Світ тримається на диваках

Таких людей називають диваками. Але, погодьтесь, без них нецікаво було б жити. Адже недарма подейкують, що світ тримаєть­ся на диваках. Отож, наш співрозмовник — Олександр ПИРОГОВ, чия неординарність і рідкісні захоплення, які він характеризує звичайнісіньким хоббі, приваблює до себе багатьох. Передусім його знанням минулого Радомишля і нашого краю. Саме про це й піде розмова.

–   Олександре, чи давно ти до­сліджуєш історію Радомишльщини?

– Серйозний інтерес до минувшини рідного краю у мене виник десь у 1990 році. Подума­лося, що все спливає, а ще — що історія міста, району набагато цікавіша і повчальніша, ніж та, що безкінечно переписується і переробляється у підручниках.

– Але ж ти не історик. Рані­ше, знаю, працював на радіовуз­лі, торгував, а ще відомий горо­дянам як фотограф, телемай­стер...

– Захоплення історією прий­шло саме по собі. Адже історія — це те, що було до нас. На жаль, зараз багато хто прагне очорнити минуле, дехто —навпа­ки занадто його вихваляє. Та найцікавіше те, що одні й інші не знають, що робити нині. А коли вивчаєш історію, що невід’ємна від географії і літератури, якось по іншому дивишся на світ і людей. Свого часу я навчався у школі №6, де у мене були пре­красні вчителі.

– Одначе маємо в районі де­сятки дипломованих істориків, подвижницької діяльності яких щось непомітно...

— А як же принцип: якщо не я, то хто ж? Всі тільки й ганять: і тут погано, і там. А де ж то­ді добре? Древні мудреці колись казали: «Ніж базікати про су­цільну темряву, чи не краще за­палити малесеньку свічку…». Ко­ли б кожен громадянин нашої держави кожного дня робив один добрий вчинок, я впевнений, що наша Україна розквітла, і жит­тя у людей налагодилося б.

– Наскільки мені відомо, ти багато що колекціонуєш. Звідки береш кошти?

– Тим, хто у своєму житті ні­чого не колекціонував, це важ­ко зрозуміти. Мене в першу чер­гу цікавить усе, що пов'язане з Радомишлем і районом. Це, на­самперед, старовинні листівки, фотографії з видами міста, сіл, етикетки, афіші, документи, сло­вом усе — де є відбиток «Радо­мишль». Іншу старовину продаю або ж здебільшого міняю.

– І що ти особисто з цього маєш?

– Дуже не люблю цього пи­тання, яке мені ставили сотні разів. Уяви собі, що нічого. Все це я роблю за свій кошт. І вва­жаю, що взагалі у справі духов­ного відродження ні про який зиск не може бути мови. Украї­ну врятує тільки культура. А людей нині треба вчити навіть тому, як любити рідний край.

– А що тобі найдорожче?

— Мене цікавить все невідо­ме, загадкове і таємниче. А то­му приємно іноді відчувати се­бе немов першовідкривачем. Ме­ні дорогі всі старожитності, що зосталися в Радомишлі, на його око­лицях. Особливо цікавлять лю­ди, що жили і живуть тут.

– Перші твої дослідження були надруковані у райгазеті «Зоря Полісся»...

– І не випадково. Бо це газе­та, де з розумінням ставляться до відродження нашого історич­ного минулого. Недарма найви­щу оцінку нашій районці з цьо­го приводу і зокрема її тематичній щомісячній сторінці «Край рідний» дав президент науково-краєзнавчого товариства дослід­ників Волині Микола Юхимович Костриця, ставлячи «Зорю Полісся» у приклад іншим райгазетам області. Саме цій газеті довірятиму й подаль­ші свої дослідження.

— І які маєш плани щодо цьо­го?

— Зараз не модно вести мову про планування. Але у мене в полі зору біля шести десятків різноманітних краєзнавчих тем. Приміром, готую публікації про гроші Ра­домишля з їх фотознімками (так, були такі!), про таємничі підзе­мелля у місті, про колишніх на­ших співгромадян німецької на­ціональності, про табір німець­ких військовополонених, про родину італійця Бузетті та її до­лю, про жінок-радомишлянок, репресованих і розстріляних ор­ганами НКВС, про нагороди, які мало місто в минулому і т. ін.

У задумах — дослідницькі ессе про Рудню, Чудин. Готую до пу­блікації багато рідкісних фото. Хіба не цікаво, скажімо, меш­канцям Леніного побачити зні­мок своєї знаменитої каплички, зроблений на початку століття у свято Маковея? Готуються на­риси про наших видатних земляків. Зокрема, про одного з про­відних архітекторів Канади чайківчанина Василя Томашевського, про відомого шевченкознавця Миколу Мацапуру, уродженця Радомисля. А ще — знайомства із співач­кою Марією Савицькою, одним з авторів відродженого в Києві пам'ятни­ка княгині Ользі скульптором Миколою Срібнюком, і багато-бага­то іншого.

Записав розмову

Володимир Молодико.

Газета «Зоря Полісся», 4 грудня 1996 р.