пʼятниця, 17 лютого 2012 р.

«Поєднати долі не судилось…»

Все своє життя знаний радянський геолог, лауреат Ленінської премії кохала злісного ворога комуністичного режиму.


- Кохаю тебе, Лізонько, до нестями! Все життя своє хочу бути лише з тобою поруч…
- І я тебе, Юльчику, кохаю всім серцем! Присягаюся, що буду тільки твоєю…
Вони були юними і щасливими, бо що може бути щасливішим від безтурботної юності з її солодкими мріями й палкими прагненнями до пізнання такого незвіданого, незнаного і водночас звабливого дорослого життя. У затишних стінах Ставецької школи в Радомисльському повіті на Київщині, що завдяки своїм подвижникам-педагогам дала їм не лише грунтовні знання, а й світогляд патріотів і активних громадян, Юлію й Лізі здавалося, що на майбутньому життєвому шляху долатимуться будь-які труднощі та перешкоди, і вони неодмінно досягнуть своєї мети, бо завжди будуть удвох і разом.
Під впливом своїх шкільних учителів, передусім Ольги Вангенгейм, Надії Пашкової, Євдокії Воронкової, Олімпіади Пащенко, випускниця школи 1911 року Ліза Матвієнко теж вирішила піти вчительською стежкою. І стала кичкирівська дівчина студенткою Київської жіночої семінарії ім. К.Ушинського.
А її коханий, забілоцький красень Юліан Мордалевич, після закінчення школи як кращий учень був направлений стипендіатом так само до вчительської семінарії, але – Коростишівської.
Молодим здавалося, що шляхи їхні розійшлися лише ненадовго, допоки здобудуть вони омріяні професії та повернуться до рідного краю. Вийшло, одначе, що розлучилися назавжди.
1916 року, закінчивши семінарію, Юлій відразу отримав повістку до армії. Третій рік уже вирувала Перша світова, яка всякчас потребувала нового й нового поповнення. І після прискореного навчання у Київській військовій школі імені великого князя Костянтина юнака того ж року направили до Катеринославського 223-го стрілецького полку ще далі від коханої Лізоньки.
Дівчина на той час уже почала вчителювати у Бердичівському повіті, у такій же сільській двокласній земській школі, як мила її серцю Ставецька. Ліза постійно наверталась спогадами у свої шкільні роки, де поруч був її коханий, що зараз, одягнувши суворий військовий френч, перебував на передовій Румунського фронту. Вона слала йому сповнені почуттів листи і зі сльозами на очах по декілька разів перечитувала такі ж палкі слова у відповідях Юліана.
Революційні потрясіння 1917-го і повсюдний хаос та безлад, що запанували в країні, перервали листування закоханих.
Єлизавета до 1923 року не полишала свого вчительства на Бердичівщині. А Юліан тим часом за прихильність до національних ідей та за офіцерську честь і порядність українською військовою організацією фронту був обраний делегатом Всеукраїнського військового з’їзду, що проходив у Києві. Наразі прилучився до формування українського війська, у якому дослужився до полковника і коменданта дивізії. Доля кидала його і по фронтах, і по шпиталях. За Гетьманату Мордалевича арештували й мали розстріляти, але бранцеві вдалося втекти. Відтак вже з мандатом Директорії він очолив повстанський рух на Радомишльщині і здобув тут значний авторитет серед селянства, що чинило найбільший спротив більшовикам.
Та ситуація в Україні змінювалась мало не щодня. Часто-густо траплялося, що той чи інший регіон з «червоного» раптом ставав «білим» або українським, чи навпаки, а то й узагалі «самостійницьким», не підпорядковуючись жодній центральній владі.
За таких умов повстанські загони отамана Мордалевича рейдували від Чорнобиля аж до Кам’янця.
Перебуваючи весь час у революційному вирі, він не міг дозволити собі контактів будь з ким із рідних та близьких і, звичайно, з Лізою. До нелегального українського національно-визвольного руху Юліан пристав, ще навчаючись у семінарії, а тому добре вивчив і засвоїв суворі правила конспірації та потребу оберігати від можливих утисків найближчих йому людей.
В жодному разі не зраджуючи своїм політичним переконанням, Мордалевич, проте, зрадив коханій, про яку вже кілька років не мав жодної звістки. Перебуваючи на нелегальному становищі в Андріївці, отаман захопився красунею-племінницею місцевого священика і згодом таємно побрався з нею. Та досить швидко новоспечена дружина, що прагнула не усамітненого, а бурхливого життя, залишила його і подалась геть. Юліан картав себе за цей необачний поспішний вчинок і подумки каявся перед Лізою.
Збройну боротьбу проти більшовицького режиму отаман Мордалевич вів до червня 1921 року, коли зрозумів, що подальший опір марний. До того ж, аби змусити його відмовитися від збройних виступів, чекісти закатували батька, кількох близьких друзів. Перелік заручників міг рости й далі.
І тоді двадцятип’ятирічний командир розпускає загін і, погодившись на запропоновану йому взамін амністію, складає зброю. Проте він перебуває під неослабним наглядом, кожен його крок чи контакт вистежувався всевидющим оком ЧК. Тож Мордалевич прагне утримуватися від будь-яких зв’язків з рідними і близькими, щоби не накликати на них біду. Прикладів, як жорстоко влада чинила з ними, довкола було достатньо.
Юліан ніде не міг влаштуватися на роботу чи навчання. Єдине, що йому залишалося – слати звернення і листи до українського керівництва із закликами припинити жорстоку та насильницьку антиукраїнську й антинародну політику, на які, звісно, ніхто не зважав.
І через півроку, відчуваючи себе чужим у цьому середовищі й ворогом в очах влади та оточуючих, він нелегально перетинає кордон з Польщею, проте й там потрапляє під арешт. Врешті після тримісячної перевірки йому таки дозволили дістатися до Праги, де Юліан став слухачем філологічних факультетів Карлівського та Українського університетів. Після відкриття у Подєбрадах Української господарчої академії записався слухачем економічно-господарчого відділення, сподіваючись у майбутньому досягти наукових висот та визнання, щоби у такий спосіб прислужитися рідній Україні. І десь у потаємних глибинах душі йому, певно, хотілося, щоб звістка про його досягнення в науці розлетілася по всіх усюдах, долинувши й до рідного краю. Тоді й Лізонька неодмінно про це дізнається.
Ліза Матвієнко на ту пору вже повернулась на рідну Радомишльщину, де відгомін злету і падіння бунтівного Мордалевича ще був на слуху. Щоправда, переповідали про це потай і пошепки, аби не втрапити до переліку неблагонадійних. Втім, Єлизавета не переймалась чутками й плітками про кохану людину і виявляла цілковиту лояльність до влади. Під час вчителювання у Радомишльській школі №1 вона активно долучається до профспілкового руху і невдовзі для здобуття вищої освіти за направленням окрвиконкому вступає на геолого-географічний факультет Київського університету. Одначе до вчительства вже не повернулась, бо віддала перевагу геології, вбачаючи, вочевидь, у романтичних, як на перший погляд, геологічних пошуках таку собі відраду своїй самотності та безнадії. Розвідувальні експедиції справді посідали значне місце у її новій професії. Водночас пошуки і зроблені відкриття сприяли навчанню в аспірантурі і здобуттю вченого звання кандидата геолого-мінералогічних наук.  Молодий учений Є.Матвієнко цілком поринула в роботу – дослідницьку, викладацьку, пошукову, керівну - завдяки якій відволікалась від думок про дівоче своє кохання, що накочувалися час від часу.
Тим часом у Чехії Мордалевич почувався загалом вільно й безпечно. Хоча в українських емігрантських колах його ігнорували, вважаючи зрадником. Він навіть змушений був змінити своє прізвище на Головацький. Тож траплялося, що певний час не мав засобів до існування й нерідко жив упроголодь.
Відтак його серце рвалося в Україну. І він наважується знову звернутися до української влади з проханням дозволити йому повернутися. Відповіді, проте, так і не отримав. Та це, мабуть, лише уберегло Мордалевича, бо в СРСР почалась хвиля нечуваних репресій, під жорна яких потрапляли в першу чергу колишні вороги, ті, хто мав зв’язки із закордонням або бував там, і Юліан безумовно увійшов би до їх числа.  
А от Єлизавету Матвієнко у зловісному 1937-му таки доставили у «чорному воронку» до НКВС, вимагаючи брехливих свідчень проти вже заарештованих колег. Одначе, не добившись нічого, відпустили. Мабуть, якби дізналися енкаведисти, що її серце належить злісному ворогові Радянської влади емігранту Мордалевичу, не уникнула б Ліза гулагівських лабетів, а то й гіршого. Щоправда, незгода співпрацювати з органами безслідно не минула, і їй довелося перейти на посаду рядового співробітника. А хвороба на сухоти, що долучилась до нервових потрясінь, призвела до того, що жінка не змогла відбути з Києва в евакуацію, і залишилась в окупованій столиці. Якби знав про це Юліан Мордалевич, можливо, спробував би відшукати її. Бо у 1942-му він побував у своєму Забілоччі, де перевідав рідню…
До практичної діяльності на чолі геологорозвідувальної партії Єлизавета Матвієнко повернулась вже у повоєнний час. Вона перевершила коханого у своїх досягненнях. За відкриття унікального рудного родовища геолог Є.М.Матвієнко стала лауреатом найвищої в СРСР Ленінської премії. Проте, зважаючи на таємність своєї знахідки, оскільки йшлося про стратегічну сировину, яка призначалась для військових потреб, її прізвище в жодному відкритому документі про нагородження лауреатів оприлюднено не було, як не афішувалися й інші її наукові здобутки. Тому аж ніяк не могли дізнатися про них у закордонні.
Після Другої Світової Чехословаччина також стала соціалістичною. В країні запанувала експортована з СРСР комуно-радянська ідеологія. Тож заохочення українського націонал-патріотизму та сприяння його прихильникам припинилося. А до тих, хто пробував хоч щось робити у цій царині, вже безперешкодно діставалися щупальця всевладного КДБ.
Але Ліза все продовжувала вірити, що часи зміняться, переслідування припиняться, і з надією та сподіваннями чекала, чекала й чекала…
Єлизавета Матвіївна Матвієнко, що досягла значних вершин у сфері науки, так і прожила все життя самотньою, обравши собі сумну долю Христової нареченої. Чи знайшов своє щастя на чеській землі Юліан Арсенійович Мордалевич-Головацький, почуття до якого вона пронесла через усе своє життя, невідомо. Хоча ходили чутки, що у Чехії він таки одружився і жив з родиною. Проте там його сліди й загубилися…

Поєднати долі не судилось…
Ми розкидані з тобою по світах.
Та я вірю, що до мене, милий,
Прилетить від тебе звістка, наче птах…


Газета “Зоря Полісся”,  17 лютого 2012 р.



2 коментарі:

  1. Доброго дня, пане Володимире, як можна із Вами зв'язатися, щоб детальніше поговорити про Мордалевича?

    ВідповістиВидалити