Про Пилиповичі і пилипонів

Щодо походження назви села Пилиповичі деякими дослідниками висловлювалось припущення, що вона може бути пов’язана зі старообрядцями, яких ще називають пилипонами, пилипами. Саме таке тлумачення мають ряд сіл, у назві яких міститься кореневе «пилипи». У їх переліку є й «однофамільці» наших Пилиповичів.

Проте дослідження історії села переконливо спростовують таку версію. Насамперед – перша писемна згадка про цей оселений пункт. Датована вона 1572-м роком і пов’язана з обміном Києво-Печерською лаврою своїх земель навколо Зибівщини (Зубівщини) на землі, що належать земельникові Київському Стефану Пилиповському. У переліку маєтностей пана Пилиповського, які домовлені до обміну і належать до його маєтку в Пилиповичах, названі урочище Монастирище і острів Глухів.

Угоду про обмін уклали архімандрит Києво-Печерського монастиря Мелетій Хребтович (на підставі рішення собору церковного) і пан Стефан Пилиповський із синами. 
Отже, 1572 року село вже мало назву Пилиповичів і, враховуючи зазначену в угоді згадку про те, що належні панові Пилиповському землі навколо Пилипович є його батьківщиною, назва ця безумовно походить від прізвища свого власника і, вочевидь, засновника. Цікаво, що свої нові володіння, придбані на Подніпров’ї, нащадки Стефана Пилиповського назвали Новими Пилиповичами, підтверджуючи свої родинні зв’язки з маєтностями на Радомишльщині.

 Стосовно ж старообрядництва, то воно виникло після розколу у Московській православній церкві, що стався 1666 року. А назва «пилипони» взагалі почала з’являтися лише з ХVІІІ століття. Відтак до села Пилиповичі на Радомишльщини вона не має жодного стосунку. 
  До того ж за реєстром подимної податі Київського воєводства 1683 року Пилиповичі вже названі власністю Києво-Печерської лаври і звідти з 12 димів (господарств) сплачувалося три злотих. Зрозуміло, що православна церква безпосередньо у своїх володіннях аж ніяк не допустила б появу розкольників.

Пилиповичі. Ще відчутний подих минувшини.

Так само не пов’язане з цією релігійною течією й селище Біла Криниця нашого району, де також подекуди прагнуть знайти зв’язки зі старообрядцями. Адже ієрархічною столицею старообрядницької церкви є селище… Біла Криниця (!), розташоване, щоправда, на Тернопіллі.

Хоча старообрядництво у наших краях таки присутнє. Село Новосілка засноване й заселене було у ХІХ столітті старообрядцями-колоністами з Рязанщини. Тож у розмаїтті церков і релігій, присутніх на наших теренах, маємо й таку.

Газета «Зоря Полісся», 5 квітня 2013 р.

Наш земляк удостоєний однієї з найпрестижніших премій

У лютому 2013 року Україною промайнула сенсаційна і водночас приємна звістка: вперше представник нашої держави став лауреатом  Міжнародної Премії Миру Гузі — азійського аналога Нобелівської премії. Такої почесної відзнаки був удостоєний головний лікар обласного Чернігівського протитуберкульозного диспансеру Валерій Павлович Дубров, уродженець міста Радомишля.

Премію Миру Гузі заснували національний герой, партизан часів Другої світової війни, котрий боровся з японським гнобленням і став відомим борцем за права людини, Джеменіано Гузі та його дружина. Ця Премія -  найвідоміша в Азії і одна з найвідоміших у світі. Щороку з тисячі претендентів на її отримання обирається в середньому півтора десятка лауреатів за досягнення в різних номінаціях: миротворчість, дипломатія, гуманітарна та соціальна робота, освіта, благодійність, а також - за звершення в таких галузях науки, як медицина, фармацевтика, юриспруденція.

Наш земляк потрапив до їх переліку, здійснивши, можна сказати, прорив у лікуванні туберкульозу. У клініці В.Дуброва було вперше застосовано новий препарат американської компанії - енерсель, що являє собою вдосконалену формулу розведених рослинних екстрактів, запозичену з давньоєгипетських манускриптів. Цей імуномодулятор, котрий можна назвати справжньою панацеєю у боротьбі з туберкульозом легень та їх онкозахворюванням, навдивовижу мобілізує захисні сили організму. Відтак термін одужання хворих прискорився у 6—8 разів, відтепер рахунок йде не на місяці, а на десятки днів. Нині  колектив Чернігівського облтубдиспансеру під керівництвом свого головлікаря працює за подібною схемою з групою хворих на ВІЛ.

