Постановою зловісної «трійки» при
управлінні НКВС по Житомирській області від 9 грудня 1937 року було присуджено
до розстрілу Коломацького Степана Костянтиновича, котрий, як зазначалося у
протоколі засідання, був служителем релігійного культу в місті Радомислі. Вирок
виконали через двадцять днів.
У чому ж завинив перед радянською владою отець Степан? В
обвинувальному висновку, що його склав начальник Радомисльського райвідділення
НКВС сержант держбезпеки Горохов, у провину священикові висувалось систематичне
проведення контрреволюційної поразницької агітації серед населення, яка
спрямовувалась проти владних заходів. Наводились зокрема свідчення, що той
начебто закликав не працювати у
релігійні дні, і це негативно впливало на виконання «політичних кампаній», а ще
– поширював серед колгоспників провокаційні чутки, що на Україну прийде Гітлер,
і влада зміниться, тримав зв’язок з іншими священнослужителями, проводив церковні
обряди та пропагував серед колгоспниць релігійну віру, без якої їм нібито жити
не можна, закликав їх клопотати про відкриття церкви.
Висунуті звинувачення священик рішуче заперечував, хоча й
визнавав, що відправи здійснював, бо за своїм сумлінням не міг відмовити людям,
які до нього зверталися, адже несінню слова Божого він присвятив усе своє
життя...
Степан Коломацький народився в селі Дібрівка
Таращанського повіту на Київщині у 1874 році у священицькій родині. Здобув
релігійну освіту: закінчив Київську духовну семінарію, потім – Академію. У 1904
році був висвячений священиком. Проте зайнявся вчительством. Зазнав особистого
горя – овдовів і сам виховував доньку.
У 1914 році Степан Костянтинович переїхав до Радомисля і
став законовчителем Радомисльської чоловічої гімназії. Одначе у 1919 році
більшовики гімназію скасували, а з навчальних програм усіх закладів освіти
викладання Закону Божого вилучили.
Радомисльська чоловіча гімназія.
З 1922 р. отець Степан ніс священицьку службу у
Свято-Миколаївському соборі, а коли у 1930-му влада закрила цей храм, служив у
Верлоцькій церкві. У 1935 заборонили й її, відтоді він знову осів у Радомислі.
Свято-Миколаївський храм у Радомислі. 1941 р.
Малюнок А.Політа.
Цікаво, що у 1919 р. тут його шляхи перетнулися з
колишнім колегою по навчанню у семінарії – радомишлянином Миколою Архиповичем,
який тоді певний час викладав теж у радомисльській гімназії, але – жіночій. За
Центральної Ради полковник Архипович входив до державної комісії з організації
української армії, займався створенням для неї військових шкіл. Мабуть, якби про
цей факт дізналися чекісти, «провина» Степана Коломацького дістала б зовсім
інший окрас.
Проте й без того органи знайшли «вагомі підстави» для її
перекваліфікації. З Радомисля справу направили до спеціальної колегії
Житомирського обласного суду. І отам з нею вже відбулися дивні переміни. У
згаданій постанові «трійки», яка штампувала нашвидкуруч фабриковані вироки,
навіть не вникаючи у їх неоковирність, не те що абсурдність, з’явилися
звинувачення, що наслідком контрреволюційної діяльності С.Коломацького стало
те, що у селі Дібрівка (!) відбувалися неодноразові «волинки» (цим жаргонним
слівцем радянські каральні органи іменували факти зволікань та ухилянь при
колективізації чи під час виконання важливих господарських і громадських
робіт). Фальсифікатори навіть не
вчиталися у матеріали справи, у яких Дібрівку згадано тільки як місце
народження Степана Костянтиновича, котрий жив і служив задалеко від своєї
батьківщини – у Радомислі.
Крім того, за висновками «трійки» отець Степан виявився
уже членом контрреволюційного угрупування, очолюваного архиєпископом Української
Автокефальної Церкви К.Малюшкевичем, котрий начебто й завербував Коломацького,
і за завданням якого той вів ворожу діяльність. Проте Малюшкевич на ту пору вже
кілька місяців, як був репресований і засуджений до розстрілу. Втім, фабрикуючи
подібні справи, енкеведисти та іже з ними на такі «дрібниці» уваги не звертали.
Головним для них було підвести звинуваченого під розстрільну статтю.
Адже для державної каральної системи Степан Коломацький
вважався передусім просто священиком, і вже через це – ворогом. Комуністична
влада, яка всякчас відкрито називала релігією опіумом для народу, ще з 1919
року взяла на озброєння слова вождя світового пролетаріату В.Леніна, що
«потрібно якомога швидше покінчити з попами та релігією. Попів слід
арештовувати як контрреволюціонерів та саботажників, розстрілювати нещадно і
повсюдно». І цієї лінії вона дотримувалась неухильно, наслідуючи ще одну відому
ленінську вказівку: не допускати у таких акціях «ідіотської тяганини».
Першою хвилею боротьби з «релігійним дурманом», яку
більшовики почали у 1925 році, створивши Спілку войовничих безбожників, стало
масове закриття храмів, їх руйнація, підпали. Відтак, якщо закривалась церква,
священик зоставався без роботи. Але, попри відсутність культової споруди, люди
залишалися вірними вірі та релігійним традиціям, тож продовжували звертатися до
своїх пастирів, несвідомо роблячи їх заручниками системи. А це ставало зручною
підставою для звинувачень священиків у незаконній релігійній діяльності, адже
богослужіння їм дозволялися лише у діючих храмах.
Позаяк,
не маючи місця служби, як і С.Коломацький, оселилися в райцентрі настоятелі
сільських парафій В’ячеслав Грищинський, Георгій Зеленцов, Григорій Коломацький, Яким Руденко, Десидерій Чернецький. У зловісному 1937-му всі вони потрапили під
криваві жорна репресій.
Газета
«Зоря Полісся», 18 травня 2018 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар