вівторок, 20 червня 2006 р.

Промені світла Василя Овсієнка


«Історія – це, на жаль, не те, що було, а те, що написане. Якщо знаючі люди не напишуть правду, то прийдуть інші і напишуть так, як їм потрібно. Ось тому я й написав ці свідчення – щиро й нелукаво...» Такий дарчий напис залишив на подарованій мені свого часу невеличкій книжечці «Світло людей» її автор – знаний правозахисник, наш земляк Василь Овсієнко. То була перша книжка його спогадів-нарисів про Василя Стуса, Оксану Мешко, Юрія Литвина та інших, таких як і сам автор, вязнів сумління. Тих, для кого, як співається у відомій сучасній пісні, найбільшою провиною була любов до України – тобто, до її народу, до її волі і мови.


Оте видання стало прологом і своєрідним анонсом до двотомника під такою ж назвою, що побачив світ 2005 року у Харкові. Майже на семи сотнях сторінок умістилися розповіді про багатьох відомих і невідомих подвижників українського національно-визвольного руху другої половини двадцятого сторіччя, котрі, як і Овсієнко, кращу частину свого життя провели за колючим дротом, нерідко перебуваючи там до скону днів. В переліку цих славетних імен – Левко Лук’яненко і В’ячеслав Чорновіл, Петро Григоренко і Микола Руденко, Олекса Тихий і Михайло Хейфец, Микола Горбаль і багато-багато інших. Розповідаючи про них, автор підкреслює, що це були не поодинокі бунтарі і «блаженні» та божевільні, як їх намагалась подати компропаганда, а широкі і розгалужені маси свідомих і послідовних патріотів.


Василь Овсієнко детально розкриває цю сторінку нашої історії, яка в комуністичні часи всіляко приховувалась і замовчувалась, як викреслювались із вжитку імена тих, з ким ці сторінки могли уособлюватися. Правозахисна діяльність і дисидентство, що виникли на хвилі «хрущовської відлиги» і шістдесятництва, полонили тоді і молодого Василя – студента Київського університету. Полонили настільки, що він без вагань до них пристав, і вів  цю справу упродовж усіх наступних своїх тернистих літ, продовжує й досі, хоча часи вже, здавалося б, змінилися.
Примітно, що подає Овсієнко в книзі автобіографічну розповідь «Мої університети», оповідаючи про свій родовід, про своє рідне село Ставки, сучасну назву якого – Леніне - він не сприймає і напевне ніколи не сприйме. Розповідає про земляків – щирих і нещирих, добрих і лихих. Незважаючи, що чимало потерпав він і на своїй прабатьковій землі, автор, проте, не проминає нагоди розповісти про історію села, відкриває деякі її невідомі сторінки, несподівано пізнані і досліджені ним, зокрема, під час перебування у місцях «не дуже віддалених».


Передбачаю, одначе, що далеко не всім оця Овсієнкова праця і мовлена ним правда буде до вподоби, як не до вподоби багатьом вірнопідданим прислужникам режиму була свого часу його правозахисна діяльність, яку вони мусили таврувати, душити й присікати, крокуючи в ногу з системою. І таврували, і присікали, і душили. Автор називає всіх, аби країна знала і цих своїх «героїв». Щоправда, багатьом з них подібні одкровення давно вже, як ними ж і мовиться, «по барабану», адже й за часів незалежності їхній статус не змінився, бо отримали вони пристойні посади і пенсії, а до них - численні пільги, почесні звання та привілеї. Але в цьому якраз і полягає один з парадоксів нашої суверенної дійсності, коли ті, хто виборював волю України відкрито, словом чи й зброєю, досі залишаються «ворогами народу» і «злочинцями». Адже у багатьох зосталися не скасовані судимості, не зняті сфабриковані надумані та безглузді звинувачення  (до слова, у Василя Овсієнка – теж). Ті ж, хто фабрикував їхні справи або ж спонукав до цього інших, а потім голосував за незалежність порухом руки і мало не з переляку, з огляду на московське подавлення серпневого путчу Єльциним, тепер ходять ледь не в національних героях. Мабуть, тому й дотепер так лякає декого з провладних мужів слово «націоналізм», тому й зчинився такий галас навколо закликів до порозуміння і примирення колишніх воїнів радянської армії і вояків УПА.
Про це Овсієнко теж веде мову у своїй книзі, зазначаючи, що не почуває «в собі ненависті ні до кого з людей. Лише жаль і любов...». І водночас він дякує Богові, що звів його з кращими людьми того часу, котрі якраз і випромінюють винесене в заголовок СВІТЛО ЛЮДЕЙ, яке за авторським задумом має бути з кожним, хто читатиме книгу.
Василь Овсієнко передав свій двотомник до громадських та шкільних бібліотек Радомишля, до місцевого музею і осередку «Просвіти», де з ними може ознайомитися кожен. А ще просвітяни спільно з автором провели у радомишльському краєзнавчому музеї презентацію книги для громадськості. Цей захід засвідчив значний інтерес радомишлян і до книги, і до її автора, до його тернистого подвижницького шляху у відстоюванні незалежності України та демократичних засад на українських теренах.

Радіопередача «Студії «Радомишль», червень 2006 р.



Немає коментарів:

Дописати коментар