Легендарний танк та ядерний щит, що гартувалися Радомишлем

Танк Т-34 не без підстав вважали кращим танком Другої світової війни. «Броня міцна і танки найшвидкіші…» - саме цій фортеці на сталевих колесах якнайліпше підходила пропагандистська пісня про радянських танкістів. Розробив і створив легендарну бойову машину у Харкові конструкторський геній Михайла Кошкіна. Його витвір справді був унікальним: потужна зброя, висока маневреність, відмінний броньовий захист. Втім оспіваному броньованому щиту танк має завдячувати відомому ученому Андрію Анатолійовичу Бочварю, представникові славної династії металознавців, життєпис якої починався у повітовому місті Радомислі Київської губернії.

1868 року на посаду городового лікаря Радомисля було призначено Михайла Андрійовича Бочваря. А за два роки по тому у місцевій Свято-Троїцькій церкві було охрещено новонародженого сина подружжя Бочварів – Анатолія. Проте лікарська професія тоді несла в собі й певний ризик, адже саме лікарям доводилося безпосередньо стикатися з різноманітними, ще не досить вивченими на ту пору хворобами, у тому числі й інфекційними, наражаючи себе на смертельну небезпеку. Через тяжку недугу лікар Бочвар змушений був припинити лікарську практику і у 1877 році - помер.

Анатолій залишився напівсиротою, відтак навчатися почав лише у 14-річному віці. Родина переїхала до рідних у Петербург, де юнак у 1891 році закінчив реальне училище і вступив на хімічний факультет Імператорського Московського технічного училища, відоме затим як МВТУ ім.Баумана. Закінчивши виш з відзнакою, Анатолій Бочвар залишився працювати у ньому викладачем.

У 1902 він тут уперше організував підготовку фахівців за спеціальністю металургія, у 1904 році заснував першу металургійну лабораторію, а у 1908 – металографічну. Тож недарма у науковому світі уродженця Радомисля, професора Анатолія Михайловича Бочваря вважають засновником московської металознавчої школи. Величезний внесок він зробив у впровадження антифрикційних, підшипникових сплавів, поліпшення якості металів, розробку нових сплавів і матеріалів для оборонної промисловості тощо.

Подвижництво ученого було відзначене орденами Леніна і «Знак пошани», він вшанований званням заслуженого діяча науки і техніки РРФСР.

Його школу пройшло чимало послідовників, що стали відомими фахівцями металургії та металознавства, видатними діячами науки, промисловості і вищої освіти.

Та чи не найкращим учнем Анатолія Бочваря і гідним продовжувачем його металознавчої школи був син ученого – Андрій, що народився 1902 року.

Закінчивши те ж МВТУ, він, як і батько, поринув у світ металів, їх досліджень та наукових пошуків. Андрій Бочвар створив нову теорію кристалізації металів і сплавів, встановив температурну закономірність їх рекристалізації (у металознавчому середовищі її називають правилом Бочваря), заклав основи структурної теорії жаротривкості, розробив метод кристалізації сплавів під тиском.

Саме ці його розробки й прислужилися створенню надзвичайно міцної броні для танка Т-34, до виробництва якого вчений був залучений. Поєднання конструкторської й наукової думки дозволило створити справді унікальний захист, що поєднував надзвичайно міцні елементи броні, зібраної з катаних плит і листів, які після складання піддавалися ще додатковому поверхневому загартуванню.   Броньовий корпус танка забезпечував надійний протиснарядний та рівноміцний захист усіх конструктивних елементів та вузлів. У найбільш вразливій лобовій частині броньові плити були змонтовані під найраціональнішим захисним нахилом.

Танк Т-34 впевнено вів бойові дії і в оборонних, і в наступальних операціях на усіх фронтах та був надійним прихистом і могутньою силою для матінки-піхоти.

Якнайкраще зарекомендували себе те-тридцятьчетвірки у знаменитому танковому протистоянні у грудні 1943-го на рідній Бочварям Радомишльщині – під Заньками, Ходорами, Заболоттю.

За участь у виробництві легендарної бойової машини Андрій Анатолійович Бочвар був удостоєний Сталінської премії. На ту пору він уже був академіком, провідним науковцем галузі.

У 1946 році його залучили  до радянського уранового проекту, що у стислі терміни мав забезпечити стратегічний ядерний паритет. Бочвар-молодший очолив групу вчених, котрі у так званому московському НДІ-9 (потім - Всесоюзний науково-дослідний інститут неорганічних матеріалів) зуміли виробити металевий плутоній, з якого отримали сплав збройового плутонію для виготовлення деталей першої радянської атомної бомби.

У квітні 1949 року потрібну кількість матеріалу було отримано, і атомники приступили до збирання виробу.

Потому науковий колектив Андрія Бочваря брав участь вже у виготовленні водневої (термоядерної) бомби.

Його внесок у здійснення цих проектів було двічі відзначено званням Героя Соціалістичної праці. Наукові здобутки видатного вченого винагороджені шістьмома орденами Леніна, орденом Жовтневої Революції, трьома орденами Трудового Червоного Прапора, орденом Червоної Зірки, багатьма медалями. 5 разів він удостоювався державних премій.

На посаді директора ВНДІНМ Андрій Анатолійович працював до кінця своїх днів. Після його смерті у 1984 році Інститут неорганічних матеріалів назвали іменем академіка А.А.Бочваря. Його ім’я носить також одна з московських вулиць. Поховані батько і син Бочварі у Москві (Анатолій Михайлович пішов з життя у 1947 році).

Газета «Зоря Полісся», 9 травня 2014 р.

Радомишльський слід в долі автора улюбленої пісні Леніна

Неодноразово у дитячі роки і в загальноосвітній школі, і в музичній доводилося чути розповіді на тему «Музика і Ленін», з яких закарбувалося в пам’яті, що улюбленою піснею «вождя світового пролетаріату» була «Замучен тяжелой неволей». Цей твір називали пролетарським траурним гімном. Автор його музики невідомий, а вірші написав революціонер і письменник Григорій МАЧТЕТ.

Мачтета у радянських і російських джерелах називають «русским» літератором і діячем. Проте родовід у нього аж ніяк не російський. Його пращур був британцем, що, маючи войовничу вдачу, свого часу пристав до війська шведського короля Карла ХІІ, котрий рушив у військовий похід проти Росії. У Полтавській битві вояка було поранено, він потрапив у полон, відтак залишився у Малоросії, як тоді називали Україну. Невдовзі одружився на українці, тож у нащадках уже був вагомий домішок української крові, який потому додавався наступниками.

Мачтети  у ХІХ столітті отримали дворянський титул, змінивши, щоправда, військові традиції роду на цивільні.

Батько майбутнього бунтаря Олександр Осипович Мачтет закінчив у 1847 році юридичний факультет Імператорського університету святого Володимира у Києві зі ступенем кандидата. Невдовзі одружився, і, отримавши ранг колезького секретаря, був направлений у Волинську губернію, де попервах працював засідателем повітового суду у Луцьку.  Саме тут 3 вересня 1852 року (за старим стилем) у подружжя Мачтетів народився син Григорій.

На ту пору Олександр Осипович вже був переведений у відомство губернського прокурора і з підвищенням у чині призначений стряпчим спочатку Ковельського повіту, затим – Новоград-Волинського. Стряпчим називався помічник прокурора з кримінальних справ, до компетенції якого входив також правовий захист казенних інтересів та нагляд за місцями ув’язнення.

У 1857 році титулярний радник О.Мачтет змінив місце служби на Київську губернію і дістав призначення стряпчим до Радомисльського повіту. Проте радомишльський період біографії Мачтетів виявився нетривалим і пов’язаним, на жаль, з трагедією родини.

Після хвороби раптово померла дружина повітового стряпчого Мачтета – Ніна Григорівна. Залишившись без матері, шестирічний Гриць потрапив під опіку німкені-гувернантки, а батько змінив нещасливий Радомисль на Бердичів. Втім, ймовірно, така зміна могла бути пов’язаною з певними протекціоністськими обставинами, адже водночас на посаду Бердичівського городничого призначили Олександра Рузі, що до того обіймав пост очільника Радомисля.

Потому вже у ранзі колезького асесора Олександр Мачтет служив стряпчим у Літині.

У 1865 році Олександр Осипович Мачтет пішов з життя, і Григорій залишився круглим сиротою. На ту пору хлопець навчався у Немирівській гімназії графа Потоцького, куди його віддали на навчання у 1861 році.

Одначе того ж 1865-го вільнодумного гімназиста Мачтета виключили з навчального закладу, звинувативши в прихильності до «польського духу». Це стало наслідком придушення Польського повстання 1863-64 р.р., що відчутно прокотилося Поділлям, Волинню і Поліссям, і до учасників якого 13-річний гімназист ставився співчутливо. Мати Григорія до того ж мала польське коріння, а її батько свого часу брав участь у декабристському русі.

За рік, щоправда, йому дозволили навчатися у Кам’янець-Подільській гімназії, але вільнодумство юнака так само призвело до його виключення з гімназійних лав та ще й з позбавленням права вступу до будь-якого навчального закладу Російської імперії. Наразі він займався самоосвітою і таки домігся невдовзі здобути право працювати вчителем.

Проте головною справою життя для Григорія стало не вчительство, а революційна і, кажучи сучасною мовою, опозиційна діяльність. Він пристав до нелегального народницького руху, виношуючи зокрема ідею створення хліборобської комуни. Аби реалізувати свій задум, навіть кілька років перебував в Америці, але й там такі спроби виявилися безуспішними.

Після повернення Мачтет знову долучився до революційної боротьби і невдовзі був заарештований, ув’язнений на півтора року, а затим засланий на Північ. Саме в засланні він написав більшість із своїх публіцистичних творів і оповідань.

А от власні поезії Григорій Олександрович майже не друкував, оцінюючи їх доволі критично. Символічно, що згаданий на початку найвідоміший його вірш вперше був надрукований на батьківщині предків Мачтета – в Англії - під назвою «Последнее прости».

З огляду на тодішню імперську мовну політику писав він, звісно, російською. Тож з таких позицій російська публіка вважає його своїм. Насправді ж Григорій Мачтет був затятим українофілом. Свого сина він, до речі, назвав Тарасом на честь Шевченка. Відтак ім’я та по-батькові у дитини були як у Кобзаря – Тарас Григорович.

Врешті у його творчості українська тема теж знайшла широке відображення. А один з небагатьох оприлюднених віршів («Мамі») був надрукований українською мовою.

В Україні Григорій Олександрович осів після заслання і нетривалих поневірянь російськими містами. Тут він познайомився і заприятелював з М.Коцюбинським, О.Пчілкою, Л.Українкою, Л.Старицькою-Черняхівською, повсякчас цікавився українськими справами, літературою. В українській землі Григорій Мачтет 1901-го і знайшов свій вічний прихист.

Вже по його смерті у революційному вирі 1905 року серед українства набув поширення український переклад відомої траурної пісні:

В неволі скатований люто,

Ти смерть за свободу прийняв.

Б'ючися за право народне,

Ти голову чесно поклав…

Та знаємо всі ми напевно,

Що нас пам'ятатиме світ,

І всім ворогам нашим грізно

Відплатить трудящий нарід.

Слід зауважити й те, що в кінці ХІХ століття життєва стежина Григорія Олександровича Мачтета знову промайнула нашим Поліським краєм. У 1896-1900 роках він жив у Житомирі, де працював у губернському акцизному управлінні та газеті «Волинь», у якій друкував свої нариси, оповідання, фейлетони. Достовірних відомостей про те, чи відвідував письменник і революціонер тієї пори повітовий Радомисль, з яким певною мірою були пов’язані його дитячі роки, тим часом немає.

Газета «Зоря Полісся», 18 квітня 2014 р.

Останній бій отамана Орлика

8 січня 1922 року на хуторі Таборище (нині – однойменне село на Радомишльщині) було тяжко поранено відомого повстанського ватажка отамана Орлика. На ту пору його слава гриміла не лише на Київському Поліссі, де загін переважно базувався й діяв, та  звідки були родом і сам Орлик, і більшість його бійців, а й повсюдно по Україні, в українських колах закордоння.

На хуторі Тростянка під Кодрою місцева лікарка надала пораненому отаманові медичну допомогу, а затим товариші доправили його під Гостомель до батьків, котрі у дачному будиночку як могли виходжували сина. Та місцеперебування отамана виказав на допитах один з його полонених поплічників, і 22 січня знесиленого Орлика, його рідних і всіх, хто був біля нього, заарештували.

Вже за три дні потому газета «Пролетарская правда» з радістю сповістила «Уничтожена последняя опора Петлюры на Киевщине – банда Орлика…»

А 26 лютого 1922 р. за постановою колегії Київської губернської ЧК отамана і полонених бійців його загону було розстріляно.

Так на 24-му році обірвався життєвий шлях одного з найяскравіших провідників українського повстанського руху початку 1920-х років.

Отаманові Орликові (таким було конспіративне псевдо полковника армії УНР Федора Артеменка) присвятив свою історичну оповідь знаний дослідник української революційної отаманщини письменник Роман Коваль*.

У вміщеній у книзі біографії звитяжця зазначено, що народився він 23 грудня 1898 р. в Гостомелі на Київщині. Екстерном закінчив шість гімназійних класів, а потім, у 1916 р., – школу прапорщиків. У Першу світову командував ротою Порхівського полку 34-ї дивізії російської армії. За часів УНР, змінивши погони поручника на полковницькі, очолював штаби фастівського і козятинського гарнізонів вже українського війська. Потому був помічником командирів бронепотяга і Окремого куреня, ад’ютантом начальника Могилів-Подільського гарнізону. З 1920 року полковник Артеменко перейшов на нелегальне становище і під легендарним іменням Орлик став отаманом повстанського загону на рідній Київщині.

Орликівці роззброювали червоноармійські загони, які проходили місцями їхньої дислокації, ставали на заваді грабіжницьким рейдам і здирству більшовицьких «продзагонів», повсюдно вели мобілізацію місцевого населення до повстанських лав (факти підтримки селянами Орлика підтверджуються й чекістськими документами).

Їхні рейди завжди були несподіваними й зухвалими. Р.Коваль наводить зокрема приклад, коли 10 квітня 1921 р. бійці Першого партизанського загону імені С.Петлюри під орудою отамана Орлика «навідалися» до націоналізованого 4-го шкірзаводу під Радомишлем, аби дістати матеріалу для пошиття козакам нових чобіт. А наступного дня вони вже відзначилися наскоками на «червоні» залоги під Гостомелем і на станції Тетерів.

Українські повстанці 1920-1930-х років дійсно вважали себе партизанами. Таке їхнє означення застосовували навіть чекісти. Загін Орлика, скажімо, підпорядковувався Центральному українському повстанському комітету та його Повстансько-партизанському штабові, підтримував зв’язки з закордонним урядом УНР, з якими координував і узгоджував усі свої головні військові дії.

Хоча офіційна радянська пропаганда нагороджувала учасників українських визвольних змагань дещо іншими соковитими епітетами. Ось, приміром, цитати з радомишльських газет радянського періоду про події громадянської війни в нашому краї.      

«Мов кровожадні хижаки накинулися на молоду радянську країну «отамани-козаки» і різномасні бандити…»

«Банди Мордалевича, Струка, Орлика, Соколовського й інших, що влаштували в нашому повіті свої вовчі лігва, грабували й тероризували край…»

«Тільки окремі радянські острівці палали святим вогнем боротьби з довколишнім бандитським болотом розбійників з куркульсько-петлюрівських банд…»

Щонайперше привертає увагу те, що всі, хто боровся проти більшовиків, однозначно називаються бандитами. І не інакше. Але цитата з останнього наведеного абзацу, так би мовити, сама себе висікла. Бо коли все навкруги підпорядковано «куркульсько-петлюрівським» військам, то слово «банда» вже більше підходить до отих поодиноких «радянських острівців». Втім академічний словник української мови, виданий у 1970 році, категорично стверджує, що бандою можуть іменуватися тільки контрреволюційні загони або ж ворожі (звісно, радянському режимові) війська.

Та все ж, незважаючи на народну підтримку, партизанські методи боротьби з потужною державною військовою машиною були приречені на поразку. Так врешті сталося і з загоном Федора Артеменка.

Поранив Орлика Пилип Шуліпенко з Раївки, який недарма командував розвідувальним чекістським загоном. Всі шість випущених ним з револьвера куль влучили у ціль. По дві з них перепало трьом повстанцям. Двох було вбито, а Орлик дістав наскрізне поранення в груди, друга куля пошкодила отаманові хребта.

Шуліпенко, до речі, навідувався до Орлика, коли той перебував у лікарні Лук’янівської в’язниці. Влучного «червоного розвідника» за героїзм і відвагу нагородили золотим годинником, щоправда, чекіст згодом віддав його «для потреб індустріалізації країни Рад». На ту пору він осідав у рідній Раївці, де тривалий час був головою сільради. В пору німецько-фашистської окупації, перейнявши досвід бійців Орлика, вже й сам партизанив, переховуючись у лісах. Полюбляв розповідати землякам про Таборищенський епізод.

Селяни, проте, подейкували, що Шуліпенки перебралися до села з самотнього обійстя на лісовому хуторі, де жили раніше, побоюючись помсти за поранення і полонення Орлика. Тож навіть у, здавалося б, уже благополучні часи, коли «радянська влада запанувала остаточно і безповоротно», почувалися її вчорашні збройні захисники не зовсім спокійно.

Слід сказати й те, що оповіді П.Шуліпенка, які наводилися в офіційній радянській пресі, дещо відрізнялися від наведених у його справі. Герой-розвідник, приміром, оповідав, що зустрів Орлика  і його бійців гордо сидячи у хаті за столом, а потім, миттєво вихопивши револьвер, надіслав з нього кілька влучних пострілів і вистрибнув у вікно. У показах повстанців, одначе, йдеться про те, що Шуліпенка виявили у підполі, звідки той несподівано почав стріляти.

