Недарма у не такі вже далекі
часи кіно називали найважливішим із мистецтв. Бо воно справді було надзвичайно
вагомим ідеологічним та виховним елементом. Героїв пропагандистських
кінострічок брали за приклад, їм наслідували, а для юних кіноглядачів екранний
взірець часом ставав визначальним у виборі професії та життєвого шляху.
Саме так сталося свого часу і
з радомишлянином Ігорем Герасименком. У дитинстві хлопчина переглянув
культову для тієї пори кінострічку «У зоні особливої уваги», відтоді герої-десантники на
чолі з їхнім непотоплюваним командиром Тарасовим були для нього не просто
кумирами. Ігор твердо вирішив обрати військовий фах, а спеціалізація
напрошувалась сама собою – десантні війська.
Батько вибір сина тільки
вітав, мама, одначе, була від нього не у захваті, адже у будь-яких «гарячих» точках саме десантники
всякчас були на передньому краї. Але – змирилась
Та щоб здійснилась мрія,
одного бажання замало. Проте фізична підготовка у хлопця була на висоті, адже
сила, спритність, витривалість гартувалась не біля телевізійних чи комп’ютерних
моніторів, а у заняттях спортом, допомозі батькам по господарству. Вони, до
речі, – з діда-прадіда селяни, родом із працьовитих сіл Радомишльщини, мама – з
Борщева, а тато – з Мінин. Від них син твердо перейняв і всякчас сповідував
відому істину: «Життя – це рух. Якщо ти не розвиваєшся, то деградуєш».
Зростав юнак у Кочерові, де й
закінчив школу.
- Ігор був кращим учнем
школи, - розповідає його колишня вчителька Валентина Олексієнко, – активним, ініціативним, гарним
спортсменом. Лише трішки не добрав він у випускному класі, щоби стати
відмінником, але його фото завжди було на шкільній Дошці пошани кращих учнів.
Портрет Ігоря Герасименка
прикрашає шкільний хол і нині. Поруч зі світлиною – промовистий витяг з Указу
Президента України П.Порошенка від 12 лютого 2015 року про присвоєння майору Ігорю Леонідовичу
Герасименку звання Герой України з врученням ордена «Золота Зірка» – за
виняткову особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного
суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння
Українському народові.
Високою нагородою було
відзначено звитягу тридцятирічного офіцера в бойових діях проти
російсько-терористичних військ на сході України.
Як зазначалося у нагородних
документах, «26 травня 2014 року підрозділом під керівництвом майора Ігоря
Герасименка були знешкодженні бойовики та їхня автомобільна техніка під час
атаки на блокпост.
Завдяки його професіоналізму,
рішучості та особистій мужності підрозділам батальйонно-тактичної групи вдалося
у найкоротший строк та без втрат особового складу і техніки захопити та в
подальшому утримувати оперативно важливий пункт — пануючу висоту 167,6 (гора
Карачун), тим самим взяти під контроль ймовірні напрямки можливих наступальних
дій бойовиків поблизу Слов’янська.
Тимчасово прийняв
командування батальйоном після загибелі очільника першого
аеромобільно-десантного батальйону — Героя України полковника Тараса Сенюка.
27 липня 2014 року завдяки
вмілому керівництву підрозділом майором в умовах інтенсивного вогневого впливу
противника було знищено декілька вогневих позицій бойовиків та встановлено
контроль поблизу населених пунктів Степанівка і Петровське Донецької області,
що в подальшому призвело до зриву спроб висування бойовиків загальною
чисельністю до 200 осіб.
29 липня 2014 року штурмовою групою під керівництвом офіцера результативно та в
найкоротші строки було взято під контроль і подальше утримання стратегічно
важливу точку створення «Маринівського коридору» — курган Саур-Могилу.
За час проведення
антитерористичної операції кілька разів був поранений, але завдяки особистій
силі волі, прикладу виконання військового обов’язку, вірності військовій
присязі залишається на чолі підрозділу та виконує поставлені завдання».