Саме виробник енерселю номінував В.Дуброва на Премію.

На урочистій церемонії нагородження, що традиційно проходить у столиці Філіпін Манілі, Валерій Павлович у промові зазначив: «Це премія — не моя, а моєї молодої країни України і колег-фтизіатрів. Пригадуючи слова американського астронавта, котрий ступив на Місяць, подивився на Землю і мовив: «Господи, яка вона маленька і яка красива!», хочу сказати: давайте всі разом берегти нашу планету від голоду, злиднів та інфекційних захворювань!»

Заслужений лікар України Валерій Дубров народився у Радомишлі 1948 року. По війні його батьки мешкали у нашому місті разом з бабусею. На початку п’ятдесятих родина переїхала до Кременчука, де майбутній лауреат закінчив школу. Потому він навчався у Вінницькому медінституті, здобувши фах лікаря-фтизіатра.

Декілька років разом з групою колег боровся з епідемією туберкульозу в Алжирі. В цій країні й досі згадують відданих своїй справі фтизіатрів як національних героїв.

І хоча радомишльський період у житті В.Дуброва був недовгим, у нашій розмові він з теплотою згадував місто свого раннього дитинства, будинок на Старокиївській навпроти колишнього крохмального заводу (ця будівля не збереглась), де мешкала родина. Подякувавши за привітання від земляків, Валерій Павлович зауважив, що завжди з приємністю приїздив до Радомишля в гості до рідних, і неодмінно при нагоді завітає в рідне місто ще не раз.

 

Газета «Зоря Полісся», 1 березня 2013 р.

Яскраві сторінки літопису

знаного не лише на Радомишльщині, а й далеко за її межами навчального закладу оживають зі сторінок книги «Радомишльський ліцей №1 ім.Тараса Шевченка», підготовленої до сторічного ювілею закладу його директором Євгеном ОРЕХІВСЬКИМ.

У далекому 1913 році у повітовому Радомислі почав ліцей відлік своїй історії спочатку з початкового земського училища, реорганізовуючись потому під час неодноразових освітніх реформ  у трудову семирічну, затим - середню, загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів. З 2003 р. - це ліцей, сучасний та престижний освітній заклад. І не лише за назвою.

Високу якість навчання ліцеїсти підтверджують неодноразовими перемогами у міжнародних, всеукраїнських, обласних предметних олімпіадах і конкурсах. Досвід роботи педагогічного колективу узагальнювався та розповсюджувався Міністерством освіти. Вчителі й учні ліцею повсякчас запрошуються до участі у різноманітних наукових конференціях, з’їздах, інших заходах і освітніх проектах та експериментах. Навчальний заклад підтримує тісні зв’язки з університетами Києва, Рівного, Житомира, Херсона, співпрацює з науково-виробничим комплексом «Полісся». За вагомий внесок у розвиток освіти і науки у 2009 р. Академія педагогічних наук визнала Радомишльський ліцей №1 ім.Тараса Шевченка лауреатом громадської акції «Флагман сучасної освіти України».

Про все це, тобто про минуле і сьогодення ліцею, що з 1924 року носить ім’я великого Кобзаря, про його символи, традиції і надбання, читач детально дізнається зі сторінок книги, що вийшла друком у Житомирському видавництві «Волинь» у популярній серії «Історія підприємств Житомирщини».

Розповідає видання, у  підготовці якого також брали участь викладачі ліцею І.Трубіна, Н.Повшедна, К.Комашко, про кращих своїх випускників і теперішніх учнів, педагогів. Серед них – заслужені працівники багатьох галузей, орденоносці, герої війни, науковці, митці, лауреати державних і галузевих нагород та відзнак. Книга багата ілюстраціями, має гарне поліграфічне оформлення, тож безумовно прислужиться усім, хто пов’язаний з цим освітнім закладом, й тим, хто цікавиться історією рідного краю.

А Радомишльський ліцей №1 ім.Тараса Шевченка тим часом продовжує свій славний літопис, долучаючи до нього нові примітні сторінки.

Спираючись на досягнення і здобутки попередників, спільними зусиллями теперішніх педагогічного, учнівського і батьківського колективів навчальний заклад впевнено крокує у майбутнє.

Газета «Зоря Полісся», 1 березня 2013 р.

Орехівський Є.Ф.  Радомишльський ліцей №1 ім. Тараса Шевченка:  100 років історії. (Серія «Історія трудових колективів Житомирщини».- Кн.24)

Історико-краєзначий нарис про історію, розвиток і сьогодення Радомишльського ліцею №1 ім.Т.Г.Шевченка. Прослідковується шлях розвитку цього навчального закладу від часів його утворення як міської школи (1913 рік) до наших днів.

Житомир: “Волинь”, 2012. — 92 с., 171 іл., 150 прим.

ISBN 966-7390-04-07 серія)                                                                      ББК 74.03 (4Укр – 4 Ж)

ISBN 978-966-690-147-0                                                                                                            0-63

Дослідник природи Радомишльщини

Він довго, як мовиться, шукав себе. Бо хоча й не мав вищої освіти, після закінчення Меджибізької школи на Поділлі, якою опікувалися князі Чарторийські, і яка давала своїм вихованцям ґрунтовні й різнобічні знання, вільно володів англійською, німецькою і французькою мовами, тож певний час працював перекладачем у губернських установах. Потому обіймав посади судового секретаря і канцеляриста у Кам’янці-Подільському, діставши чин колезького реєстратора.

Та головною справою життя уродженця села Пилява (нині – Хмельницька область) Густава Бельке, про якого іде мова, стала зоологія.

Врешті інтерес до цієї науки у нього теж виник у шкільні роки. Природознавство у школі викладав Юлій Ковалевський, який згодом став знаним ученим, професором Віденського університету. Вочевидь, зв’язок з ним Густав підтримував й надалі, бо отримував з Відня університетські лекції, які студіював у вільний від роботи час. Його зоологічній самоосвіті значною мірою сприяли також зроблені ним переклади польською мовою природничих праць відомого французького дослідника Жоржа Кюв’є.

Поступово Густав Бельке починає вести дослідницьку зоологічну діяльність на Поділлі, а згодом і на Поліссі, де оселився з родиною.

Слід зазначити, що з раннього дитинства Густав зростав сиротою. Під опіку його взяв князь Адам Чарторийський, завдяки чому й здобув обдарований юнак шкільну освіту та подальше місце у житті. І хоча одружився він на Софії Ростовській, що походила із знатного роду, особливих статків родина не мала. Тому справжнім подарунком долі стала для них спадщина, що дісталась Густавові 1853 року по смерті дядька - підполковника Антонія Бельке: маєток у селі Продубівка Брусиловської волості Радомисльського повіту.

Вчений активно включився у дослідження фауни регіону. Невдовзі у Житомирі вийшли друком його наукові праці «Про сарану та терміни її розмноження» (1860 р.), «Про оводів, шкідливих для господарства...» (1861 р.). А у 1866 р. в Москві побачила світ написана ним «Історія натуральна Радомисля».

Природознавча діяльність Густава Бельке дістає схвальні відгуки науковців, його роботи відзначаються нагородами, дипломами. Дослідника приймають у члени Товариства дослідників природи у Москві, музею та комісії археології у Вільно, Товариства натуралістів при університеті св. Володимира в Києві, Наукового товариства у Кракові. А Краківський університет навіть запросив Бельке (він, зауважу, за національністю поляк) на посаду професора кафедри ботаніки. Вчений, одначе, відмовився від пропозиції, пославшись на те, що не здобув класичної природничої освіти.

Та продовжити дослідження Радомишльщини йому не судилося. Серце дослідника не витримало значних навантажень і виснажливої наукової праці. Кілька років він тяжко хворів і 3 березня 1873 р. пішов з життя.  Похований Густав Бельке у Києві на старому католицькому цвинтарі Байкового кладовища.

Почату ним справу, на жаль, ніхто не продовжив. П’ятеро його дітей: син і чотири дочки - шляхом батька не пішли, втім, на успадкованих від нього маєтностях порядкували аж до більшовицького перевороту 1917 р. Згодом вони, щоправда, згадували, що після смерті вченого залишилося багато рукописів польською та французькою мовами, що так і не були видані. Відтак для науки їх назавжди втрачено.

А збережена наукова спадщина Густава Бельке ось уже півтора століття привертає увагу науковців та дослідників.

Газета «Зоря Полісся», 1 березня 2013 р.

«Простіть мені, люди добрі…», або - Як радомишляни впливали на долю вбивці Лермонтова

Поширена нині серед радомишлян, що намагаються самотужки щось заробити, практика везти до столиці на продаж дари наших ланів, садів, лісів має, проте, давні традиції. Приміром, у ХІХ столітті, як зазначають історичні джерела, чимало селян Радомисльського повіту промишляли у Києві продажем збіжжя, овочів і фруктів, грибів, деревного вугілля. Причому деревовугільний промисел у ті часи був досить поширеним та доволі прибутковим, оскільки ніякого централізованого опалення тоді ще й на гадці не було, тож кияни, так само, як і мешканці інших міст і сіл, самотужки дбали про паливо для власних помешкань. Відтак ті, хто мав таку можливість, підводами возили дрова і деревне вугілля до губернського міста.

Року 1844-го радомисльські селяни, які торгували цим крамом на Сінному базарі Києва, були вкрай подивовані тим, що з дня в день до їхнього ряду підходив доволі поважний і пристойно одягнений чолов’яга, ставав навколішки й починав бити поклони та приказувати:

- Простіть мені, люди добрі, мої гріхи і провини…

- Бог простить, - за православним звичаєм одказували радомисляни покаянному, і той неквапом простував до іншого гурту, де відбувався точнісінько такий же ритуал.

Базарні торговці, одначе, звертали увагу, що київські міщани прагнули обминути ряди, якими пересувався грішник, висловлюючи у такий спосіб своє презирство до особи, з провиною якої багато киян були добре обізнані.

Прохачем прощення був Микола Мартинов, який 1841 року убив на дуелі на злеті життя та творчості славетного російського поета і письменника Михайла Лермонтова.

Спочатку за дуель, що призвела до загибелі одного з її учасників, Мартинова засудили до розжалування і ув’язнення у фортеці. Потім відмінили й ув’язнення, змінивши його на нібито суворе п’ятнадцятирічне церковне покарання. Щоправда, відбувати його лиходію довелося не десь там у каторжних закутках Сибіру, а  у «матері міст Руських».

Чому саме в Києві? Дехто з дослідників вбачає у цьому навіть певне провидіння: мовляв, каятись грішника змусили там, де хрестилась його безневинна жертва (Лермонтов був охрещений у Києво-Печерській лаврі 1817 року).

Та як з’ясувалося, перевели Мартинова до Києва завдяки заступництву тамтешнього військового генерал-губернатора Д.Бібікова, з яким Мартинови мали родинні корені.

Відтак за наказом царя Миколи І його доправили на три місяці на гауптвахту до Київської фортеці і піддали церковному покаянню – публічній єпітимії. Щомісячно він мав відбити три тисячі поклонів.

Відбуваючи нібито покару, Мартинов, одначе, почувався цілком комфортно. Він винаймав розкішне помешкання, не проминав світських вечірок, напропале залицявся до дам, одружився врешті. Маючи господарську жилку, ще й непогано заробляв, хоча не завжди чесними засобами. Та, звичайно ж, - повсякчас слав прохання про помилування, до яких долучалися й клопотання Бібікова.

І 1843 року церковний Синод скоротив йому термін покарання до п’яти років. Проте Мартинов вважав і цей строк завеликим, тому продовжував просити милості до себе, і, скрупульозно перераховуючи зроблені ним покаяння, згадував, звісно, й радомисльських селян. Тож через три роки  митрополит Київський дозволив прилучити Мартинова до причастя і  майже відразу потому взагалі звільнив його від подальшої покути.

Тож, як бачимо, поширена нині непогрішимість сучасних «мажорів» - родичів високопосадовців, яким сходять з рук навіть найтяжчі злочини, також має давнє коріння.

Однак, повертаючись до київського проводження часу засудженим, слід виокремити ось таку його, з дозволу сказати, діяльність, яка в черговий раз стала приводом для пересудів обивателів. І що цікаво, знову особа вбивці Лермонтова опосередковано торкнулась підприємливих радомислян.

У 1845 році наш край навесні вразила величезна повінь. У Радомислі, наприклад, водна стихія знесла мости через Тетерів, Мику і Сухарку, якими подорожні діставалися до міста. За браком коштів у міській казні мостові споруди довго не могли поновити, тому городництвом були влаштовані поромні переправи, які слугували доволі тривалий час.

Потужні водяні потоки тієї весни змітали все на своєму шляху. За водою з притетерівських заплав понесло до Дніпра й далі хати, споруди, худобу, копиці з сіном, соломою, дрова, а ще – лісо- й пиломатеріал з розташованих уздовж Тетерева лісопилень та лісосплавних пристаней. Одна з найбільших лісопилень на радомишльських теренах, що належала знаним магнатам Браницьким, зазначу, працювала у Хомівці, пристані обладнані були у Веприні і Макалевичах.

Проте той дармовий, вважай, ліс здебільшого допливав лише до Києва. Тут його перехоплювали ватаги спритників, виловлювали і… пускали на продаж, роблячи гроші практично з нічого. Діяли, однак, вони не самі по собі. Організував такий високоприбутковий і зухвалий артільний бізнес той самий Микола Мартинов, даючи фору багатьом сучасним «бізнесменам».

…Невдовзі після офіційного помилування він з родиною полишив Київ, оселившись у родовому маєтку на Нижньогородщині.

Подейкують, що на схилі літ каяття Мартинова, що таки зажив геростратової слави, посилилось. Щороку 15 липня у день вбивства Лермонтова він начебто взагалі зачинявся у своїй кімнаті, де напивався до нестями. Пробував писати мемуари, але про свої стосунки з Лермонтовим і про дуель з ним не зміг викарбувати жодного слова.

Газета «Зоря Полісся», 1 березня 2013 р.

Мій Веприн

Перший серед перших

У славному літописі Радомишльської музичної школи він багато в чому став першим: першокласник першого шкільного набору, випускник першого випуску, перший з випускників школи, що вступив до консерваторії, та перший професійний музикант. Йдеться про Михайла Севрука - відомого музиканта-гобоїста, диригента, педагога, композитора, музикознавця.

Народився він 1 вересня 1950 р. в Радомишлі. У 1961-1966 роках навчався в Радомишльській дитячій музичній школі по класу труби у викладачів А.Клименка, В.Зайця і В.Москаленка. На навчання до музшколи Михайло прийшов у рік її відкриття, відтак був і серед перших випускників цього мистецького закладу.

Михайло Севрук (другий зліва у другому ряду) - учень першого класу

Радомишльської дитячої музичної школи.

У 1967 році після закінчення Радомишльської школи №2 він вступив до Житомирського музичного училища імені В.Косенка, де вивчав гру на гобої у знаних педагогів-музикантів І.Мостового, В.Носкова, В.Карамишева та диригування - у Д.Сірого. У 1968-1970 р.р. проходив військову службу у військовому духовому оркестрі у місті Овручі (військовий диригент - майор Г.Відомський).

Після закінчення музучилища у 1973 p. М.Севрук став студентом Київської Державної консерваторії ім. П.Чайковського, де навчався по класу гобоя у видатного педагога, гобоїста, вченого-музикознавця професора Є.Носирєва. Ще зі студентських років, з 1975 року, молодий музикант почав працювати артистом духового оркестру при Київському об'єднанні музичних ансамблів під керівництвом художнього керівника i диригента, педагога М.Косякова. А затим двадцять років, з 1976 до 1995 рр., його творчий шлях був пов’язаний  із Заслуженим симфонічним оркестром Держтелерадіо України, де він працював артистом-гобоїстом і асистентом диригента. Упродовж цих літ відомим мистецьким колективом керували визначні диригенти сучасності: С.Турчак, В.Гнєдаш, І.Блажков, В.Кожухар, Ф.Глущенко, І.Гамкало, А.Власенко, С.Власов, С.Госачинський, А.Білошицький, Є.Дущенко, В.Сіренко, В.Здоренко та інші.

Робота під їх орудою стала для Михайла Севрука неоціненною творчою школою. В складі оркестру він виконував у концертах і для звукозапису музичні твори різноманітних авторів,  жанрів, епох. За його участю записано сотні годин музики для фондів Українського радіо і телебачення, безліч музичних тем і фонограм до кінофільмів на Київській кіностудії ім.О.Довженка. У 1991-1995 рр. разом з оркестром М.Севрук побував на гастролях у Німеччині, Іспанії, Португалії, Франції, Італії та ін., де давалися концерти у найпрестижніших залах європейських столиць.

Паралельно з оркестровою діяльністю Михайло Іванович працював викладачем першої Київської дитячої музичної школи ім. Я.Степового, а також викладачем класу гобоя в Київському музичному училищі ім.Р.Глієра. Серед його учнів - соліст Національного Академічного симфонічного оркестру України Г.Кот, соліст симфонічного оркестру Національної телерадіокомпанії І.Болбот, музиканти С.Кононов, А.Кисілєвський, С.Чистота, М.Любар, С.Виноградов, Ю.Кірпіков та інші.

Зарубіжні гастролі з оркестром водночас суттєво вплинули на подальшу життєву долю музиканта і педагога.  Адже на Заході він побачив зовсім інше ставлення до серйозної музики, до тих, хто її творить і пропагує, до музикантів, врешті, яких там цінують не лише на словах. І у 1995 р. митець, що мав чеський родовід, переїжджає до Чехії, де займається педагогічною, а також активною та плідною концертною діяльністю, даючи сольні концерти і виступаючи у складі камерних ансамблів. Він викладає у Празькому музичному коледжі, пише ряд методичних посібників, музикознавчих праць, етюдів і творів для гобоя, флейти, фортепіано, труби, камерних ансамблів, стає власним кореспондентом у Чехії московського журналу «Оркестр».

Проте не полишив Михайло Севрук міцних зв’язків з рідним краєм, час від часу перевідуючи рідних, друзів, які тут мешкають. Свідченням його любові і відданості рідній землі стали написані ним краєзнавчі дослідження і матеріали з історії та сьогодення Радомишльщини, про музичні здобутки і надбання наших краян. До своєї батьківщини він поринає у своїх віршуваннях. Тож митець повсякчас у творчому пошуку, розкриваючи нові й нові грані свого таланту.

Газета «Зоря Полісся», 8 лютого 2013 р.

Радомишль музичний

А Веприн колись був містом!

Про деякі віднайдені невідомі раніше сторінки історії села

У переказах жителів Веприна згадується стародавній мурований чималенький льох, що був тут колись, і у якому начебто у пору Визвольної війни 1648-1654 років лаштувалося козацьке сховище пороху. Чим же привернуло увагу це нині типове й невелике за розмірами село увагу козацьких старшин? Та, виявляється, у XVII столітті його статус був значно вагомішим.

У подимній податі Київського воєводства від 25 січня 1683 року Веприн обліковано як місто (!), яке є власністю пана Динова. Тож недарма на одній з тогочасних карт України, укладеній у середині століття французьким інженером Гійомом Бопланом, з-поміж сучасних населених пунктів Радомишльщини означені лише Радомисль і Веприн (її фрагмент - на наведеному малюнку).

Щоправда, розміри Веприна, вочевидь, були незначними, бо вказано, що з чотирьох димів до скарбниці воєводства сплачується один злотий. До володінь цього магната входили також місто Кухарі (5 димів), села Заруддя (13 димів) і Малевичі (можливо, так помилково названо Макалевичі - 10 димів). Врешті й Радомисль, що так само зазначений у цьому переліку містом, теж тоді нараховував 4 дими. Недарма історики і дослідники називають цей історичний період для нашого краю роками запустіння і руїни.

А серед найранніших писемних згадок про Веприн в історичних джерелах, мабуть, слід назвати Тарифну подать від 5 травня 1631 року, за якою вепринці з трьох димів сплачували до казни три злотих. Село належало тоді до маєтностей Києво-Печерської лаври.

Врешті стародавність Веприна підтверджує й історія тамтешньої церкви в ім’я Архістратига Михаїла. У її візитації, проведеній 1784 року Радомисльським деканатом, зазначено, що «за давністю віків відомостей про побудову не вчинено».

Документи XVIIІ століття дають підстави стверджувати, що Веприн не входив до митрополичого маєтку уніатської церкви, резиденція якої містилась у Радомислі, проте все ж перебував під її юрисдикцією. Діяльність митрополії суттєво сприяла залюдненню і розвоєві краю. І у 1784 р. у Веприні налічувалося вже 413 жителів.

Одним із поширених у ту пору господарських методів управління маєтностями стала їх оренда. Таку форму застосовано було зокрема щодо єврейського населення, яке тоді масово почало ширитися на правобережжі України. Євреї сплачували подушну подать, наразі регулярно здійснювався їх перепис. За даними таких переписів у 1765-1789 р.р. чисельність євреїв у Веприні коливалась від 5 до 15 осіб. Одна з єврейських родин відкрила у селі корчму.

