«Історія – це, на жаль, не те, що було, а
те, що написане. Якщо знаючі люди не напишуть правду, то прийдуть інші і
напишуть так, як їм потрібно. Ось тому я й написав ці свідчення – щиро й нелукаво...»
Такий дарчий напис залишив на подарованій мені свого часу невеличкій книжечці «Світло
людей» її автор – знаний правозахисник, наш земляк Василь Овсієнко. То була
перша книжка його спогадів-нарисів про Василя Стуса, Оксану Мешко, Юрія Литвина
та інших, таких як і сам автор, в’язнів сумління. Тих, для кого, як
співається у відомій сучасній пісні, найбільшою провиною була любов до України
– тобто, до її народу, до її волі і мови.
Оте видання стало прологом і
своєрідним анонсом до двотомника під такою ж назвою, що побачив світ 2005 року
у Харкові. Майже на семи сотнях сторінок умістилися розповіді про багатьох
відомих і невідомих подвижників українського національно-визвольного руху
другої половини двадцятого сторіччя, котрі, як і Овсієнко, кращу частину свого
життя провели за колючим дротом, нерідко перебуваючи там до скону днів. В
переліку цих славетних імен – Левко Лук’яненко і В’ячеслав Чорновіл, Петро
Григоренко і Микола Руденко, Олекса Тихий і Михайло Хейфец, Микола Горбаль і
багато-багато інших. Розповідаючи про них, автор підкреслює, що це були не поодинокі
бунтарі і «блаженні» та божевільні, як їх намагалась подати компропаганда, а
широкі і розгалужені маси свідомих і послідовних патріотів.
Василь Овсієнко детально розкриває
цю сторінку нашої історії, яка в комуністичні часи всіляко приховувалась і
замовчувалась, як викреслювались із вжитку імена тих, з ким ці сторінки могли
уособлюватися. Правозахисна діяльність і дисидентство, що виникли на хвилі
«хрущовської відлиги» і шістдесятництва, полонили тоді і молодого Василя – студента
Київського університету. Полонили настільки, що він без вагань до них пристав,
і вів цю справу упродовж усіх наступних
своїх тернистих літ, продовжує й досі, хоча часи вже, здавалося б, змінилися.
Примітно, що подає Овсієнко в
книзі автобіографічну розповідь «Мої університети», оповідаючи про свій родовід,
про своє рідне село Ставки, сучасну назву якого – Леніне - він не сприймає і
напевне ніколи не сприйме. Розповідає про земляків – щирих і нещирих, добрих і
лихих. Незважаючи, що чимало потерпав він і на своїй прабатьковій землі, автор,
проте, не проминає нагоди розповісти про історію села, відкриває деякі її невідомі
сторінки, несподівано пізнані і досліджені ним, зокрема, під час перебування у
місцях «не дуже віддалених».
Передбачаю, одначе, що далеко
не всім оця Овсієнкова праця і мовлена ним правда буде до вподоби, як не до
вподоби багатьом вірнопідданим прислужникам режиму була свого часу його
правозахисна діяльність, яку вони мусили таврувати, душити й присікати,
крокуючи в ногу з системою. І таврували, і присікали, і душили. Автор називає
всіх, аби країна знала і цих своїх «героїв». Щоправда, багатьом з них подібні
одкровення давно вже, як ними ж і мовиться, «по барабану», адже й за часів
незалежності їхній статус не змінився, бо отримали вони пристойні посади і
пенсії, а до них - численні пільги, почесні звання та привілеї. Але в цьому
якраз і полягає один з парадоксів нашої суверенної дійсності, коли ті, хто
виборював волю України відкрито, словом чи й зброєю, досі залишаються «ворогами
народу» і «злочинцями». Адже у багатьох зосталися не скасовані судимості, не
зняті сфабриковані надумані та безглузді звинувачення (до слова, у Василя Овсієнка – теж). Ті ж,
хто фабрикував їхні справи або ж спонукав до цього інших, а потім голосував за незалежність
порухом руки і мало не з переляку, з огляду на московське подавлення серпневого
путчу Єльциним, тепер ходять ледь не в національних героях. Мабуть, тому й
дотепер так лякає декого з провладних мужів слово «націоналізм», тому й
зчинився такий галас навколо закликів до порозуміння і примирення колишніх
воїнів радянської армії і вояків УПА.
Про це Овсієнко теж веде мову
у своїй книзі, зазначаючи, що не почуває «в собі ненависті ні до кого з людей.
Лише жаль і любов...». І водночас він дякує Богові, що звів його з кращими
людьми того часу, котрі якраз і випромінюють винесене в заголовок СВІТЛО ЛЮДЕЙ,
яке за авторським задумом має бути з кожним, хто читатиме книгу.
Василь Овсієнко передав свій
двотомник до громадських та шкільних бібліотек Радомишля, до місцевого музею і
осередку «Просвіти», де з ними може ознайомитися кожен. А ще просвітяни спільно
з автором провели у радомишльському краєзнавчому музеї презентацію книги для
громадськості. Цей захід засвідчив значний інтерес радомишлян і до книги, і до
її автора, до його тернистого подвижницького шляху у відстоюванні незалежності
України та демократичних засад на українських теренах.
Радіопередача «Студії «Радомишль», червень 2006 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар