В середині ХІХ століття поблизу
повітового міста Радомисля з’явилося нове поселення, що дістало назву хутора
Кевлича, вказуючи на прізвище першого свого поселенця, тобто засновника, адже
зазвичай хутори отримували свою назву саме на таких засадах.
Прізвище це має давні й
аристократичні корені, притому пускалися вони в давнину й на наших поліських
теренах. Сучасний дослідник українських шляхетських родів Євген Чернецький
зазначає, що Кевличі фігурують у королівських привілеях ще 1368, 1438, 1573, 1660
рр., і належали вони до гербу Леліва.
У польській транскрипції це наймення
подається як «Кієвліч» (Kiewlicz), вказуючи начебто на походження носія з Києва
чи Київщини. Натомість польські джерела тлумачать його як вихідця з Литви. І
тут є цікава деталь: перші три приголосні літери прізвища утворюють абревіатуру
КВЛ, що цілком логічно може розшифровуватися як Князівство Велике Литовське.
Одначе, чи вдавалися до подібних шифрувань у ті часи, видається сумнівним.
Називаючи відомих представників
роду, в історичних джерелах подеколи наводять запис про оголошення заповіту
князя Михайла Чарторийського від 1582 року, де з-поміж свідків названо «пана
доброго» Івашка Кевлича, що входив до князівської ради. Втім опоненти
стверджують, що в Архіві Південно-Західної Русі, в якому опубліковано цей
документ, допущено помилку, бо насправді наведений пан Івашко був Ієвливичем.
Позаяк безсумнівний Криштоф з
прізвищем Кевлич увійшов до історичних анналів з огляду на його участь 16
грудня 1596 року в альтернативному дезунійному Брестському соборі, в якому
взяли участь єпископи та миряни, що не пристали на проголошену днем раніше і
також у Бресті унію української православної церкви з католицькою.
На початку XVII століття К.Кевлич
фігурує в ряді актових записів, пов’язаних із заставою землеволодінь. Польський
історик Генрік Літвін називає його «своєрідним магнатом», що був таким собі
«донором готівки» для тодішніх можновладців, які зверталися до нього за
фінансовими позичками, заставляючи натомість власні маєтності. Відомо, що у
1618 році свої дідичні вепринські володіння заставили Криштофу Кевличу Лукаш і
Софія Сапіги. Цей позичальник тримав також у заставі дві великі волості –
Горностайпільську і Ружинську – та кілька менших маєтків.
Під 1628 роком у володіннях Миколи
та Івана Кевличів з гілки Бражинських перебували Сліпчиці та Корчівка сучасного
Черняхівського району. З Кевличів-Бражинських походила дружина
Г.Шишка-Ставецького Маруша, що успадкувала частину Білокоровичів.
Згадується в українській
історіографії також наказний козацький полковник Станіслав Кевлич. У пору
повстання Семена Палія він діяв під проводом полковника війська запорозького
Василя Іскрицького. Його полк орудував
зокрема на поліських теренах, стримуючи тут просування фастівських бунтівників.
В одному із задокументованих наказів намісника овруцького від лютого 1694 року
Кевличу приписувалося рушити в Черняхів до полковника Іскри. А ще влітку того ж
року полковник Кевлич вчинив розбій (принаймні так це подано в тогочасних
судових позовах) у маєтностях Немиричів на Олевщині.
У XVIII столітті нащадки Кевличів,
як і багатьох інших доти могутніх родів, «розчинилися» серед дрібної шляхти.
Після Третього поділу Польщі та
загарбання Правобережної України Російською імперією Кевличі взялися за
відновлення та легітимізацію своїх давніх шляхетсько-дворянських вольностей. На
Радомишльщині чимало з них в кінці XVIII – на початку ХІХ перебували у
власності брусилівського володаря Т.Чацького, мартиновицького – Я.Стецького, а
потім значилися Радомисльськими міщанами, що зафіксовані зокрема реєстрами
Радомисля 1834 року. Нащадки однієї з тутешніх гілок Кевличів-Яковецьких стали
притому Яковенками.
Після польського повстання 1831-32
рр., у якому взяв участь тодішній власник мартиновицького маєтку Станіслав
Стецький, його володіння були конфісковані в казну. Тамтешні селяни отримали
державний статус із запровадженням волосного та сільського самоуправління. У
створеному сільському Товаристві у Варовичах писарем громади (по сучасному –
секретарем) став Мартин Кевлич – відставний унтер-офіцер, що в цивільній
службовій ієрархії мав чин феєрверкера. На його шляхетське походження
промовисто вказувало те, що хрещеними батьками дітей подружжя Кевличів
перебували особи дворянського, духовного звання.
Втім доля і самого писаря, і його
нащадків виявилась сумною та тернистою.
19 березня 1851 року в один день
ідуть з життя 47-річний Мартин Кевлич, що був смертельно вражений
туберкульозом, і його однолітній син Климент.
Сім’ю померлого феєрверкера тимчасом
забезпечили державною підтримкою. Вдова Фекла разом з двома синами – трирічним
Павлом і шестирічним Яковом – переїхала до повітового Радомисля, де їм на
міській околиці обабіч лісової дороги на Березці надали земельний наділ, на
якому невдовзі утворився хутірець. Павла, до того ж, було взято під опіку як
Київського військового кантоніста. Проте через два роки хлопчик раптово помер.
Єдиною розрадою та підтримкою для
згорьованої матері зостався Яків, що залишився єдиним і нащадком, і чоловіком у
родині.