З 1772 року разом з навколишніми поселеннями Веприн перейшов у власність Юрія Галецького, підсудка Овруцького.

А на початку ХІХ століття це село, що входило до Радомисльського повіту Київської губернії, стало місцем дії твору відомого польського письменника і громадського діяча Міхала Чайковського, знаного в літературі під псевдонімом Садик-паша. Свій твір за жанром автор визначив гавендою (різновид оповідки, розповідь у якій ведеться від одного з персонажів), що поширеною була в ті часи. Вона мала назву «Старокияни. 1809». Проте головні її дійові особи зібралися не в Києві, а у Веприні.

Дещо дивно, чому саме Веприн привернув увагу знаного письменника. Та певні пояснення цьому вимальовуються з майнових прав Чайковських.

1794 року власністю цієї родини стали маєтності на бердичівщині – села Гальчин і Агатівка. Так от, дісталися вони городничому Київського воєводства Станіславу Чайковському (батькові майбутнього письменника) за заставним контрактом від попереднього господаря – овруцького земського судді Михайла Галецького. Частина гальчинського маєтку згодом стала належати Міхалу Чайковському (він, до речі, і народився в Гальчині у 1803 році). Але недовго. Після його участі у польському повстанні 1831 р. належні йому володіння були конфісковані у казну.

Ймовірно, що зі смертю Юрія Галецького (1792 р.) управляти маєтностями, розташованими у різних краях і задалеко одне від одного, його родині було вже не під силу. Та скоріше за все на рішення відмовитися від Гальчинських володінь вплинули борги, адже йдеться у їх відчуженні про заставу, яку внесли Чайковські.

Отак і перетнулися долі цих родів. Тож саме Михайла Галецького, який володів на межі XVIIІ-ХІХ століть Вепринським маєтком і був до того ж підкоморієм Радомисльського повітового коморського суду, зробив головним оповідачем своєї гавенди інший Михайло – Чайковський.

У ХІХ столітті у Веприні діяла лісосплавна пристань, де заготовлений ліс в’язали у плоти і сплавляли за течією. За даними 1856 року тут працювало 34 робітники, сплавлено було 8 лісових плотів загальною вартістю у 898 рублів, у 1862 р. - 44 робітники сплавили 11 плотів на 1948 рублів.

Крім того у різні роки в селі працювало два шкіряних і один винокурний заводи, екіпажна фабрика, лісовий склад Х.Векслера, крамниця Б.Бухман, лісопромислову діяльність тут вели Ф.Рапопорт, С.Фафер, Ш.Броцький.

За реформою 1861 р. в повітах було запроваджено волосний поділ. Веприн увійшов до складу Вишевицької волості і за підпорядкованістю входив до 3-го поліційного стану, 6-ї дільниці урядника, 1-ї дільниці мирового судді, судового слідчого і мирового посередника. Він був одним з найбільших сіл волості і за чисельністю населення поступався лише волосному центрові. У 1865 р. у Веприні нараховувалося 1080 жителів.

У 1880 р. вепринська Михайлівська церква належала до 6-го класу приходу, до її парафії було також приписане с.Вирва, парафіян налічувалося 820 чоловіків і 835 жінок. А ще тут мешкали 41 католик і лютеранин, 48 євреїв. При церкві діяла церковно-парафіяльна школа, у якій навчалося 50 учнів: 48 хлопчиків і 2 дівчат. У 1913 р. цей навчальний заклад іменувався парафіяльним двокласним училищем, завідував яким К.Ганькевич. Служителями культу в кінці ХІХ – на початку ХХ століття були священики П.Буткевич, Я.Коломацький, М.Коломацький.

У 1903 р. тут проводив етнографічні дослідження К.Квітка.

За переписом 1926 р. у Веприні нараховувалося 2442 жителі, 564 двори. Ще 341 мешканець проживав на довколишніх Вепринських хуторах.

Останній радянській перепис 1989 року зафіксував у Веприні 1093 мешканця, перший і поки що єдиний український (2000 р.) – 842. У 2010 р. тут було 670 жителів. На перше січня 2013 року село налічує за даними сільської ради 630 жителів. Так що тенденцій до відновлення давнього статусу, на жаль, не помітно.

Газета «Зоря Полісся», 8 лютого 2013 р.

Сайт "Мій Веприн"