40 його наукових статей про впровадження передових технологій».

Петро Жудра, фронтовик, освітянин.

Успішний керівник передового підприємства не міг не потрапити на олівець. Відтак у серпні 1965-го його призначили заступником начальника головного управління торгівлі «Укрсільгосптехніки». Та пробув він там заледве півроку, бо зрозумів, що чиновницька посада не для нього. Тож повернувся на «своє місце», до свого дітища у рідну Радомишльську СГТ, де прагнув довершити почате. І не тільки у виробничій царині. 

«Величезна увага в «Сільгосптехніці» приділялась соціальній сфері. Підприємство мало свій лікувальний профілакторій, де працівникам надавалися найсучасніші медично-оздоровлюючі процедури. І в місті, і в районі із заздрістю розповідалося про лазню в «Сільгосптехніці» із сауною та басейном. Працювала власна їдальня, теплиця, організувався гуртожиток. У нас був свій гарний клуб, обладнали спортивні майданчики, куточки для відпочинку з лавами, альтанками, навіть невеличкий садок. Вся територія була немов квітучий сад – з клумбами, повсюдною зеленню, басейнами, фонтанами. Доглядало підприємство прилеглі та інші вулиці міста. Заклали поруч гарний сквер, встановили пам’ятник першим механізаторам, що й зараз є своєрідною візитівкою Радомишля на в’їзді з Чайківського напрямку. «Сільгосптехніка» побудувала й опікувалася дитячим оздоровчим табором «Лісова пісня». Й усе це – з ініціативи та за наполегливості Вітінського. Працювати під його началом було справжнім задоволенням».

Віра Дудковська, у минулому – працівниця підприємства.

Розповідали, що у його спілкуванні в колективі вкрай рідко лунали підвищені тони, до всіх він зазвичай звертався на ім’я й по батькові. Проте за усієї своєї зовнішньої м’якості мав, як керівник, твердий характер та вимогливість. Порядок і дисципліна в колективі були для нього на чільному місці. Це сповна відчували на собі порушники, пияки, ледарі та їм подібні. Але до покарань керуючий вдавався вкрай рідко і лише тоді, коли всі «виховні» засоби вичерпувалися.

«Чого гріха таїти, часом з газетних сторінок летіли критичні стріли на адресу Вітінського щодо роботи окремих підлеглих йому служб чи працівників. Василь Прокопович на критику, звісно, реагував і заходів уживав, проте каменя за пазухою ніколи не тримав. Пригадую, коли він ще працював головним інженером МТС, міг підняти з постелі серед ночі: «Поїхали, подивимось, як працюють трактористи у нічну. Підтримаємо їх добрим словом і в газеті…»

Юхим Гончаренко, кореспондент райгазети.

Багаторічна праця, уквітчана здобутками і звершеннями, дістала й належне та гідне вшанування. Василь Прокопович Вітінський був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, двома орденами «Знак Пошани». У 1982 році йому присвоїли почесне звання заслуженого інженера сільського господарства України.

Посаду керуючого Василь Прокопович залишив у 1990-му. Як пояснювали тоді – нові ринкові умови потребують нових кадрів. Щоправда, тогочасні «реформи» часто-густо закінчувалися закриттям донедавна успішних підприємств, що у нових виробничих відносинах дійсно опинялися зайвими. Так сталося і з «Сільгосптехнікою». Але вже без Вітінського, хоча й на його очах. Втім, він ще декілька років працював у рідній фірмі на рядових посадах. А потім таки пішов на заслужений відпочинок і спочатку сповна поринув у своє улюблене бджільництво, навіть деякий час очолював районне товариство пасічників. Відтак отримав нагоду насолоджуватися прогулянками на природі, де збирав дари лісів та лук, зокрема лікарські трави, адже добре знався на народній медицині, а ще – на грибах. Любив на дозвіллі посидіти з книжкою – і науково-популярною, і художньою.

У 1995 році Василя Прокоповича обрали головою районною ветеранської організації. І він сповна поринув у громадські турботи, яких, одначе, ніколи не цурався. Адже упродовж дев’яти скликань обирався депутатом районної ради, входив до складу райвиконкому. Долучався до усіх громадських ініціатив, спрямованих на розбудову Радомишля і сіл району, розвиток культурно-побутової сфери. Господарство Вітінського, до слова, мало свій асфальтовий завод, завдяки якому було вкрито асфальтобетоном ряд вулиць райцентру.

Завдяки його власному багаторічному авторитетові зріс авторитет і райради ветеранів, що окрім узвичаєного до того «військового» напрямку змістила акценти роботи у бік «трудової» ветеранської складової, поступово позбувалась надмірної політизації, прагнула до єднання всіх, «кому за…», на засадах взаємоповаги і підтримки.

«Є люди, які відразу залишають гарний слід в наших душах на все життя. Таким для мене став Вітінський після першої зустрічі в 1976 році. Для вирішення ділових справ я з задоволенням відвідував його робочий кабінет. Кожного разу він піднімався з-за стола і з приємною посмішкою йшов назустріч. Мабуть, був він одним із небагатьох керівників в районі, який зустрічав відвідувачів (незалежно від їх рангу), як правило, піднімаючись зі стільця. Його талант інженера перебував у дивовижній гармонії з вдачею цієї інтелігентної та делікатної людини.

За двадцять шість років знайомства не пригадую випадку, коли б він висловлювався в зневажливій формі про когось, хоча з людей, що його оточували, далеко не всі були янголами. Порядність, яка в усі часи вважалась дефіцитом, для Василя Прокоповича була такою ж природною, як здатність дихати». 

Віталій Довгий, керівник районної ланки.

Василь Вітінський завжди був відкритим до спілкування і до діалогу.

Під завісу 1990-го відійшла у засвіти дружина Марія Іванівна, котра 36 літ поділяла з ним і радість, і лихо. Вона теж залишила по собі гарний слід, вчителюючи у міських школах. А за дванадцять років після її відходу і через десять днів після своїх 74-х уродин пішов за межу Вічності й Василь Прокопович.

Чимало часу вже збігло відтоді. Але світла пам’ять про нього лишається у серцях усіх, хто його знав чи навіть чув про цю людину й міг побачити та оцінити плоди її діянь. І, звичайно, у дітей та онуків – наслідувачів і продовжувачів добрих звершень та починань знаного й шанованого достойника. 

«Завжди підтягнутий, стриманий, ввічливий, він володів гарною українською мовою, в якій відчуваються нотки говірки правобережної Наддніпрянщини. Непосвячений міг побачити в ньому вчителя-мовника чи історика. Це була людина, якій ніщо людське не було чуже, яка йшла на роботу, щоби служити людям, аби мудро зважити свою й чужу думку, свої й чужі можливості. Отак він зважував і вирішував. Жаль, тільки що мало таких людей. Мабуть, через це й живемо подекуди неприкаяно та розхристано…» 

Анатолій Пилипенко, журналіст. 

Попри роки та епохи у всі часи на керівних посадах (і не тільки) цінувалися й шанувалися насамперед люди слова та діла, що здобували повагу і авторитет не завдяки обійманій посаді, а насамперед особистою відданістю дорученій справі, своїм людяним і турботливим ставленням до тих, хто поруч, надихаючи їх на звершення власним прикладом та сповідуючи загальнолюдські  морально-етичні цінності. До таких безумовно належав і Василь Прокопович Вітінський.

Наразі пригадались слова, що їх він сказав під час нашого спілкування на порозі третього тисячоліття: «Завжди хочеться бачити наших людей здоровими, бадьорими, діяльними, матеріально забезпеченими, оточеними увагою і шаною. Своєю самовідданою працею вони заслуговують, щоби про них дбали в будь-яку епоху. І так має бути. А інакше – навіщо ми живемо на світі?..» У цих міркуваннях – сутність його життєвого кредо.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 18 листопада 2022 р.

 

І прийшли до нас кеди, джинси та рок-н-рол

 

65 років тому в липні-серпні 1957-го впродовж двох тижнів у Москві проходив VI-й Всесвітній фестиваль молоді і студентів, гостями якого стали представники 131 країни, котрих об’єднало фестивальне гасло «За мир і дружбу».

Це був період так званої Хрущовської  відлиги, а тому Радянський Союз прагнув продемонструвати світові свою відкритість. Відтак іноземці мали змогу безперешкодно спілкуватися з москвичами, і це не переслідувалося. Доступними для огляду у фестивальні дні стали московський Кремль, а також парк Горького (вхід до нього зазвичай був платним).

Втім іноземні гості не лише відкривали для себе «принади» соціалістичного раю, а й ділилися власними надбаннями та родзинками. Зокрема в постфестивальному СРСР почала ширитися мода на джинси, кеди, потроху стали пробивати собі дорогу рок-н-рол та інша «західна» поп-музика, деякі незнані раніше спортивні ігри та розваги.

Позаяк за наслідками нових закордонних віянь знову набула актуальності боротьба з так званими «стилягами», як називали в Союзі наслідувачів «буржуазної» атрибутики. Вони вирізнялися з-поміж загальної маси задирливим вбранням, прикметною ознакою якого попервах були тканини в клітину для верхнього одягу, квітчасті сорочки з великими комірцями, строкаті краватки, надто вузькі («дудочки») або ж дещо згодом – надміру широкі («колокола») чи розкльошені штани,  подібні визивні спідниці у жіноцтва, колоритні екстравагентні зачіски, «стиляги», до того ж, захоплювалися джазом та закордонною музикою тощо.

Між тим, саме у фестивальні дні 10 серпня 1957-го в Радомишлі у міському парку відкрився танцювальний майданчик для молоді. А вже трохи більше ніж через місяць районна газета «Соціалістична перемога» написала, що на танцях «пущено  в дію платівки для радіоли з так званими «стиляжними» танцями, чим приваблено «стиляг», які, звиваючись у безглуздих рухах, псують настрій відвідувачам танцювального майданчика і зокрема погано впливають на старшокласників». Звісно, відповідні оргвисновки були зроблені.

Танцмайданчик у міському парку, побудований у 1957-му.

Втім «залізна завіса» дістала таки чимало тріщин та шпарин, і з подальшим розвитком новітніх телекомунікаційних технологій цілком відгородитися нею від світу вже було просто неможливо.

 

 

 

Талант, згублений каральною системою

У грудні 1965 року за ініціативою літературної групи «Світанок» (на ту пору її, до речі, очолював Василь Скуратівський – в майбутньому відомий народознавець та письменник), що діяла при редакції газети «Зоря Полісся», громадськість Радомишля в місцевому Будинку культури вшанувала пам’ять самодіяльного поета Віктора Кіпчука з нагоди 75-річчя від дня його народження. За три роки перед тим він пішов у засвіти. Пішов немічним і незрячим, бо на схилі літ цілковито втратив зір. Проте до останнього намагався творити і через свого доброго товариша-газетяра Сергія Хруленка передавав до радомишльської районки свої творіння – вірші, гуморески. Його гумористичні віршовані твори  відтоді почали з’являтися в обласній пресі, у популярному республіканському «Перці».

Саме з Хруленкової подачі радомишляни дізналися, що поетичний творчий шлях Кіпчука почався у другому десятиріччі ХХ століття. Почався стрімко й натхненно – на сторінках знаних україномовних видань «Рада», «Маяк», «Засів», «Дзвін», що стали виходити на українських теренах на хвилі революційних змін 1905-1907 років. Поезії Віктора Кіпчука сусідували на їхніх сторінках з творами таких майстрів українського письменного слова як Олександр Олесь, Володимир Винниченко, Григорій Чупринка, Спиридон Черкасенко, Володимир Самійленко, Клим Поліщук та багатьох інших знаних на ту пору літераторів. Вони були помітними й читаними, мали добрі відгуки. Водночас перелічені авторитети підтримували і наставляли молодого талановитого автора.

Зокрема К.Поліщук у часописі «Мистецтво» 1919 року, ведучи мову про нову українську літературу та «співців народнього стремління», з-поміж плеяди селянських письменників виокремлює чотирьох, на його думку, найбільш характерних, котрі «закуштували міського життя і загартували себе спокусами революційної боротьби». Вони завзято творять свою власну літературу, відбиваючи у ній настрої тогочасного села. Один з них – Віктор Кіпчук, котрий «сердечно боліє за своє занедбане село». Його персонажі йдуть до міста, щоб набратися розуму, а повернувшись додому, – боротися з прапрадідівськими забобонами.

     Скільки в городі не вчись,
     А на селі доучуватись треба –

наводить оглядач Кіпчукові рядки… 

По-різному склалися долі означених та інших митців вже в часи Української революції 1919-1922 рр., хоча переважна більшість із них була «самостійниками», сповідуючи тимчасом соціалістичні ідеї. До їхніх прихильників належав і Віктор Кіпчук, котрий, одначе, як і багато його колег, сповна спізнав, що таке «каральний меч революції» вже від більшовистсько-чекістських московських зайд. Від їхніх кулаків відчутно підірвалося не лише здоров’я поета, а й значною мірою здатність творити, як згодом він з болем про це сповідувався…

Уроджений Віктор Прокопович у селі Війтівці Сквирського повіту (нині – Мостове Андрушівської громади), що належало відомому меценатові та благодійнику Олександру Терещенку, у селянській родині. Втім, маючи невеликий земельний наділ, батько разом з дідом Григорієм мірошникували у вітряку, тримали, крім того, пасіку, порядкувала на якій, між іншим, бабуся Євгенія.

Віктор, що був старшою дитиною в сім’ї, здобув початкову освіту (у Війтівцях діяла  церковно-парафіяльна школа, а за 8 верст у Ярешках – волосна двокласна народна міністерська). Закінчив вочевидь учительське училище, адже потому вчителював на Сквирщині. Його літературні спроби, що їх він надсилав до київських українських видань, дістали підтримку та схвалення, надихаючи й додаючи творчої наснаги молодому авторові.

У 1914 році О.Олесь і С.Черкасенко запропонували Кіпчукові переїхати до Києва, і він з радістю прийняв їхню пропозицію. Але з початком світової війни все українське в Києві, як і загалом у Південно-Західному краї, було заборонене й придушене.  Натомість Віктора позбавили ще й учительського місця, а невдовзі мобілізували.

В 1918-му він таки влаштувався в Києві завдяки О.Олесеві та В.Самійленку, котрий запросив Кіпчука до заснованої ним газети «Україна», співпрацював, крім того, з часописом «Трибуна».

З приходом більшовиків ці видання, звісно, закрилися. Проте Віктора Прокоповича нова влада влаштувала наглядачем Київської пристані. Та непевна політична ситуація на тлі повсюдної розрухи та голоду (у тих поневіряннях подружжя Кіпчуків втратило свою первістку-донечку) повернула його на батьківщину і до учительства. Водночас активно дописував він до тодішніх місцевих та губернських газет.

Зрештою життєві обставини змусили його опанувати бухгалтерську справу і привели на Радомишльщину. Певний час Кіпчуки (в сім’ї Віктора та його дружини Харитини зростало восьмеро діток), мешкали в Борщеві, а згодом осіли в Радомишлі, де поет і доживав віку.

Значною мірою завісу тих «обставин» він відкриває у листі до свого колишнього творчого побратима по «Маяку» Микити Годованця, що його віднайшов директор Хмельницького обласного літературного музею Василь Горбатюк.

Як пише В.Кіпчук, у 1922 році у «Вістях Київського Губвиконкому» на першій сторінці шрифтом ціцеро було надруковано його статтю про злочинну, ганебну й шкідливу діяльність на селах Сквирщини третьої виїзної сесії Київського Ревтрибуналу, що не рахувалася ні з якими нормами будь-якої законності. Ця стаття тоді стала великою сенсацією.

«Наслідки, – зазначає автор, – були такі. Губревтрибунал дав телеграфний наказ про звільнення несправедливо, мов на глум,  засудженого гурту селян, середняків і бідняків, а секретар та голова сесії Пінчук «сотоварищи» опинився в Лук’янівській тюрмі в Києві. Щоб помститися за Пінчука, його вірний друг, уповноважений сквирського повітового відділу ДПУ Коломієць хапнув мене й сім місяців по-звірячому мордував у суворій ізоляції в сквирській тюрмі, змушуючи підписати сфабриковані ним на мене «матеріали», що дали б підставу для мого знищення. Це був кошмар.

Переконавшись, що нічого не вдіє, Коломієць склав був план взяти мене вночі, нібито на допит, вивести з тюрми, застрілити й скласти акт, що я тікав. План цей зірвав помічник Коломійця Гурський: прийшов у тюрму, попередив мене про небезпеку, що мені загрожує, і навчив, як урятуватися.

Нарешті, мене було визволено. Привезли мене з тюрми додому тяжко хворим, і ще понад два місяці життя моє висіло на волоску».

Сумна й трагічна сповідь знищеного червоними садистами таланту…

Позаяк завдяки віднайденому листу, так би мовити, «з перших вуст» остаточно підтверджено співробітництво Віктора Прокоповича Кіпчука і з «Маяком», і з іншими, означеними вище часописами. Бо, цікавлячись його життєписом та творчістю, наштовхнувся я на певну суперечність: у ряді доволі поважних джерел, що стосуються писемного набутку згаданого тут і у Кіпчуковому посланні С.Черкасенка, йдеться, що одним із псевдонімів, під якими той подеколи друкувався, був… «Віктор Кіпчук». Тому довелося сушити голову, адже з’явилися сумніви у достовірності тверджень про публікації справжнього нашого Кіпчука у згаданих виданнях.

Наразі ці вагання розвіюються. І стає зрозумілим, що навпаки – його твори окремі дослідники з якогось дива приписали Черкасенку. Хоча, здавалося б, мало привернути їхню увагу і застерегти від поспішних висновків хоча б те, що, скажімо, в третьому числі журналу «Дзвін» за 1913 рік вміщено поетичні твори  В.Кіпчука і С.Черкасенка. Чого б це, питається, видавці друкували в одному випуску літературний доробок одного автора за двома підписами – відкритим і завуальованим. Між тим, деякі власні публікації Віктора Прокоповича друкувалися під псевдонімом «В.К-к»).

Тож з приємністю додаємо Віктора Кіпчука до когорти майстрів писемного слова Радомишльщини. І, знайомлячи читачів з нашим талановитим краянином, подаю кілька його поезій, що були опубліковані в 1913 році в газеті «Рада».

Не грай, не грай!
                    У грі твоїй
Я чую смуток давній свій.
Мойого серденька не край.
Прошу тебе – 

                  не грай, не грай!
У тих акордах чарівних,
Таких розпачливих, сумних,
Вчуваю власних болів рій –
Відгомін страчених надій…
Ти зупинилась?
                  Ні, грай, грай!
На крик болючий не зважай!
Хай серце крається й дрижить, –
Я хочу знову пережить
Весь гострий біль того життя,
Що вже не має вороття.
Оте кохання чарівне,
Що так замучило мене.
О, грай же, грай!
                 Пекучий біль
Здира – я чую – з серця цвіль,
І знов бажання в нім дрижить –
Кохати, мучитись і жить.

            *     *     *

В’ються жайворонки, в’ються,
А додолу співи ллються,
Ллються гімни голосні
Сонцю, волі і весні.
Все вгорі дзвенить, лунає,
Непомітно час минає,
І вряди-годи на мить
Сколихне-здвигне блакить.
Крик бадьорий, журавлиний…
А внизу біліє иній,
І травинки – первосхід
Тисне холод – сивий дід.
Ні, морозе! Вже до решти
Хутко, бачиться, умреш ти,
Хоч лютуй, хоч не лютуй,
А на смерть себе лаштуй!
Сонце вище трошки стане,
Ласкавіше з неба гляне,
Вітер теплий подихне
Й иній з травоньки здмухне.
В’ються жайворонки, в’ються,
А додолу співи ллються,
Ллються гімни голосні
Сонцю, волі і весні.
В’ються жайворонки, в’ються,
Й голосніше співи ллються,
Ллються гімни і пісні –
Привітаннячка весні.

Газета «Зоря Полісся», 4 листопада 2022 р.