У 1863-му двадцятирічний парубок
одружився на дворянці Олені Войцехівській, з якою продовжив таки рід Кевличів.
Через два роки у подружжя народився син, якого нарекли Петром.
У «Списку населених місць Київської
губернії» 1866 року на хуторі Кевлич біля Радомисля означено 6 дворів, у яких
облікований 31 мешканець (16 чоловіків і 15 жінок), з них – 25 українців і 6
поляків. Зазначено також, що хутір розташований на міській землі, що належить
власникові – Кевличу, який сповідує православ’я.
Цікаво, що в метричній книзі
Радомисльської Свято-Троїцької церкви 1865 р. мешканцем хутора Кевлич записаний
Никодим Гарбар, що згодом стане на російський лад Гарбаровим і буде
багатолітнім міським головою Радомисля, облаштувавши власний хутір і зі своїм
найменням на розташованій неподалік іншій околиці міста.
За переписом 1897 року в Кевличі
було обліковано 11 дворових місць, що належали Дудевичам, Семеновим, Шевченкам,
Афанчукам, Римаренкам, Борцехівським і Кевличам. Проживало тут 72 мешканці (33
чол., 39 жін.).
Наводиться в цьому реєстрі й родина
Петра Яковича Кевлича. В його домоволодінні, що за свідченнями старожилів
розташовувалося зразу за місцем колишньої гончарні, записано 8 мешканців:
звісно, сам власник та його дружина Олександра Іванівна, четверо їхніх дітей –
доньки Ольга, Надія, Лідія та син Костянтин. Разом з ними проживала мати
господаря Олена Антонівна з її сином у другому шлюбі Данилом Зіневичем.
Позаяк до офіційного переліку адміністративно-територіальних
одиниць хутір Кевлич тривалий час не заносили, вважаючи його частиною
Радомисля-Радомишля. Проте саме як хутір подається ця міська околиця в
статистичних зведеннях, у різного роду виборчих списках.
У звіті міської ради за 1934 рік
вказано, що хутори Кевлич та Сухарка обіймають територію в 79,05 гектара.
Водночас з роками первісна назва хутірця
у просторіччі, а подекуди і в офіційних джерелах часом переінакшувалась на
Ковліч, а то й Кельвич чи ще щось подібне.
Врешті як населений пункт
Радомишльської міськради хутір Кевлич увійшов до офіційних
адміністративно-територіальних реєстрів
з 1941 року, означений він і на тогочасній німецькій мапі.
У грудні 1943-го Кевлич став
полігоном запеклих боїв між радянськими та гітлерівськими військами. Хутір
достоту фігурує у військових зведеннях, реєстрах бойових втрат, нагородних
документах. Тут тоді зокрема отримав своє бойове хрещення відомий державний
діяч Федір Моргун. У його пам’яті міцно закарбувався бій, під час якого
загорілась хата Римаренків, де відігрівалися червоноармійці. Забачивши пожежу,
попри смертельну небезпеку від шквальних ворожих обстрілів бійці кинулися
рятувати родину з палаючого будинку. Навдивовижу солідарно сприйняли їхній
порив і гітлерівці, що враз припинили вогонь.
А життя та побут повоєнного Кевлича
колоритно описав у своїй книжці «Повоєння. Спогади киянина» знаний
києвознавець, доброї пам’яті Дмитро Малаков. У ті роки родина Малакових кілька
разів приїздила сюди на відпочинок.
«На хуторі
налічувалося десь з десятка півтора садиб, що йшли вздовж забрукованої дороги,
яка бігла від шосе край лісу, – розповідає Д.Малаков. – Городами хати виходили
на широкі заплавні сіножаті. Місцеві
хуторяни робили переважно в лісгоспі, де доглядали за лісом та працювали на
смолокурні, а жили, ясна річ, з власного городу та дарунків лісу. Під останніми
розумілися не стільки гриби та ягоди, скільки хмиз, що йшов на дрова».
Георгій, старший брат Дмитра, тієї
пори якраз починав свій професійний художній шлях, тож у його творчій спадщині
лишилося чимало малюнків, зроблених з натури у Кевличі та довкола нього.
Вуличка на хуторі Кевлич. 1952 р.
Хата на хуторі Кевлич взимку. 1953 р.
Малюнки Г.Малакова.
У 1953 році, коли Радомишль накрила
друга (після 1919 року) хвиля «комунізації» місцевих топонімів, міськвиконком
перейменував хутір Кевлич на … вулицю Пархоменка, явивши черговий приклад
переінакшення не тільки назв, що врешті цілком законно, а й містобудівного
поняття: хутір як населений пункт перейменовано на містоутворюючий елемент –
вулицю. До слова, є в Радомишлі й сучасні подібні і не менш дивні зразки
перетворення на вулиці провулків, хоча за своєю сутністю вони таки залишилися
провулками.
Втім у 1960-му вже цілком у
відповідності з законодавчими нормами рішенням Житомирського облвиконкому хутір
Кевлич було знято з адміністративно-територіального обліку і включено в межі
Радомишля.
А повернулась ця історична назва до
міста в ході декомунізації вуличних топонімів, що здійснювалась за
розпорядженням голови облдержадміністрації у 2016 р. Вулиця Корчагіна, прилегла
до головного тракту колишнього хутора, відтоді дістала офіційну назву
Кевлицької, нагадуючи радомишлянам, як і звідкіля тут колись усе починалося.
Газета «Зоря Полісся», 21 лютого 2020 року.
Немає коментарів:
Дописати коментар