За цими рядками – важкі та
героїчні будні комбата (тимчасове призначення таки стало постійним) та його
бійців. Саме з ними він пов’язує своє відзначення найвищою державною нагородою
країни, вважаючи, що це нагорода усіх його воїнів. Недарма він їх наполегливо
навчав і готував до справжніх, а не бутафорних бойових дій, домагаючись, аби
його вояки не лише не «ловили гав», а й були злагодженим і скоординованим
підрозділом, у якому кожен знає свій маневр і хід товариша, де діють
взаємовиручка та взаємопідтримка, зосередженість і увага.
– Коли цього не буде, втрати
неминучі, – переконаний офіцер.
Підтверджувати свій бойовий
вишкіл Ігорю Герасименку та його роті випало вже у березні 2014-го року, після
російської окупації Криму. Десантники з 95-ї відбили у окупантів захоплену ними
геодезичну вишку на Арабатській Стрілці, а потім взяли під надійну охорону й
Херсонську дамбу, на яку теж зазіхали «брати».
Звідти підрозділ вирушив на
вгамування Донбасу, підбуреного росіянами до сепаратизму. Герасименку та його
підлеглим довелося побувати практично у всіх найгарячіших місцях «зони АТО».
Зокрема майор брав участь не
лише у плануванні, а й у безпосередньому
здійсненні легендарного 470-кілометрового рейду бійців 95-ї
сепаратистськими тилами. Під час цієї безпрецедентної «прогулянки» житомирських
десантників, що вже увійшла до літопису сміливих та ефективних військових
звершень, їм вдалося вивести з оточення біля кордону наші війська, серед яких
було чимало поранених, котрих потрібно було якнайшвидше доправити до шпиталів.
До того ж, ворог зазнав відчутних втрат і у живій силі, і в техніці, а
українська армія після трагічних «котлів» значною мірою підняла свій бойовий
дух.
- Герасименко такий молодий і
такий гарячий! – розповідав тоді про майора колишній комбриг 95-ї, а потім
командувач Високомобільних десантних військ України полковник Михайло Забродський. – Він не береже
себе, повністю віддається службі, завжди сповнений енергії і сил. Та в нього
практично немає недоліків! Боєць. Мужчина. Ним можна тільки пишатися!
У 2019-му бойові колеги й
побратими стали народними депутатами України, увійшовши до парламентського
Комітету з питань національної безпеки, оборони та розвідки, де як фахівці
опікуються військовою сферою.
Робота військового, здавалося
б, – насамперед воювати. Проте, як і кожній людині, тим, хто одягнув формені
однострої, хочеться мирного життя, родинного затишку. Герасименко сповна
спізнав на собі ці відчуття. Тож, як і під час служби, так і тепер, прагне
передусім присвячувати вільний час своїй родині – дружині Світлані, синові
Глібу. Щоби мали вони можливість мирно жити й відпочивати, очікуючи чоловіка та
батька не з зони бойових дій, а з буденної служби чи навчань. Хочеться йому,
аби військова техніка припадала полігонним, а не фронтовим пилом, а ще краще – сідати
воякам за кермо не «бетеера», а звичайної цивільної автівки. А ще – щоб
українські військовики мали змогу відпочивати із сім’єю десь на тихому
узбережжі під чистим мирним небом і лагідним спокійним сонцем.
Проте часто майор Герасименко
наводить з цього приводу відому істину: хочеш миру – готуйся до війни. У такий
спосіб характеризує він і так звані перемир’я на сході України.
Це варто закарбувати усім
сучасним захисникам України, лави яких всякчас поповнюються новобранцями з
чергових призовів та ротацій. І хоча переважна більшість і з них вже теж нюхала
порох на передовій, слово і наука досвідчених звитяжців, таких як Ігор
Герасименко, для них є надзвичайно важливими. Адже він і зараз учить їх
захищати Батьківщину так, як робив на «передку» це сам.
Газета «Зоря Полісся», 9
жовтня 2020 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар