Доля Миколи Георгійовича Архиповича була такою ж
суперечливою та водночас трагічною, як і епоха, у яку він жив.
Народженому в потомственій священицькій родині, йому,
здавалося б, був уготований шлях служіння Богові. Та, ніби відчуваючи лихоліття
та соціальні потрясіння, що насувалися на його рідну землю з початком ХХ
століття, він обрав своєю життєвою справою ратну службу.
Ось яку біографічну
довідку про нього подано зокрема у книзі Я.Тинченка «Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921)».
(Київ, 2007 р.)
АРХИПОВИЧ Микола Георгійович
(6.12.1869—?) — генеральний хорунжий Армії
Української Держави.
Народився
у м. Радомишль тодішньої Київської губернії. Витримав іспит на звання
однорічника 2-го розряду при Володимирському Київському кадетському корпусі,
закінчив військово-училищний курс Київського піхотного юнкерського училища
(1892), служив у Санкт-Петербурзькому гренадерському полку (Варшава). Закінчив
Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1898). Служив в
Одеській військовій окрузі, викладав у Тверському кавалерійському училищі
(1903–1905). Був начальником штабу 12-ї піхотної дивізії (1905–1909). Викладав
в Олександрівському військовому училищі (Москва, 1909–1911). З 04.11.1911 р. —
начальник штабу 3-ї стрілецької бригади (м. Жмеринка), полковник. З 1914
р. — командир 74-го піхотного Ставропольського полку. З 26.06.1915
р. — начальник штабу XXXIX армійського корпусу. З грудня 1915 р. —
начальник 3-ї Заамурської прикордонної піхотної дивізії. З березня 1916
р. — генерал-майор, командир бригади 3-ї Заамурської прикордонної піхотної
дивізії. З 20.10.1916 р. — начальник 12-ї Сибірської стрілецької дивізії.
За Першу світову війну був нагороджений орденами Святого Георгія IV ступеня
(24.04.1915), Святого Георгія III ступеня (23.09.1916), Георгіївською зброєю
(10.12.1915).
Восени
1917 р. зголосився до розпорядження Українського Генерального Військового
Комітету Центральної Ради та був членом комісії з організації військових шкіл
при головній шкільній управі військ Центральної Ради. З 12.03.1918 р. —
член державної комісії з організації української армії. 17.01.1919 р.
відмовився обіймати командні посади в Дієвій армії УНР.
У вересні
1919 р. був мобілізований до Збройних Сил Півдня Росії, перебував у резерві
командного складу ЗСПР при штабі військ Київської, а згодом Новоросійської
областей. Подальша доля невідома — після евакуації білих з Північного Кавказу у
березні 1920 р. до Криму не прибув: або загинув, або залишився на території,
зайнятій червоними.
У життєписі знаного військовика зазначено, що народжений
він у Радомислі Київської губернії 1869 року. Саме тут при Свято-Троїцькій церкві починав священицьку місію його батько Георгій Максимович. Дід Максим
Андрійович ніс пастирську службу в Озерянах, а затим у Городському, де й
скінчив свій земний шлях якраз тоді, як з’явився на світ Божий онучок Миколка.
До речі, матушці Домникії Іванівні потому єпархіальним керівництвом було
призначено грошову допомогу.
А дитинство майбутнього вояка проминуло в Озерянах
Радомисльського повіту (нині – Нові Озеряни Брусилівського району), куди отця
Георгія Архиповича направили священствувати у тамтешній церкві в ім’я
Архістратига Михаїла. Боголюбиву озерянську пастирську родину навіть
запримітили «Київські єпархіальні відомості», описуючи архіпастирську поїздку
митрополита Київського і Галицького Платона до Радомисльського повіту у 1884
році. Як зазначало видання, зустрічали Високопреосвященнішого у Ставищах біля
церкви священнослужителі та парафіяни з багатьох навколишніх сіл.
Під час зустрічі Владика підкликав до себе діточок, що
стояли у велелюдді, і звелів їм прочитати молитви ранкові та символу віри. Тим,
хто читав гарно й без помилок, він дарував хрестики та срібні монети. З-поміж
удостоєних подарунків особливо відзначив митрополит доньку озерянського
священика Архиповича. Можливо, був там серед гурту і його старший син Микола.
Хоча на ту пору 15-річний підліток сповна штудіював училищні науки.
Отець Георгій старанно дбав про належну освіту і своїх
дітей, і дітей парафіян. Недарма у 1897 р. його було винагороджено єпархіальною
радою за «труди по школі».
А тим часом Микола Архипович уже впевнено опановував
військову справу та навчав її засадам майбутніх військовиків. На практиці
застосовувати набуті знання йому довелося у горнилі світової бійні, що
спалахнула 1914-го року. Тож його військовий досвід потому був надзвичайно
вагомим для формування українського війська. Наразі генерал Архипович активно
долучився до цієї важливої справи.
Учасники Третього українського військового з'їзду. Листопад 1917 р.
Одначе після повалення Гетьманату П.Скоропадського, що
певною мірою спричинило багатовладдя, а по суті - безвладдя на українських
обширах, він, складається враження, розчарувався в можливостях української
революції, а відтак – відійшов від військових справ. Вочевидь ситуація, що
склалась на той час в Україні, служити якій він зголосився у 1917 році, та
навколо її війська, що так і не здобуло належної організації, централізації та
дисципліни, не сприймалась його єством справжнього фахового воїна.
Ймовірно, Микола Георгійович сподівався знайти десь собі
затишок до втихомирення ситуації в Україні, а тому, коли розбурхану українську
столицю зайняли більшовицькі війська, подався до рідного міста свого
народження, де вочевидь, збереглися й певні зв’язки. У Радомислі він почав
викладацьку діяльність у місцевій жіночій гімназії. Схоже, що прихистив Миколу
Архиповича тодішній заступник завідувачки закладу Олексій Меленєвський, котрий
також знайшов тут собі пристановище в буремні революційні роки, залишившись без
роботи у Києві.
Але ситуація повсякчас змінювалась. У серпні 1919-го
після наступу вояків УНР і ЗУНР більшовиків було вигнано з Києва, натомість
вони закріпилися в Радомислі. Відтак на території, зайнятій «червоними»,
генерал Архипович опинився вже восени 1919 року, тоді як у Києві в цей час
владарювала якраз «біла» денікінська армія А.Денікіна
Попри наведене біографічне твердження про його
мобілізацію у вересні 1919-го до «білих» військ Півдня Росії, несподіваний
запис виявлено в протоколах засідань педагогічної ради Радомисльської жіночої
гімназії, що зберігаються в районному історико-краєзнавчому музеї Радомишля. У
протоколі від 10 жовтня 1919 р. зазначено, що викладачеві М.Г.Архиповичу
доручено викладання географії України у 5-му (один урок) і 6-му (два уроки)
класах.
Навчальний рік, що зазвичай починався у жовтні, зважаючи
на військові дії, було дещо відтерміновано. Втім наступних записів у книзі
протоколів бракує, та, власне, й сама жіноча гімназія у Радомислі невдовзі
припинила своє існування, реорганізовуючись у третю трудову школу.
Будівля колишньої Радомисльської
жіночої гімназії.
Нині тут міститься музична школа.
Водночас робота навчальних закладів у Радомислі опинилась
під постійною увагою новоутворених більшовицьких культурно-просвітницької
колегії, повітового відділу народної освіти та шкільної комісії, котрі почали
ретельно фільтрувати вчительські кадри. До того ж посилюються каральні заходи
стосовно ворожих радянській владі елементів. Наразі особа знаного «воєнспеца»
навряд чи могла довго лишатися непоміченою.
То чи відбув Микола Архипович з Радомисля на службу в
«Білу» армію? Якщо так, то, звісно, лише таємно, з огляду на пильне око «червоної»
влади, і важко сказати, чи зумів він прослизнути через фронтові порядки. Якщо ж
ні, - то, напевне, потрапив у поле зору «чека», і чим це в такому разі
скінчилося, передбачити нескладно.
Відтак не виключено, що таємницю зникнення і смерті
генерала Архиповича слід, можливо, шукати у Радомишлі.
Газета «Зоря
Полісся», 10 липня 2015 р.
Радомишль - наш дім
Немає коментарів:
Дописати коментар