Звідки родом Гандзя?

   Пісня про Гандзю, яка і «рибка», і «любка», і «душка», й «птичка», багатьма вважається народною. Проте автор її відомий – це популярний самодіяльний пісняр ХІХ століття Денис Бонковський. Його музі належить ще ряд відомих пісень: «Тропак», Гей, я козак, зовусь Воля», «Там, де Горинь розіславсь», «Ой, пішла б я на музики», «Нащо мені чорні брови», «Нудьга козача».

   В історію української культури Денис Бонковський увійшов як поет, як композитор і як перекладач. Зокрема здійснив він переклад з польської на українську поеми В.Поля «Пісня про нашу землю», твору А.Олізаровського «Заверуха. Українська повість». Відоме також його музикознавче дослідження про музику народних пісень.

   Денис Федорович служив чиновником у державних і судових органах. А свою поетичну душу сповна віддавав пісням. Хоча був самоуком, писав і музику, і вірші. На музику він поклав вірш Тараса Шевченка «Нащо мені чорні брови», І.Завадського - «Де шлях чорний»

   Певний час Д.Бонковський працював на Поліссі. Служив у канцелярії Новоград-Волинського земського суду, суддею у Бердичеві, а у 1838 році він був канцеляристом у Радомисльському земському суді. Хтозна, можливо, саме тоді впала в очі йому ота «цяця-молодичка», якій він і присвятив пісню, що стала знаменитою.

   Тож радомишляни цілком закономірно можуть вважати земляком цього талановитого автора, уродженця міста Вороновіце, що на Вінничині. 

Газета «Зоря Полісся», 10 липня 1996 р.

Звідки родом Гандзя?

Початки і становлення медицини на Радомишльщині

І.

Перша писемна згадка про медичний заклад у нашому краї датована 1783 роком. У генеральній візиті Чорнобильського декана Рубановича в описі церковного майна кафедральної уніатської Свято-Троїцької церкви в Радомислі наведено й церковний шпиталь. Церква ця стояла на горі над Тетеревом, трохи вище джерельця, яке нині, виходячи з церковної належності,  містяни звуть капличкою. А шпиталь розташовувався разом зі школою у хатині церковного пономаря, збудованій трохи нижче, майже над річкою. Проте, зрозуміло, наведена дата не може бути точкою відліку в розвитку медицини на Радомишльщині. Хоча й підтверджує один з характерних її етапів, коли в давнину, ще з часів татаро-монгольської навали, лікувальна справа на Руси зосереджувалась переважно при монастирях і церквах.

А загалом історичний шлях людства засвідчує прояви медицини, лікування і гігієни ще на найраніших стадіях існування людини. Примітно, що на Радомишльській стоянці доби палеоліту (кам’яного віку), вік якої науковцями окреслено у 20-30 тисяч років, поруч з залишками чумоподібних жител археологи виявили й яму-сховище відходів. Врешті селились наші пращури зазвичай біля водойм (річок, озер), бо вбачали у воді не тільки незамінний і життєво важливий для організму продукт, а й засіб гігієни та оздоровлення.

Саме від первісних племен і народів, які заселяли наш край у давнину, дійшли до нас через звичаї народні засоби лікування. Наші пращури широко застосовували природні сили (сонце, воду, повітря, корисні копалини), лікувальні властивості рослин, речовин тваринного походження. Ширилося знахарство, що з розвитком релігії додавало до цього різні замовляння, молитви. Тож невипадково і медичні заклади для мирян створювалися попервах при церквах.

Враховуючи те, що Радомишльщина, як вважається, ще з XII століття стала власністю Києво-Печерського монастиря, який мав тут значні володіння і маєтності, можна припустити, що саме в ті часи з’явилися у наших краях перші лікувальні заклади. Адже історія багатьох церков сягає своїм корінням аж до запровадження на Руси християнства.

З розвитком панщини, за часів Польсько-Литовської держави, заможні магнати почали тримати у своїх маєтках особистих дипломованих лікарів, які, однак, були недоступними для простого народу. Ремісництво у містах і містечках дало поштовх до більш широкої медичної практики. Медичну допомогу населенню подавали «ліковці», аптекарі, цирульники.

За часів Хмельниччини козацькі війська послуговувалися також монастирськими лікарнями і шпиталями. А от при кожній сотні лікуванням займався штатний цирульник. Втім поширене твердження, що в ту пору Радомисль був сотенним містом, є доволі сумнівним. Ймовірно, що існувала лікарня і при уніатському монастирі, який діяв у Радомислі у другій половині ХVIIІ століття.

II.

З набуттям статусу повітового міста (1795 р.) Радомисль, як центр повіту, перейшов у відання казни. Відповідно до засад тодішнього міського утримання магістрат (орган міського самоуправління) починає приділяти увагу медичній галузі. Дещо поліпшилось медичне обслуговування населення з розквартируванням з 1803 року в місті військових формувань, при яких були санітарні служби. Лікував хворих і фельдшер конвойної команди. Але проблем це не вирішувало. Врешті 1822 року в штаті повітового чиновництва з’явилась посада лікаря. Більше десяти років ці обов’язки виконував Л.Фрік, німець за походженням. В ту пору іноземні ескулапи на наших теренах переважали.

У 1831 році в Радомислі і повіті спалахнула епідемія холери, що скосила тоді багатьох городян і селян. Це прискорювало потребу відкриття лікарні. І у 1833 році в місті почала діяти перша лікарня. На плані міста середини ХІХ століття будівлі лікарні позначені на південь від міської площі.

Статистичні дані свідчать, що щороку до міської лікарні зверталося близько 350 чоловік.

У 1840 році магістрат почав вишукувати нові приміщення для лікарні. Після арешту городничого К.фон Раабена, який брав участь у польському повстанні 1831-32 рр., планувалося викупити його будинок для облаштування в ньому лікарні. Поруч мали збудувати лазню. Проте лікувальні заклади  врешті розмістили на території нинішнього дитячого садка №б. Медицині свого часу належала більшість будівель у цьому кварталі міста (теперішні дитсадок, спортшкола, житловий будинок), і вулицю, де розміщувалась лікарня, було названо Шпитальною (по-російському Лєкарською). Вона вела з центру через парк на північ міста, тобто однією цілою і прямою вулицею, поєднуючи теперішні вулиці Микульського і Міськради (відрізок від школи до парку).

У 1845 році у магістраті  введено посаду міського лікаря. 18 років ним працював Й.Бродович.

На повітових лікарів покладався передовсім нагляд за санітарним станом, аби не допустити розповсюдження епідемій, венеричних захворювань. Це стосувалося в першу чергу робітників підприємств. А ще повітові лікарі робили розтин і судово-медичні висновки у випадку смерті. За посадою вони входили до складу повітових комітетів громадського здоров’я, піклування про народну тверезість та ін.

Міські лікарі завідували міськими лікарнями, виконували в місті обов’язки санітарних і судових лікарів, провадили періодичний огляд розпусних жінок, арештантів, очолювали місцеві комісії для боротьби з епідеміями і покращення санітарного стану міст. Були вони в штаті провідних навчальних закладів міста.

Повітовими лікарями Радомисля в різні роки ХІХ століття працювали Ф.Ходзинський, О.Разумов, Г.Леві, Г.Косовський, Й.Хвецьковський, С.Голецький, Г.Горський, І.Гаєвський, П.Руткевич, О.Абросімов. Міськими -  З.Юкельзон, Ц.Любинський. У 1869-1871 рр. обов’язки міського лікаря виконував М.Бочвар, батько відомого вченого-металознавця А.Бочваря (народився в Радомислі 1870 року). З тогочасною медициною Радомисля пов’язане ім’я видатного українського археолога, історика, етнографа В.Антоновича. Після закінчення у 1855 році медичного факультету Київського університету він проходив на Радомишльщині медичну практику. 

Цезарій Любинський працював міським лікарем упродовж 27 років (1874-1901), а потому вів приватну лікарську практику. Мешкав він, до речі, у згаданому колишньому будинку фон Раабена, що таки прислужився медицині. Тим більше, що вже у радянський час у ньому розмістили медичні заклади (донині тут функціонують деякі лікарські кабінети і відділення «швидкої допомоги»).

Станом на 1861 р. в повіті було 7 лікарень, влаштованих поміщиками і утримуваних їхнім коштом. За рік у них лікувалося 1418 чоловіків і 698 жінок.

В середині ХІХ ст. в Радомислі відкрилась перша аптека. Вона стояла на місці теперішнього Свято-Миколаївського собору і мала назву «Вольная аптека». Завідував нею дипломований провізор Ф.Колленбах. По його смерті спадкоємці надали її в оренду В.Матковському. Діяв цей заклад до встановлення радянської влади. До речі, обидва аптекарі поховані на католицькому цвинтарі міста (їхні могили там збереглись, хоча як і всі поховання вкрай занедбані). Згодом у місті відкрились також аптека В.Тесельського з керуючим Л.Клістером, аптека Л.Канусевича з керуючим О.Вінком.

У 1886 році в повіті було уведено посаду сільського лікаря (ним працював О.Туницький), почали відкриватися дільничні лікарні у волостях. У 1913 р. вони працювали в Брусилові, Горностайполі, Коростишеві, Красятичах, Малині, Потіївці, Хабному, Чоповичах, Чорнобилі, Шепеличах.  Першою завідувачкою Потіївської лікарні була О.Башнякович-Полотебнова, засвідчуючи, що лікарська справа перестала бути виключно чоловічою парафією.

Сільські й дільничні лікарі надавали медичну допомогу сільському населенню, робили в селах щеплення проти віспи, дифтерії тощо.
Проте заходів для запобігання епідеміям робилося вкрай недостатньо. Відтак інфекційні хвороби безжально косили і селян, і містян.

У 1899 році в Радомисльському повіті було зареєстровано 505 випадків захворювання віспою,  101 хворий помер (роком раніше статистика зафіксувала 315 захворювань і 47 смертей), скарлатина вразила 911 жителів повіту, 176 з них померли (1898 р. – 603/107), виявлено 1262 хворих на кір, який забрав 145 життів (1898 р. – 3518/350), тифом заразився 981 хворий, 33 з яких померли. Значну небезпеку ніс також грип: від нього померло 15 хворих з 569 зареєстрованих випадків.

На початок XX століття в Радомисльському повіті нараховувалося 14 лікарів усіх відомств, 87 фельдшерів. Родовспоміжну допомогу надавали 11 акушерок і повитух.

В Радомислі на ту пору функціонувало три лікарні: міська — обслуговувала міське і сільське населення, приватна - єврейська, діяла також благодійна лікарня Товариства Червоного Хреста. Двома останніми завідував лікар К.Цвейфель.

На початку ХХ століття організувалась міська і повітові санітарні служби, санітарними лікарями працювали зокрема І.Судаков, Ю.Гродецький, П.Радаєв.

Медико-санітарну просвітницьку діяльність вели Товариство Червоного Хреста, Комітет піклування про народну тверезість, санітарні попечительства при дільничних лікарнях.

У 1905 році в Радомисльському повіті працювало 15 лікарів цивільного відомства.

1907 року в Радомислі було збудовано нову земську лікарню на вулиці Бульварній (нині тут житловий будинок по вул. Шевченка).

 Лікарні належали деякі сусідні будівлі. Інфекційне відділення містилося на вул. Шпитальній (те приміщення потім використали під військкомат). Для потреб медицини і на благодійні цілі (в місті була богадільня) з міського бюджету виділялося до 15 відсотків усіх міських витрат (близько 3 тисяч рублів).

У 1913 році обидві лікарні мали разом 45 місць. Тут працювало шість лікарів. В середньому на одного лікаря припадало по 2501 міському жителю.

Всього у місті нараховувалося 8 лікарів, підвідомчих губернському медичному відомству, 24 – в повіті.

Вдячні спогади городян залишили по собі радомисльські лікарі того часу Замощин, Штейнберг, Салач, В.П’ятницький, В.Ковалевський, В.Боголюбов, П.Костецький, Х.Нікитський.

Поширення набула приватна лікарська практика. У Радомислі зокрема практикували лікарі І.Шабліовський, І.Цукерман, М.Горенштейн, М.Михайлов, І.Докторович, Р.Поляк, Р.Губаревич, дантист Пеккер. А загалом у місті працювало три стоматологи, які приймали хворих у себе вдома. Зубний кабінет діяв при міському повітовому училищі (А.Каган).

Перед Першою світовою війною в Радомислі налічувалося 3 аптеки, 7 аптечних магазинів. Згаданий уже завідувач найбільшої з них В.Матковський відкрив також власний завод мінеральних вод. Ще 9 аптек функціонувало у волосних центрах повіту.

  

Поліпшенню санітарно-гігієнічного стану повітового міста в значній мірі сприяло будівництво в 1908 році водогону довжиною в 5,5 кілометра, створення комунальної служби.

В Радомислі працювали дві лазні. Одна з них була на вулиці Купальній на місці донедавнього лісоторговельного складу, якою слугувалась переважно біднота. Руїни другої — для заможних городян — і досі стоять у яру біля школи №3.

Якщо в місті рівень медичного обслуговування населення був більш-менш задовільним, то в повіті воно було вкрай низьким. У волосних центрах (в межах нинішнього району це Кичкирі, Вишевичі, Потіївка) та деяких інших населених пунктах (Кочерів, Заболоть) працювали фельдшерські пункти, повіт був розподілений на лікарські дільниці. Нерідко в селах спалахували інфекційні захворювання і епідемії дизентерії, тифу тощо. У 1913 році губернським земством виділялось санітарному попечительству повіту для деяких невідкладних санітарних заходів 6000 рублів. Того року повітом прокотилися епідемії захворювань на скарлатину, черевний тиф, грип. Загрозу населенню несли також зафіксовані ветеринарною службою спалахи чуми і рожі свиней, ящуру, дифтериту птиці, пастерельозу, туберкульозу тварин, випадки сказу.

Але надання медичної допомоги, особливо у віддалених місцевостях, утруднювалось значною віддаленістю окремих сіл від повітового центру, відсутністю зручних шляхів сполучення і засобів зв’язку. Взагалі у задоволенні населення медичною допомогою Радомисльський повіт вважався відсталим.

  

Газета «Зоря Полісся», 13 березня 1996 р.

І залишилось «Билинине сільце»…

Якось ще у шістдесятих роках минулого століття до нашого будинку навідався незнайомий гість із Харкова. Виявляється, ми з ним були однофамільцями, і до нас він завітав із цікавості, дізнавшись, що у далекому Радомишлі зустрічається таке ж не досить поширене прізвище, як у нього. Отож і зацікавило його, чи не перетинаються десь там у надцятому коліні родинні гілки…

Що ж, прагнення людини дізнатися якомога більше про свій родовід цілком зрозуміле. І тотожність прізвищ тут, звичайно, стає у нагоді, допомагаючи віднайти втрачені зв'язки. Але ось яка чудернацька історія сталась у минулому в наших краях з одним із його мешканців через надмірну любов до власного прізвища.

Як свідчать історичні джерела, у ХІХ столітті власниками сіл Мірча, Красносілка, Краснобірка та інших були такі собі Билини. Першим у цьому переліку йде повітовий суддя Станіслав Іванович Билина, якому на Радомишльщині належав чималий маєток.

З настанням старості почали ятрити серце судді сумні думки щодо наближення смерті. А найбільше непокоїло його те, що не мав серед своїх нащадків, а, значить, і найвірогідніших спадкоємців представників чоловічої статі. Сам він узагалі був бездітним. У братовій родині діти були, але - чотири доньки.

Завдавало ж тяжкого болю старому Станіславу Билині усвідомлення того, що з його смертю прізвище щезне. Адже племінниці хоча й були Билинами, проте, зрозуміло зоставатимуться ними лише до заміжжя.

То як же їм заповідати маєток, адже володітимуть ним опісля уже не Билини, а бозна з якими прізвищами нащадки. Можливо, навіть з такими, що й на тому світі за них буде соромно. І не лунатиме серед обивателів Радомисльського повіту щось на зразок: «Чиє сільце Краснобірка? Билинине!»

Отоді дідуган вчинив таке, що вразило багатьох, давши поживу для численних пересудів. Власник Краснобірки почав пошуки вірогідних спадкоємців маєтку серед осіб,.. які мали прізвище Билина. І після тривалих пошуків таки знайшов.

Десь аж у Литві знайшовся якийсь Зелислав Билина, що мав до того ж можливості для продовження прізвища. І отак зовсім чужій людині відписав старий суддя свій спадок. Навіть дружині дісталась лише так звана прижиттєва рента.

Єдинокровні племінниці за приналежність до жіночого роду залишилися ні з чим. Зате пристрасне захоплення господаря своїм прізвищем було вдоволене сповна: власником маєтку, після того, як він відійшов у світ інший, однак залишився Билина.

«Всякому голову мучить свій дур», — прорік колись філософ Сковорода. Проте небіжчик Станіслав свого все ж досяг. Навіть всупереч тому, що Билини й не значаться вже друге століття серед власників Краснобірки, їхнє прізвище зосталося на скрижалях історії. Так само й досі дослідниками історичних цікавинок згадується чудернацький вчинок старого судді, що став хрестоматійним. Адже недарма казали древні: «Ассідум мірабіле нон ест» - «Звичне не захоплює».

Газета «Зоря Полісся», 1 листопада 1995 р.

З дефіцитом бюджету наші предки теж були обізнані

  З кризовим сьогоденним станом нашої економіки нині, здається, обізнані всі. А тому майже рідними стали для людей терміни на зразок «дефіцит бюджету», коли йдеться про неспроможність владних структур звести кінці з кінцями на рівні чи то держави, чи міста або району.

  А як із цим були справи раніше? Судячи з бюджету Радомисля за 1882-й рік (щоправда, тоді застосовувалось задля цього поняття «кошторис»), видрукуваного у «Київських губернських відомостях», дефіцит, тобто перевищення витрат над доходами, - винахід далеко не сучасний.

  Отже, року вісімдесят другого дев’ятнадцятого століття повітове місто Радомисль мало прибутку у 12300 рублів. Його формували кілька статей доходів. Одна з них вважалась постійною і являла собою різноманітні «місцеві податки і збори» (як за теперішньою термінологією).

   591 руб. 58 коп. надходило зокрема з ріллі і сінокосів, 345 руб. 86 коп. – з городів (187.38), садиб при поромі (8.00) і в Рудні (153.48), ще 133 руб. 50 коп. -  з вигонів під орендою (25.00),  Потіївського цегельного заводу (3.15), городів інвалідної команди (15.00), пасовищ (17.35), рибного озера (36.00). Надходили до міської казни постійні доходи від торгівлі (загалом 344 руб. 12 коп.), зокрема – з місць на площі, які займалися дрібними торговцями (80 руб.), міняльними столиками (20), під будкою для зельтерської води (10), з куреня для обсмажувального ряду (645.25), з міського навісу для вагів і чотирьох лавок (226.25), з пересувних лавок і балаганів (880.27), з міських капітальних лавок і погребів під ними (1247.35), з балаганів у ярмаркові дні (100). Щодо великих ярмарків, то таких у ту пору в місті влаштовувалося п'ять: 9 і 15 травня, 6 серпня, 14 вересня, 6 грудня. Але вони були незначними, з оборотом кожної до сотні рублів. Втім Радомисль не вважався значним ярмарковим містом. Навіть у межах повіту більше славилися ярмарки у Брусилові і Чорнобилі.

   587 руб. 50 коп. становила платня з міських будівель, зайнятих постійними військами (401.00) і запасним батальйоном (186.50), що тимчасово квартирував у місті.

  З міського лісу (за збирання хмизу і продажу дерева на будівельні потреби) надходило 50 руб., із земель під лісовими хуторами – 144, з баштанів – 92. Прибуток давала казні навіть глина, з якої ліпились глечики (12 руб.). Досить прибутковою справою був збір за проїзд через міст і з порому – 600 руб. Крім того, 75 руб. давали відрахування від міського капіталу, що зберігався в кредитній установі (в банку).

  Другу групу постійних доходів (1700 руб.) утворювали прибутки, які, на думку тогочасних «обивателів», вважалися хоча й потрібними, але вразливими для бідних городян і тих, хто прибував до міста у потребі. Це були податки на постоялі двори (67.50), шкіряні заводи (100), з усіх приватних будинків і садиб (1330), на трактири (202.50). Загалом же постійних прибутків Радомисль мав 7525 рублів.

  Випадкові прибутки (2104 руб. 88 коп.) утворювалися зборами з осіб, що мешкали в селах, але вважались радомисльськими міщанами. Щоправда, у цьому кошторисі їх чомусь не відбито, ймовірно через труднощі визначити таких платників і стягнути з них внески. Хоча відомо з деяких джерел, що до цієї категорії осіб належали нерідко мешканці сіл, що були зайняті промисловим виробництвом. Приміром, усі 106 жителів села Клевань Мартиновицької волості в тогочасній статистиці подаються як радомисльські міщани.

  Від стягування недоплат за минулі роки і пені за несвоєчасну сплату внесків місто отримало 1300 руб. До речі, цю суму доходів у ті часи часто-густо пропонували вважати визначальною для призначення утримання міським діячам.

   142 руб. 88 коп. було стягнуто з колишнього міського голови за вкрадені міські гроші. (Цікаво, чи багато маємо подібних прикладів у наш час?). А ще 62 руб. 40 коп. повернуті колишнім гласним Колоском, що також розтринькав казенні кошти, очевидно, за прикладом голови.

  Від продажу міської землі приватним особам під забудову надійшло 100 руб., ще 500 становили пожертви євреїв з коробочного збору.

   2700 рублів надала місту урядова влада. Це були 25 відсотків з купчих свідоцтв (500 руб.) і чверть відсотка з нотаріальних дій (1100), що вчинялися в Радомислі, а також  10 відсотків збору з дрібної торгівлі (550), яка велась у місті, та 20 відсотків з патентів на продаж ниток (550).

   Щодо казенних витрат, то вони сягнули суми в 12409 рублів і, як бачимо, перевищували прибутки. А використовувались головним чином на утримання міської управи, її членів і деяких найгаласливіших гласних, як це практикувалося повсюдно. Як писав тоді з цього приводу відомий краєзнавець Л.Похилевич, ці особи не винайшли пороху і навіть не збудували для міста котрогось мисливського будинку, зате навчились засідати не на лавах, як давні лавники в містах і містечках на Русі, а у вольтерівських кріслах. Тож, зловживаючи відсутністю у Городовому положенні закону, який би визначав утримання градоправителів на кошти міста і забороняв би використовувати в поточному році майбутні прибутки, міські можновладці без докору сумління призначали собі нагороди та чимале утримання, обтяжуючи городян боргами.

Міська управа в Радомислі.

   Як бачимо, витрати 1882 року цілком поглинали не тільки постійні, тобто планові прибутки, а й випадкові. І якби не розтрати колишніх міських керівників, то Радомисльська управа не дорахувалась би того року значної частки свого утримання. Хоча це, мабуть, малоймовірно, адже вже тоді було винайдено можливості використовувати при потребі кошти, призначені для інших цілей. А тому страждав би благоустрій міста і, наводячи слова тогочасного оглядача газети, «присяжні засідателі окружного суду з його членами, різний діловий люд і купці, що приїздять до Радомисля у справах, продовжували б губити у міській багнюці не тільки калоші, а й чоботи, хоча каміння для бруківки під рукою».

   Що ж, і в позаминулому столітті місто наше мало схожі проблеми, проте все ж розв’язувалися вони тоді (для прикладу, 1861 року доходи міста становили лише три тисячі рублів), вирішуються, незважаючи на труднощі й нині. Та все ж варто іноді поринати у минуле, аби застерегти себе від деяких уже пройдених помилок.

  N.B. І насамкінець тут доречно навести невелике цінове порівняння. Булка звичайна (вагою в 1 фунт) коштувала в ті роки 8 коп., пуд житнього хліба – 90 коп., фунт яловичини – 10 коп., корова – 10-15 руб. Середньомісячний заробіток робітника у Російській імперії у 1882 р. становив  14,8 руб. А щодо теоретичного тодішнього валютного курсу, то за один фунт слід було б викласти 4 рублі 6 копійок, за американський долар - 1 руб. 29 коп., за німецьку марку – 30,9 копійки, за франк – 25 коп.

Газета «Зоря Полісся», 1 листопада 1995 р.

Про минуле заради майбутнього

Наш мальовничий край завжди приваблював до себе найрізноманітніших людей та й сам дав світові чимало видатних особистостей. Написано безліч поетичних і прозових творів, художніх полотен, створено кінофільмів про його неповторну природну красу, відомих і простих поліщуків, про багату і цікаву історію. Але час швидкоплинний, і непомітно стають історією, здавалося б, ще зовсім свіжі у пам’яті події останніх днів, місяців, років, десятиліть. А тому потрібно, щоб і вони залишалися в якомусь зібраному й узагальненому вигляді для нащадків.

Особливо це важливо для окремих регіонів, таких, скажімо, як наша Радомишльщина. Адже, знаючи більш-менш загальну історію своєї або інших країн, наші співгромадяни майже не обізнані з тим, що відбувалося у той чи інший історичний проміжок у рідному місті, селі. І оця «мала» наша історія не менш цікава, бо пов¢язана, наприклад, із вулицею, якою ходиш щодня, з будинком, де мешкаєш, з людьми, з котрими безпосередньо або з їхніми нащадками повсякчас спілкуєшся чи добре знайомий.

Саме таку спробу відобразити історичний розвиток Житомирщини за останні півстоліття зробив у своїй новій книзі «Життя моє – історії краплинка. Люди, події, факти Житомирщини» наш земляк Петро Михайленко. На чотирьох сотнях її сторінок він не просто мемуарно описує те, що відбувалося на наших теренах у другій половині ХХ і на самому початку ХХІ століття, а змальовує на тлі своєї епохи багатьох трудівників, розповідає про тих, з ким працював і зустрічався на своєму життєвому шляху – про друзів, колег, старших товаришів і наставників, насичуючи ці розповіді багатьма цікавими й неординарними епізодами. Примітно, що в книзі подано фотографії більшості з тих, про кого оповідається, наводяться конкретні дати тих чи інших подій, офіційні статистичні дані. І це теж є вагомим документом епохи і пам’яті про неї.

Я невипадково назвав Петра Платоновича Михайленка земляком. У Радомишлі промайнув чималий етап його біографії, що почався 1954 року з навчання у радомишльській школі колгоспних бухгалтерів. Потому він працював у райкомі комсомолу – інструктором, другим і першим секретарем, інструктором райкому партії, головним економістом місцевого колгоспу, директором бухгалтерської школи. І ці сторінки його життя досить докладно висвітлені в книзі.

«Я зріднився зі старовинним містом Радомишль, – пише Петро Михайленко, – яке полюбив і яке стало для мене близьким і рідним… Тут пройшла моя зріла юність, відбулося трудове загартування, тут я знайшов чимало друзів і своє щастя – створив сім’ю, тут народилась моя донька... Мене зачарувала своєю красою дорога до Радомишля, яка змійкою розрізала лісовий масив, і саме місто, яке величаво красується на пагорбі над річкою Тетерів...  Я вважаю, що кращого райцентру не бачив!»

Відтак радомишльський гарт прислужився авторові і в подальші роки, коли він працював на керівних посадах в Андрушівці, Житомирі.

Період, про який розповідається в книзі, П.Михайленко поділяє на дві частини: радянські часи і сучасні, тобто незалежної України, застосовуючи при цьому різні оцінки, кольори і відтінки. Як, власне, і в характеристиках перших осіб області, району, під керівництвом яких доводилося йому працювати. Втім це, звісно, роздуми і особиста точка зору автора, з якою можна погоджуватися чи ні.

Врешті не все з нашого нещодавнього ще минулого витримало випробування часом, не все однаково сприймається й нині. Та як би хто не оцінював попередні роки, їх не викреслити. Вони – частинка історії, яку потрібно вивчати, щоб краще розуміти, знати і осмислювати заради майбутнього.

Тож, безумовно, книга Петра Михайленка «Життя моє – історії краплинка. Люди, події, факти Житомирщини», яка, до речі, має чудове поліграфічне виконання, прислужиться працівникам органів державної влади і місцевого самоврядування, історикам і краєзнавцям, просто читачам, які цікавляться минувшиною рідного краю.

Газета «Зоря Полісся», 21 вересня 2005 р.

 Радомишль - наш дім

Битва за Борщів, про яку в підручниках не йдеться

   В історії села Борщів, що на Радомишльщині, серед його власників у різні періоди існування згадуються і поміщики Богдановичі. Антонію Богдановичу, котрий свого часу служив секретарем у польського короля, внаслідок якогось судового вироку з розподілу маєтків дістався в кінці 18 століття ряд маєтностей на Київщині і Волині. Серед них були зокрема села Радомисльського повіту – Гуменники (нині Коростишівського району), Чоповичі (частково), входив до володінь Богдановичів і Борщів.

 Цей вирок, проте, відмовилися визнавати поміщики Яцківські, яким належала частина цих землеволодінь, а також їх покровитель, знаний коростишівський магнат граф Олізар, власник села Студениці, що межувало з Гуменниками. І тоді за звичаєм, усталеним у Королівстві Польському, було влаштовано так званий заїзд.

  Нинішні словники точного тлумачення цього слова не дають. У ті ж часи це означало битву, тобто збройну сутичку між двома озброєними загонами. Переможець бою, як тоді велося, діставав і право володіння.

  Як зазначає краєзнавець Лаврентій Похилевич, заїзд відбувся біля Студениці. З одного боку були студеницькі селяни, які тримали бік Олізара, з протилежного – гуменничани і ті, хто підтримував Богдановича (він, до речі, мав значну підтримку, бо очолював повітове дворянське зібрання). Це був справжній бій, у якому застосовувалась вся існуюча на ту пору зброя – і вогнепальна, і холодна (вила, списи, палиці), за винятком хіба що гармат. Були і вбиті, і поранені з обох ворогуючих боків. А сильнішими виявилися прихильники Богдановича, котрі вщент розбили супротивника. Відтак маєтності, навколо яких зчинилась ота колотнеча, дісталися Богдановичам.

  Але відбувався зазначений заїзд уже за російського правління,тобто в часи, коли Польщу після її третього поділу (1795 р.) загарбала Росія. А тому, враховуючи, що мали місце численні жертви, було призначено слідчу комісію. Згодом на підставі її висновків відбувся суд, який звинуватив і переможців, і переможених.

  Подальша доля двох проводирів виявилась трагічною: Антоній Богданович помер в ув’язненні, а Олізар наклав на себе руки. Однак винесений судовий вирок не заперечив права Богдановичів на маєтності, а навпаки підтвердив їх. І вони перейшли у спадок до Антонієвого сина – Генріха (у 1852-54 рр. він, як і батько, був предводителем повітового дворянства).

  У 1857 році, як свідчать документи, до його Борщівського маєтку належало 2130 десятин землі. Втім невдовзі Генріх Богданович помер. Його борщівські землі розподілили між різними власниками. Причому половина наділів дісталась… Я.Олізару, нащадкові загиблого магната.

  Таким ось несподіваним фіналом завершилась півстоліття по тому битва за Борщів.

Газета «Зоря Полісся», 16 серпня 1995 р.

Ламати – не будувати…

Років надцять тому якогось дня я зустрів на вулиці Олександра Пирогова, знаного радомишлянам своїм краєзнавчим подвижництвом, що кудись поспішав з фотоапаратом.

— Та ось хочу встигнути сфотографувати магазин «Кооператор», який розвалюють. Для історії потрібно...— пояснив він мету свого маршруту.

Так, від «Кооператора» вже давно не залишилося й сліду. Тож нові покоління городян й не здогадуватимуться, що перед сучасним будинком управління юстиції стояв колись популярний у місті магазин.

...Свого часу його називали «Ривиним магазином» за іменем продавчині, що торгувала тут. Ця назва побутувала серед радомишлян довго, навіть коли славнозвісна Рива вже там і не працювала. У 50-60-х роках магазин той вважався центральним гастрономом у місті, поки не збудовано було новий у будинку, де нині ресторан у сусідстві з банками. Але традиції забезпечувати покупців всім необхідним у «Ривиному магазині» збереглися. Хоча й змінював він кілька разів свою підпорядкованість, як змінювались і його працівники.

Рива навпроти свого магазину.

 Тепер це в минулому, бо не вписався той торговельний заклад у сучасний вже краєвид центру міста. Хоча міг стояти ще не один рік. Коли розбирали магазин, робітники, що робили ту справу, приказували: «Гарне ще дерево...» Але яким би той будинок не був, його долю було вирішено ще в серпні 1992 року, коли міське споживче товариство уклало угоду з банком «Україна» про знесення своїх будівель для будівництва нового приміщення банку.

Цей приклад, на жаль, типовий для Радомишля, де міська влада й досі не має чіткої позиції стосовно старих будівель. А тому вони є власністю установ, організацій, відомств, приватних осіб врешті, які чинять з ними що їм заманеться.

Ривин магазин з чергою за хлібом у перебудовчі роки.

Знесений магазин, звісно, ніякої архітектурної цінності не являв. Але як безжально, приміром, обійшлася райлікарня з будинком Горенштейна (адмінприміщення ТМО), де зруйновано унікальні грубки, зафарбовано чудернацький розпис на стелях.

Свого часу краєзнавча громадськість била на сполох через те, що зник візерунчатий старовинний піддашок з будинку №55 по вулиці Малій Житомирський А інший такий же так і не прилаштували навіть за наполяганням міського керівництва на нинішньому будинку податкової інспекції, звідки його зняли під час реконструкції.

Ще один оригінальний будиночок того ж підприємця Горенштейна, де свого часу були райвно, музей, дитяча консультація, СЮТ, теж зрівняли із землею, збудувавши архітектурний витвір у вигляді кафе «Вітерець» (нині — «Стимул»).

Так руйнували колишню «керосинку» - гасову лавку, що врешті таки псувала вигляд скверу Шевченка. Але колись тут вона усе ж була…

До речі, якось у столиці мав реконструюватися житловий квартал в районі вулиці Горького із типовою житловою забудовою початку ХІХ-го століття. Його, зокрема, пропонували знести, аби не морочитися, і збудувати натомість щось нове і грандіозне. Однак перемогла інша позиція: ремонтувати, зберігши архітектурний стиль, а всередині будинки тільки благоустроїти, проте знову ж таки не за рахунок зміни колишнього планування квартир. Відтак Києву у цьому місці вдалося зберегло своє обличчя.

А яке обличчя має Радомишль? І чи має взагалі? Вчора одне, сьогодні інше, завтра ще бозна-яке... Певно, недарма ті, хто приїздять до рідного міста через багато років, зізнаються: «Я не впізнаю Радомишля. ..»

Їхні почуття цілком стали мені зрозумілими, коли, скажімо, переглядав кінофільм «Гомони, містечко» (ще до Першої світової війни окремі його епізоди знімалися у нашому місті). Принаймні неможливо було вгадати на старих кінокадрах сучасні радомишльські вулиці чи ототожнити з ними відзняті на кінострічку будиночки. Від них не зосталося і сліду. Чимало зруйнувала війна, інше доруйнували владні «временщики».

Мала Київська вулиця (нині провулок Шкільний) вже колишня і за назвою, і за виглядом.

Так, з'явилося багато нових сучасних будівель і споруд, але ж майже не залишилося нічого, що було притаманне місту в минулому. І мало хто нині знає, що колись центр Радомисля являв собою суцільну забудову, тобто, один будинок був упритул із сусіднім. Так, як це притаманне саме містам. Ще на початку шістдесятих залишки такої забудови зберігалися на відрізку вулиці Ломоносова від сучасного побуткомбінату до вулиці Міськради. Та, щоб не обтяжуватися ремонтами, все там потроху порозбирали, збудувавши той же побуткомбінат, аптеку, «тимчасовий» молочний магазин, або й взагалі залишивши пустир, де свого часу містилась автостанція, а нині збудовано ще одну торговельну «времянку».

Таким був центр міста півстоліття тому.

А скільки понівечено стародавніх будівель і спотворено їх зовнішній вигляд недолугими перебудовами і прибудовами. Адже більшість із них використовується нині не за тим призначенням, за яким ті будинки будувалися і мали б слугувати людям. Яскравий приклад — будівля колишньої кірхи. Спробуйте-но впізнати її тепер, зусибіч обліплену верандами.

Стародавня Кірха та її теперішній вигляд.

І чого тоді дивуватися, що новітні городяни не знають минулого свого міста і не цікавляться ним. Адже вони призвичаєні до того, що міське довкілля практично нічого не розповідає їм про це, змінивши первісні назви вулиць на догоду чиїмось примхам або безжально зруйнувавши стародавні будівлі. Якими б гарними не були фотографії, вони, проте, вже ніколи не повернуть того, з чим зустрічався щодня і що ставало часткою життя.

А отак прибудовами змінили до невпізнання будівлю колишнього дворянського училища (цій споруді, до речі, вже більше двох століть), що на розі Старокиївської та Великої Житомирської.

Газета «Зоря Полісся», 5 квітня 1995 р.