Втім у радянські часи для художнього відтворення тих збройних протистоянь зазвичай застосовували два кольори: «червоні» - тобто «наші», і «чорно-білі», яким означали ворогів радянської влади. При цьому не жалкували епітетів, щоб прикрасити «геройські подвиги» червоних бійців та висміяти «контру», або ж описати звірства «бандитів і відщепенців», замовчуючи розбійні «геройства» своїх.

За тогочасною військовою логікою у війні зазвичай перемагав той, хто вбив більше людності супротивника. І коли порівняти втрати «червоних» і тих, хто протидіяв ним, то на користь перших вони будуть різнитися у рази. Якщо ж користуватися терміном «громадянська війна», який  радянська історіографія визначила для того військового протистояння, то виходить, що переможці в ній, тобто – більшовики, вбили значно більше своїх ворогів. Відтак надто вже кощунно  виглядають ознаки героїзму в громадянській війні. Бо за такою логікою «герой» – це той, хто десятками, сотнями, а то й тисячами відправляв на той світ своїх земляків, односельців, близьких і навіть рідних.

Симпатизуючи, одначе, повстанцям, які боролися за свою волю і волю рідної землі, Роман Коваль водночас відверто описує вчинені ними покари і страти зайд та їх прибічників, що насильницьки насаджали лад, який українство і насамперед селяни не сприймали й не хотіли сприймати. Бо не випадково ж мали повстанці широку й повсюдну підтримку. За неї більшовики, і в першу чергу їхній бойовий чекістський авангард, карали нещадно.

Підтримку повстанського руху на Радомишльщини засвідчує наведений у книзі чималий перелік населених пунктів краю, якими проходили шляхи Орлика і його загонів – Білка, Вишевичі, Дубовий**, Забілоччя, Кримок, Потіївка, Соболів, Ставки, Раївка, Раковичі, Хомівка… Таборище стало останнім на звитяжному шляху отамана.

Таку долю він обрав собі сам. Бо рішуче відкидав пропозиції перейти кордон. «У себе в краю помру зі зброєю в руках», — пояснював свою позицію бунтівний отаман.

А ще на одному з допитів 24-річний полковник Федір Артеменко (Орлик) зазначив, що вів боротьбу за національне визволення України проти окупантів – німецьких, польських, московських, не переслідуючи нікого як націю. «Ми не звірі, а люди, ми хочемо щастя Україні», - заявив він.

Певно, в цьому й полягала, на думку чекістів, його головна провина. Такою, зрештою, була трагедія більшості українських патріотів, що зі зброєю в руках відстоювали засади української самостійності, а пізніше вже без зброї, але відкрито подавали свій голос за незалежну Українську державу.

Проте тих, хто зробив це у серпні 1991 року підняттям руки, у переважній більшості назвали Героями України, нагородили державними нагородами. А от істинні патріоти, які боролися за незалежність України в тоталітарні імперські часи, й досі подекуди вважаються «бандитами», «зрадниками» чи «ворогами народу». Промовисте підтвердження цьому - висновок прокурора Київської області по реабілітаційній справі повстанців Холодноярської республіки – борців за волю України: «реабілітації не підлягають». Зроблений цей висновок у 1990-х роках, вже у незалежній українській державі. Коментарі, як мовиться, зайві.

* Коваль Р. «Отаман Орлик. Історичний нарис». Київ, «Стікс», 2010 р.

** Вочевидь ідеться про хутір Дубовець, що в першій половині ХХ ст. містився між сучасними селами Раївка, Негребівка, Раковичі. У книзі, одначе, припускається, що це може бути село Дубовик Радомишльського району (під Потіївкою), проте до нього від описаних у творі місць подій аж надто задалеко.

Газета «Зоря Полісся», 14 березня 2014 р.

P.S. Мабуть, Революція гідності була недаремною. Їх таки реабілітують:

http://www.umoloda.kiev.ua/number/0/196/106952/

Мийдодір для рідного слова

Значну загрозу нашій рідній українській мові несе не лише русифікація, що викликає в українців найбільше спротиву і опору, а й латинізація, на яку чомусь не надто звертають увагу.

26 липня 2011 р. було терміново скликано позачергову сесію Житомирської обласної ради. Чим же була викликана нагальна потреба у її скликанні, може, якимись надзвичайними й неординарними подіями? Ні, причини виявилися з одного боку надто банальними, а з іншого – просто дивними і водночас сумними.

Депутатів спішним порядком зібрали до Житомира для перейменування обласної комунальної установи «Житомирський обласний центр охорони здоров’я матері і дитини» на Житомирський обласний перинатальний центр.

А поспішність, з якою це робилося, пояснювалась бюрократичною казуїстикою, за якою чималі асигнування та сучасне і вартісне медичне обладнання, що призначалися для центру згори за відповідною державною програмою, мали бути спрямовані винятково на перинатальні центри. Житомирський центр матері і дитини слова «перинатальний» ні у назві, ані в статуті не мав, відтак омріяного медиками і громадою устаткування, як і відповідного фінансування, за чиновницькою логікою не міг отримати.

Що ж то воно за таке слово, яке так переполохало житомирян?

Скажу відверто, що саме тоді почув я його вперше. І був подивований, що латиною воно поєднує в собі вагітність, пологи, післяпологовий період – власне, те, що ми означаємо материнством,  як функцію жінки народжувати й виходжувати дитину.

І коли запитую котрогось із далеких від медичної галузі співрозмовників, чи знають вони, що таке перинатальний центр, більшість лише стинає плечима. А центр матері й дитини – цілком ясно і зрозуміло. Власне, й комп’ютер такого чужого українській мові слова не розуміє, бо підкреслює його за правописною програмою як помилку.

І такі масові перейменування відбувалися майже повсюдно в Україні…

Це лише один, але досить промовистий приклад того, як зрозумілі громадянам рідномовні поняття штучно замінюються й засмічуються чужими словами. У наведеному випадку - на догоду коштодавцю. Бо Національний проект «Нове життя - Нова якість охорони материнства та дитинства», у відповідності з яким виділялися значні кошти на створення перинатальних центрів, був профінансований рядом міжнародних організацій. Одначе зверніть увагу: у наведеній назві проекту жодної згадки про перинатальність нема, а йдеться натомість про охорону саме звичного нам материнства і дитинства. Але чиновники бачили тут тільки те, що хотіли бачити, а фінансовий чинник у їхньому погляді виявився визначальним.

Взагалі медична галузь, як на мене, стає однією з найнебезпечніших у впровадженні в нашу бутність чужих слів. Приміром, звернув якось увагу, що замість теж зрозумілих колись центрів чи станцій переливання крові, у яких зокрема збиралась донорська кров,  почали з’являтися трансфузіологічні заклади.

Або – з дитинства цілком усвідомлював, чим займається лікар, якого називали «вухо-горло-ніс». Можливо, звучить воно і не зовсім оковирно, але принаймні зрозуміло, бо узвичаєне тепер «отоларинголог» дитина (і не тільки) не лише не зрозуміє, а й не вимовить. Так само порівняйте наймення «зубний лікар»  і «стоматолог», «підвищений тиск» і «гіпертензія», «належний до тіла»  і «соматичний» та багато інших медичних понять.

А ще зараз масово вводиться в обіг термін «хоспіс», яким називають благодійну установу по догляду за безнадійно хворими людьми. Один з таких закладів, до речі, планують відкрити у нашому Радомишльському районі. Хоча здавна існують українські визначення для подібних установ - богадільня, притулок тощо.

Та медицина, на жаль, непоодинока у такій майже примусовій латинізації.

Грішать цим і освітяни, котрі, здавалося б, як ніхто інший мав би піклуватися про захист рідного слова. Днями, наприклад, в одній з педагогічних публікацій зустрів термін «пропедевтичний». Спеціаліст, до якого звернувся з цього приводу, детально намагався роз’яснити, що ж воно означає, і знаходив для такого тлумачення цілком слушні українські відповідники.

Я вже не кажу про нашестя іншомовних слів, пов’язаних з комп’ютерізацією: файли, смайлики та їм подібні буквально заполонили обігову мову. А чому не теки й малюночки?

Додайте сюди наймення окремих закладів, гучно розрекламовані з вивісок. Який, питається, стосунок до Радомишля мають «Фул-хаус», «Мак-дак», «Шервуд», втілені у назвах магазинів та барів?

Павло Загребельний якось на одній із зустрічей з читачами обурювався тим, що у київських ресторанах з’явилися сомельє. Так французи називають фахівців з розливу вин. Але ж, зауважив наш велет письменного слова, у рідній мові ще з прадавніх княжих часів існують власні назви для таких професій – чашник, підчаший, виночерпій. То навіщо ж приставати до французького визначення?

Полюбляють вставити екзотичне модне слівце у свої виступи й наші політики. Приміром, декілька років тому доходило до сміху, коли поважні нардепи, немов мавпуючи один одного, у своїх дискусіях раз по раз згадували чиюсь «харизму» або «харизматичність» (на зрозумілій мові – це вміння особи подобатися людям і впливати на них). Напевне тому і вподобали вони це слівце, бо надто важливою є така здатність під час виборчих перегонів.

То нехай там собі медики, педагоги та іже з ними у своєму колі вправляються на зрозумілих собі термінах (хоча це теж не зовсім і не завжди виправдано), не виносячи їх на широкий загал.

У ряді країн існує законодавча заборона на офіційне правописне використання іншомовних термінів та слів, якщо є відповідник цьому у своїй державній мові. От нам би такий підхід! Бо складається враження, що нині про чистоту рідного слова дбають лише поодинокі диваки-ентузіасти. Як скажімо, журналіст Юрко Зелений, котрий, мов казковий Мийдодір, разом з однодумцями намагається впроваджувати в обіг взамін іншомовних слів свої, придумані ним і ними відповідники.

Наприклад, замість маркера пропонується вживати слово «мітник», журналіст – це «новинар», афіша – «оголоска», спідометр – «швидкомір» тощо. І деякі з його слів уже починають уживатися.

Дехто, одначе, цим обурюється: мовляв, навіщо зайвий раз винаходити велосипед (нещодавно, між іншим, з приємністю почув, як у гурті підлітків між собою вони називали цей транспортний засіб «крутилом»), і, приправляючи сюди політику, починає волати при цьому про насильницьку українізацію, якою у нас і не пахне, та, власне, суттєво ніколи й не пахло. На жаль.

Бо коли надумаємо на ділі взятися рятувати рідну мову, то предмета порятунку вже може й не виявитися…

До речі. За висновками мовознавців-славістів серед слов’янських мов  найменш  засміченою  словами  іншомовного  походження  вважається чеська.  Для  прикладу,  автомобільні  фари  чеською  –  «свєтломети», маркер – «значкова». Слідом ідуть поляки, у яких, приміром, автомобіль – «самохід»,  той  же  маркер  –  «мазак».  Найбільше  чужорідних  слів –  у російській.  Мабуть,  невипадково  росіяни  найгірше  з-посеред  слов’ян розуміють  мову  інших  слов’янських  народів,  і  для  них  досить проблематично спілкуватися без перекладача з тим же чехом чи поляком. На  відміну,  скажімо,  від  українців  (звісно,  тих,  що  знають  українську), котрі  цілком  можуть  порозумітися  з  ними  сам  на  сам,  бо  мають  значно більше схожих споріднених слів. Поки що…

Газета «Зоря Полісся», 8 листопада 2013 р.

Газета «Слово Просвіти», 25 січня 2014 р.

Одна з яскравих сторінок нашого життєпису

У нього в дитинстві, як і у кожного з нас, було чимало захоплень. Завдяки трофейному батьковому акордеону,  маминим співочим талантам та дружбі з родиною знаних музикантів Мілієнків бавила юного Володю Шуневича музика, і він здобув початкову музичну освіту у радомишльській музшколі. Відвідуючи гурток авіамоделізму в Будинку піонерів, захопився хлопець повітроплаванням.

Та врешті пересилили таки батьківські гени. І коли після закінчення другої міської десятирічки настала пора вибирати подальший життєвий шлях, Володимир обрав учительську професію  і філологічний фах, вступивши до Київського педінституту. Після закінчення вишу навіть деякий час учителював. Але гору взяло прагнення творити та огранювати слово самому, і юнак обрав журналістику. Бо на ту пору вже почав подавати свої перші проби пера до газет.

Однією з них стала для Володі наша «Зоря Полісся», з якою він відтоді плідно й віддано співпрацює, а одного з корифеїв місцевого газетярства Анатолія Пилипенка, котрий (пухом йому земля!) нещодавно скінчив свій земний шлях, вважає своїм учителем і наставником, бо ж недарма приїхав на похорон востаннє йому вклонитися…

Газетярську стежину почав Володимир Шуневич топтати з багатотиражки Київського авіазаводу, що певною мірою змогла втілити в реальність його дитячі літакобудувальні мрії. Затим Володя працював у таких знаних столичних виданнях, як «Прапор комунізму» («Київський вісник»), «Правда України», співробітничав з «Комсомольськім знамєнєм».

«Правду написати не дадуть, а брехати не хочу», - розповідав згодом про ті часи в інтерв’ю з ним один з його тодішніх колег. Тому надто цінувалося вміння доносити до читача потрібну думку навіть поміж рядками.

Та попри чітко окреслені ідеологічні шори й недремне око цензури, робота у компартійних виданнях стала для молодого журналіста не лише чудовою школою журналістської майстерності, а й газетярської пильності.

Він часто нині згадує, як чергуючи у газеті, ретельно стежив за тим, щоби раптом не потрапили на газетні шпальти після помилок набірників ляпсуси на зразок «Леонід Брехнєв», «нескорений Сталінгад», «історичні (замість «істеричні») промови Гітлера» та їм подібні. Та одного разу все ж ледь не вляпався. Вже коли майже третину тиражу нового номеру «Прапора…» було надруковано, черговий редактор Шуневич раптом помітив, що в публікації матеріалу про гончарів іде заголовок «Поезія глини і говню». Друкарську машину довелося зупиняти, а наклад друкувати спочатку, уже з «вогнем».

Сьогодні це сприймається зі сміхом, тоді ж подібний «жартик» у газеті міг мати найсерйозніші наслідки.

З розвалом комуністичної імперії наказали довго жити більшість провідних газет радянської епохи і сповідувані ними принципи. Їм на зміну прийшли сучасні, вільні, розкуті. Одним з лідерів українського газетного тепер уже ринку стали в лихі 1990-ті «Київські відомості», де було зібрано тодішній цвіт столичної журналістики. Запросили до роботи у виданні й Володимира Шуневича.

Як зазначав Володя, особливо перебудовуватися потреби для нього не було, бо завжди тримав, кажучи журналістським штампом,  руку на пульсі часу, писав про цікаві події, цікавих людей, намагаючись у будь-якому явищі,  у людині побачити щось таке, чого інші не помічають. Бо саме це зрештою виходить цікавим для читача. Визнанням творчої майстерності стала премія журналістської спільноти «Золоте перо».  І ця його здатність повсякчас підтверджувалась у «Відомостях…» та додатку до них «Сільське життя», а затим у «Фактах і коментарях», куди він перейшов після розколу колишньої провідної газети і де працює донині.

З-під пера журналіста Володимира Шуневича вийшли тисячі газетних публікацій, розповідей, репортажів, досліджень. Він побував у багатьох «гарячих» точках і просто куточках колишнього СРСР, України та за їх межами. Не раз бував у горнилі чорнобильського лиха у 1986-му і в наступні роки, продовжуючи висвітлювати «чорнобильську» тему й досі. Володимир працював поруч з нині такими відомими метрами журналістики як Олег Ситник, Віктор Безкоровайний, Володимир і Юлія Мостові, Микола Луків, Володимир Кулеба, Іван Коваль, Євген Якунов, Юрій Хлистун, Сергій Доценко, Олександр Швець, багато з яких ставали для нього не лише колегами по перу, а й друзями.

Героями його розповідей були провідні діячі і відомі особистості сучасності: політики, військові, космонавти, вчені, господарники, митці, з якими Володимир не лише спілкувався особисто, а й підтримував потому дружні зв’язки. Серед них - Павло Попович і Віталій Жолобов, Михайло Калашников і Олексій Маресьєв, Володимир Дурдинець і Валентина Шевченко, Борис Патон і Олег Антонов, Микола Касьян і Руслан Аушев, Микола Олялін і Вадим Ільєнко.

Проте, якими б світами не водила його журналістська стежина, він повсякчас тримав зв’язок з рідною Радомишльщиною. І тоді, коли живі були батьки, і дотепер. Володимир залюбки приїздить до місць свого дитинства і юності, гідно пропагує рідну землю на всеукраїнському рівні. У його творчому доробку  - опубліковані у центральній пресі розповіді про подвиги земляків-героїв, про танкістів-кантемирівців під Заньками (до речі, одним з ініціаторів і натхненників встановлення танка-пам’ятника в селі була його мама Зінаїда Іванівна), про звитяжні сторінки життя Івана Хитриченка, Петра Жудри і Миколи Крепченка, Петра Шкідченка, Івана Туркенича і Валентини Прушківської, авіаінженера Михайла Березюка, про творчі злети Риви Балясної та Ніни Матвієнко.

У свої 60 він, як мовиться, не збавляє темпу і охоче співпрацює з обласною газетою «Ехо», яку очолює знайомий йому ще зі шкільних лав Володимир Яцкевич, і, звісно, із «Зорею Полісся», оповідаючи про батьків, рідних, друзів, вчителів, наставників. Брав Володимир участь у творенні чотирьох томів книги «Незгасний вогонь пам’яті».

- Наша радомишльська земля, її люди і минувшина такі цікаві, що писати про них журналістам і дослідникам вистачить ще на багато років, - зазначав з цього приводу В.Шуневич.

В одній з останніх своїх публікацій у нашій газеті Володя відкрив землякам свого батька Петра Івановича, шанованого фронтовика і педагога, ще й як літописця Радомишльщини, що залишив у спадок землякам чимало цікавих і унікальних, зроблених ним піввіку тому світлин з краєвидами рідного краю. Власне, творчий доробок самого Володимира теж є вагомою спадщиною для краян.

Захоплюють читачів його розповіді про минуле Радомишля і рідної Потіївки, де народився 17 січня 1954-го. У краєзнавчих публікаціях журналіста – дослідження місцевих переказів, легенд, топонімів, версій їх походження. Приміром, повідав він свого часу власне тлумачення назви Радомишля,  вважаючи її похідною від котрогось знаного місцевого можновладця.

«Кожен з нас – це сторінка в історії Радомишля, з яких складається велика книга його життєпису», - написав свого часу В.Шуневич в одній зі своїх журналістських публікацій. Життєвий і творчий шлях Володимира – це, безумовно, одна з яскравих таких сторінок.

«Зоря Полісся»,  17 січня 2014 р.

«Чорні дошки» голодного мору

   Одним з найжахливіших заходів в історії репресивної політики 1930-х років проти селянства (і українського селянства у першу чергу) стало запровадження так званого режиму «чорних дошок» щодо колгоспів, сіл, районів та навіть окремих осіб.

Пов'язаний цей термін був із колективізацією, розкуркуленням та наступними заготівельними кампаніями, коли села, що не виконували поставлених завдань, оголошувалися «отстающими», а передовиків натомість заносили на «червону дошку».

Під час Голодомору 1932-1933 років процедуру занесення на «чорну дошку» офіційно визнали як репресивний захід.

Його вже пов'язували не стільки з невиконанням показників заготівлі хліба, а й з особливими репресіями щодо сіл та окремих регіонів, які до того ж і чинили активний чи пасивний спротив політиці партії.

Bтрапити на чорну дошку означало - припинення торгівлі й постачання крамом, стягнення виданих кредитів, чистка органів влади. Туди направлялися каральні загони, звідти брали заручників. Поселення оточували збройною силою й вивозили звідтіля всі продовольчі продукти з торговельної мережі, а найбільш непокірних владі заарештовували.

Як правило, на «чорні дошки» потрапляли села, які мали велике недовиконання планів заготівель. Тим, хто потрапляв на ці дошки, загрожувало повне вимирання.

Ініціатором їх всеукраїнського застосування як заходу створення повністю неможливих умов для проживання у певній місцевості стало Політбюро ЦК КП(б)У.

Вперше сам термін «чорні дошки» та його трагічний зміст фігурували в постанові республіканського компартійного штабу від 18 листопада 1932 р. серед «заходів з посилення хлібозаготівель», які застосовувалися для подолання «куркульського впливу».

Офіційним державним актом, що запровадив такий режим, стала постанова РНК УСРР «Про боротьбу з куркульським впливом в колгоспах» від 20.11.1932 та Інструкцією до неї.

Зокрема, інструкція передбачала «для подолання куркульського опору хлібозаготівлям встановити занесення на «чорну дошку» колгоспів, що злісно саботують здачу (продаж) хліба за державним планом». Потому такі заходи стали застосовувати й стосовно невиконання інших сільськогосподарських робіт. Восени 1933-го селян (сільради, колгоспи й одноосібників) почали карати вже за зриви планів осінньої посівної кампанії, яка не виконувалась передусім через відсутність повністю виметеного з господарств посівного матеріалу. Відтак утворювалось замкнене коло: тих, кого заносили на «чорну дошку», позбавляли права закуповувати насіння і брати кредити для таких потреб. Тож місцеву владу спонукали провадити додаткові репресивні заходи для пошуків зернових запасів. До того ж подекуди через масовий мор вже просто не було кому працювати в полі.

Про занесення сільських рад і колгоспів на «чорну дошку» офіційно сповіщали місцеві газети. Тож за публікаціями Радомишльської райгазети «Боротьба за соціалізм» на «чорну дошку» у 1933 р. за «злочинне зривання завдань партії й уряду з осінньої сівби» були занесені:

Березська сільрада

(виконано план на 10,6%),

Білківська (3,5%),

Борщівська (6,6%),

Верлоцька (15,0%),

Вишевицька (6,5%),

Гутозабілоцька (15,4),

Забілоцька (11,6%),

Заболотська (16%),

Кичкирівська,

Комарівська (0%),

Котівська (11,1%),

Кочерівська (15,9%),

Кримоцька (2,8%),

Лутівська (17,0%),

Меделівська (7,9%),

Межиріцька (9,7%),

Мінинська (1,8%),

Мірчанська,

Негребівська (6,7%),

Радомисльська (7,6%) ,

Раївська (10,5%) ,

Раковицька (12,6%),

Ставецькослобідська (21%),

Ходорівська (5,7%);

колгоспи:

Білківський ім. Ворошилова,

Вепринський ім. Петровського,

Вепринський ім. 1 травня,

Вишевицький

ім. 13-річчя Жовтня,

Заболотський «Перемога»,

Красносільський

«Ленінський шлях»,

Лутівський «Наша праця»,

Лутівський «Широкий лан»,

Малорацький «Нове життя»,

Мірчанський «Спільна праця",

Негребівський

ім.14-річчя Жовтня,

Радомишльський

ім. Близнюка,

Раковицький

«Червоний промінь»,

Ставецькослобідський «Перемога»,

Ходорівський «Перелом»;

одноосібні господарства Котівки, Раковичів, Верлока, Гути Забілоцької, Кочерова, Заболотя, Лутівки,

Ставецької Слободи.

Газета «Зоря Полісся», 22 листопада 2013 р.

Чорний листопад українських Соловків

За радянської доби географічне поняття Соловків ототожнювалося у населення із смертним вироком. Такої трагічної ознаки набули Соловецькі острови у Білому морі, відомі передусім своїм монастирем, що започаткований був у ХV-му столітті. За царату туди відправляли «відступників» від істинного православ’я, бунтівників чи інших діячів, що були невгодні режимові або осмілювалися не покорятися йому.

Саме на Соловках знайшов свій вічний притулок останній кошовий Запорозької Січі Петро Калнишевський, запроторений туди Катериною Другою після ліквідації головного оплоту козацтва і українського духу. 1801 року його амністував імператор Олександр, та залишати обитель бунтівний отаман уже був не в змозі. Відтак прийняв він чернечий постриг, а за два роки 12 листопада 1803 р. відійшов у світ інший у 113-річному віці.

Тож про лиху славу Соловків українці були начувані упродовж усієї монастирської історії цих островів. Та якщо за перші майже 500 літ його існування тут в острозі утримувалося лише біля 350 в'язнів, то, починаючи з 1920 року, коли  більшовицький режим влаштував Соловецький табір особливого призначення (його називали чорногуморною абревіатурою СЛОН), за два десятиліття через нього перепустили понад 100 тисяч бранців. Сюди зокрема масово виселяли українських селян, що мали тавро куркулів, українську інтелігенцію з означенням націоналістичної, «шпигунів», «шкідників» та їм подібних ворогів народу. Для них етап на Соловки ставав останнім у житті.

За часів незалежної України стало відомо про трагедію одного із соловецьких урочищ під назвою Сандормох. У нашу свідомість воно нині увійшло так само, як Биківня чи Освєнцім. 

1937-й недарма називають роком розгулу сталінських репресій. Тоді каральна машина набула нечуваних обертів. Наразі тюрми і табори вже були неспроможні приймати нових в’язнів, яких масово етапували до них. Відтак з’явився наказ наркома внутрішніх справ М.Єжова за №00447, у якому зокрема вимагалося:

«1. З 25 серпня  почати і у двомісячний термін завершити операцію з репресування найбільш активних елементів, що утримуються в тюрмах ГУДБ і засуджені за шпигунську, диверсійну, терористичну, повстанську й бандитську діяльність…

2. Всі перераховані контингенти після розгляду їх на Трійках при УНКВС підлягають розстрілу.

3. … для Соловецької тюрми затверджується для репресування 1200 чоловік…»

Про виконання, звісно, треба було звітувати. Тож тюремна адміністрація активно заходилась реалізовувати рознарядку.

Особливою завзятістю була відзначена десятиденка у переддень 7 листопада – 20-ї річниці більшовицького перевороту 1917 року. Протягом п’яти днів – 27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада було розстріляно 1111 осіб.

Призначених до смерті посадовили на баржу й відправили нібито на етап. Довгий час вважалося, що в’язнів просто потопили разом з баржами, аби спростити процедуру страт. Але місцем їх призначення було сумнозвісне тепер урочище Сандормох поблизу міста Медвежогорська. Тут приречених із нелюдською зухвалістю цілодобово розстрілювали поодинці. При тому, що виконувала вирок одна особа – капітан держбезпеки М.Матвєєв. Смертника ставили на коліна — і кат стріляв йому в потилицю. Забитих скидали до ями, де трупи присипали вапном, щоб не можна було вже потім ідентифікувати, і засипали. За таку «тяжку роботу» заповзятий чекіст був нагороджений орденом Червоної Зірки і на персональній пенсії спокійно дожив до 1971 року…

У звіті про виконання «плану» начальник тюрми І.Апетер навів зокрема «розстрільний список» за справою № 103010-37 г. на 134-х українських буржуазних націоналістів. У цьому трагічному переліку – цвіт тогочасної української інтелігенції – письменники Г.Епік, М.Зеров, М.Ірчан, М.Куліш, А.Крушельницький з трьома дітьми, В.Підмогильний, В.Поліщук, режисер Л.Курбас, історики С.Грушевський, В.Чехівський, М.Яворський…

Загалом в урочищі Сандормох упокоєно біля 9 тисяч громадян майже всіх народів СРСР.

Серед них значиться й уродженець Радомишльщини католицький священик Ян Григорович Лукаш (у різних справах його прізвище подається також як Люкач, Лукач, Локач, проте у мартиролозі репресованих священнослужителів Католицької церкви вказано саме Лукаш).

            

           Священик Ян Лукаш.

Він народився 1893 року в с. Забілоччя у польській родині. Після закінчення в 1916 р. Житомирської католицької семінарії служив ксьондзом у приходах Київського та Могилів-Подільського католицьких деканатів.

Вперше його заарештували в 1922 р. під час першої хвилі більшовицьких репресій проти служителів культу. За звинуваченням у «приховуванні церковних цінностей» півтора місяця Яна Лукаша протримали в ув’язненні. Але провини доведено не було, відтак повернувся він до служби Божої на Поділля. Та ненадовго. У 1931-му священика знову взяли під варту і у березні 1932 р. за сумнозвісною 58-ю статтею засудили до 10 років позбавлення волі й етапували до табору на Соловки.

В 1937 році табірного в’язня «арештували» і перевели на тюремний режим. На ту пору в офіційній назві цього місця ув’язнення «лагерь» поміняли на «тюрму». Відтоді моторошне словоскорочення СТОН вже цілком відповідало реаліям, бо водночас запущено було й механізм масових страт.

Рішенням Особливої трійки УНКВС Ленінградської області 9 жовтня 1937 р. Ян Лукаш був засуджений до найвищої кари – розстрілу. Вирок сумлінно виконав капітан Матвєєв 3 листопада…

Реабілітовано Яна Григоровича Лукаша прокуратурою Хмельницької області більш ніж через півстоліття - 4 грудня 1989 р.

У деяких джерелах у переліку жертв Сандормоху уродженцем Радомисльського повіту названо знаного українського вченого-літературознавця й поета Павла Филиповича (його теж було розстріляно 3 листопада). Проте дослідження родоводу митця вказують на його походження з сусіднього Звенигородського повіту. В оману дослідників вочевидь ввело те, що місцем народження літератора є село Кайтанівка, а така назва присутня й на наших теренах. Можливо, що десь і перетиналися родинні гілки з Радомишльщиною, адже таке прізвище у наших краях доволі відоме…

Павло Филипович.

Сандормох нині не без підстав називають місцем знищення цвіту української нації. Тож теперішні покоління українців мають пам’ятати про це, щоби ніколи не повторилась подібна трагедія і щоб ті розстріли стали останніми в історії нашої держави, якщо хочемо, аби вона мала своє майбутнє.

Українська делегація на Соловках біля пам’ятного Хреста жертвам терору.

Фото С.Шевченка.

Газета «Зоря Полісся»,  8 листопада 2013 р.