Це село розташоване біля витоків річечки
Глухівки на автошляху Радомишль – Потіївка за 5 км на північний захід від
Радомишля. Село обіймає площу в 0,739 кв. км.
У Державному класифікаторі об'єктів
адміністративно-територіального устрою України населений пункт має код
1825010101.
Сусідніми для Глухова Першого є Радомишль,
а також села Глухів Другий (2 км), Філонівка (3 км), Верлок (4 км), Борщів (4
км), Осички (5 км), з якими існує шляхове сполучення.
Назва пов’язується здебільшого з розташуванням і
річки, і села у глушині лісів, що колись росли довкола. За іншими тлумаченнями
– у цих місцях водилося колись багато глухарів.
Топонім з такою назвою відомий на Радомишльщині з
давніх давен. Під 1572 роком згадується він як «острів» (так у давнину означали
місцевість з характерними ознаками, на кшталт урочища). Тоді Києво-печерська
лавра, якій належав Радомисль, здійснила обмін володіннями з власником
Пилиповичів магнатом Стефаном Пилиповським, надавши йому замість «острова
Глухів» угіддя в інших місцевостях.
1783 року острів Глухів вказано
в генеральній візиті Радомисльської Парохіяльної Церкви Пресвятої Трійці.
Зазначено, що з нього сплачується на користь храму медова данина. Серед її
«платників» названі Михайло Воєвода, Грицько Довгаленко та інші.
Глухів Перший відомий з кінця ХІХ століття (тоді
просто Глухів), як хутір Кичкирівської волості Радомисльського повіту. Тоді ці
землі (534 десятини, що оцінювалися в 23 759 рублів) придбала поміщиця
Наталія Фроленко, яка й заснувала тут поселення. У реєстрах зазначалося, що
господарює на них власниця за трипільною системою. У 1900 році на хуторі
рахувалося 4 двори, де мешкало 19 жителів (11 чол., 8 жін.), які займалися
хліборобством. В маєтностях було закладено сад, споруджено два ставки.
Під час Столипінської аграрної реформи, отримавши
землі довкола хутора, тут оселялися жителі сусідніх сіл – Ляхової (Осичок),
Верлока, Філонівки, Городчина та інших.
Населених пунктів з такою назвою у цих місцях
утворилося три (до сучасного адміністративно-територіального поділу входить
два). Тож їх, щоб не плутати між собою, пронумерували.
З початком світової війни, яка спалахнула 1914
року, чимало глухівських новоселів мобілізували на фронт. Зникли без вісти у
воєнному вирі Іван Карбієвський, Андрій Березівський, пораненими та ушкодженими
повернулися додому Дмитро Ніцкевич, Олексій Блоцький, Адам Кириченко, Семен
Білоусов, Антон Войналович.
У 1923 році Глухів Перший підпорядкували
Верлоцькій сільській раді. За переписом 1926 року в ньому нараховувався 181
мешканець.
За часів НЕПу тут працювало два молочарних
кооперативи, діяли кузня, вітряк, на якому господарював Федір Кравчук.
У 1930 р. в Глухові Першому утворено колгосп
«Новий шлях». Контору господарства розмістили в колишньому будинку поміщиці
(його розібрали після ліквідації колгоспу).
Під час колективізації, що їй зазвичай найбільше
опиралися хуторяни-одноосібники, чимало їхніх господарств було розкуркулено, а
мешканців вивезено у Сибір чи на Соловки. Із тавром «куркулів-експертників» як
«соціально-небезпечних елементів» рішеннями опертрійки при Волинському ОВ ДПУ в
березні 1930 р. було «вислано на Північ» Андрія Березівського, Семена Корзуна,
Бонегарта Рахальського та їхніх рідних.
Розправи з «ворогами народу» продовжилися і в
1937-38 рр., коли жертвами репресій, за матеріалами меморіального видання
«Реабілітовані історією», стали п’ятеро жителів Глухова
Першого. За сфабрикованими справами у причетності до «контрреволюційної німецької націоналістичної організації» були звинувачені й
розстріляні хуторяни Юліус Клюкас і Густав Палай, антирадянську агітацію
інкримінували Івану Березівському, Максиму Димничу, Андрію Мохорту.
У роки голодомору 1932-33 рр. за «злочинне
зривання завдань партії й уряду з осінньої сівби 1933 року» Верлоцьку сільську
раду було занесено на «чорну дошку».
Як зазначав у своїх спогадах колишній мешканець
села Микола Гаранжа, через батькове
небажання вступати в колгосп, на їхнє господарство наклали «твердий» план здачі
хліба. Як розрахувалися – накинули ще, потім ще. І таки примусили сім’ю
вступити до того «Нового шляху». А якось заявилась до них бригада з «викачки»
хліба, очолювана головою сільради. Обшукали залізними гострими палицями біля
хати весь город. Нічого там не було закопано. А у току знайшли трохи неочищеного
зерна і все забрали. Нишпорили по горищах, у печі, під ліжком, навіть за
іконами. Відтак родина залишилася без будь-яких запасів і почала голодувати.
Щоб не померти з голоду, ходили розгрібати полову, аби знайти якусь жменю
зерна. Одного разу із лляної полови навідвіювали посліду, в якому були зерна
бур’яну, що його називали житником. Розтовкли те у ступі, і мати наварила
баланди. Як наїлися того «супу», потруїлися, напали на всіх кров’яний пронос і
сліпота. Рятував їх лікар Салач, з яким Леонтій Гаранжа служив у армії.
А другий випадок був уже навесні 1933 року. Як
розтанув сніг, на полях, де була картопля, гуртом назбирали перемерзлих бульб.
Наробили з них крохмалю, мати його запарила, а щоб було більше їжі, додала
дрібної гречаної полови, із того напекла млинців, які були схожі на торф’яний
брикет, і знову довелося звертатися за порятунком до лікаря.
Уже навесні, як зазеленіло все навкруги, їли
кропиву, «заячий» щавель, корінці щириці. Ще тільки хліба наливалися, виминали
з колосків жито, перетирали його, а мати з того варила затірку. Але голод брав
своє: ноги поопухали, були наче налиті водою, і та вода бралася пухирями.
За твердженнями оповідача, в Глухові Першому ніхто
із односельців від голоду не помер. Але йому довелося бачити, як у колгоспному
дворі лежала мертва жінка, а по ній повзало і ледь чутно пищало грудне дитя.
Воно тоненькими рученятами прагнуло щось знайти на неживій неньці. Як
виявилося, жінка та була з Русанівки. Дитину відвезли в притулок.
У 1941 році в поселенні було обліковано 87 дворів
з 389 жителями.
З початком німецько-радянської війни Глухів Перший
було окуповано німецькими військами 11 липня 1941 р. 11 листопада 1943-го
окупантів із села було вигнано, однак через три дні вони знову заволоділи
селом, остаточне вигнання гітлерівців прийшло до Глухова 26 грудня 1943 р.
Звитягою на фронтах Другої світової відзначились
зокрема Микола Чернишевич, нагороджений орденами Слави ІІІ ступеня і Червоної
зірки, Володимир Ковальський (Ордени Червоної Зірки, Вітчизняної війни І і ІІ
ст., медалі), Василь Борисюк (Ордени Червоної Зірки і Слави ІІІ ст, медаль «За
відвагу»), Зіновій Березівський (Орден Слави ІІІ ст., дві медалі «За відвагу»),
Анатолій Баранівський (Орден Слави ІІІ ст.), Володимир Мельниченко (Орден
Червоної Зірки, чотири медалі), Сергій Тужик (медаль «За відвагу»).
У грудні 1943 р. під Глуховом Першим точилися
запеклі бої. Тут тоді вели бойові дії за Радомишль частини 328-ї стрілецької
дивізії, 3-ї гвардійської повітряно-десантної дивізії радянської армії. 346
воїнів, що загинули в тих боях, поховані в братській могили на північній
околиці села. У 1946 році на могилі було встановлено гранітний обеліск. У 1986
році до могили було підзахоронено останки загиблих з одиночних поховань довкола
села. Тоді ж перед обеліском поклали гранітні плити з викарбуваними на них
прізвищами 335 відомих полеглих, а також воїнів-земляків, що
загинули на фронтах Другої світової. У цьому скорботному списку – глухівці
Григорій Іжицький, Олександр Березівський, Сергій
Кучерявий, Михайло Семенцов, Степан Назаренко, Микола Рахвальський, Лука
Павленко, Петро Попович, Андрій Новицький, Карпо Тужик та інші.
Вісім жителів села загинуло від розривів снарядів
та стрілянини під час грудневих баталій 1943-го, серед них – Марія Борисюк з
п’ятирічним сином Володею та трирічною донькою Галею, 78-річний селянин Євстрат
Курган. Жертвами окупантів стали також батько і син Леонтій та Василь Гаранжа.
Здійснивши втечу зимової ночі 1943 року з табору
для радянських військовополонених, що був на північній околиці Радомишля, у
Глухов Першому знайшов пристановище червоноармієць Олександр Доронін, який тут
потім одружився й оселився.
З 1946 року Глухів Перший має статус села. Тут
було побудовано клуб, магазин, початкову школу. Добрий слід залишили по собі
перші вчителі Глухівської дітвори – Василь Гарбаренко, Володимир Симоненко,
Галина і Федір Старжинські.
У 1950 р. при укрупненні колгоспів Глухівську
артіль об’єднали з господарствами Радомишля та Папірні під назвою ім.Леніна з
центральною садибою в Радомишлі.
У Глухові Першому відтоді діяла комплексна бригада
(з 1992 р. – бригада сільгосппідприємства «Нива»).
Серед передовиків хліборобської ниви були механізатори Андрій і Володимир Пастушенки (Володимир Гнатович згодом був удостоєний найвищої урядової нагороди СРСР – ордена Леніна), Володимир Придибайло, Володимир Дяченко.
Після розпаювання колишніх колгоспних земель також господарювали на Глухівських землях фермерські господарства «Глухівське», «Мрія» та ін.
Уродженцями Глухова Першого є військовий льотчик першого класу Василь Шевчук, учений-агроном Леонід Березівський, самобутній художник і майстер Анатолій Карбієвський, працював тут свого часу знаний на Радомишльщині майстер пензля Анатолій Політ.
Виставка живопису і художніх виробів Анатолія Карбієвського в краєзнавчому музеї Радомишля. 1995 рік.
З 1954 р. Глухів Перший підпорядковується
Радомишльській міській раді.
За переписом 1989 р. в Глухові Першому мешкало 235
жителів (106 чол. і 29 жін.), у 2001-му – 215.
У 2004 р. село було газифіковане.
З 2017 р. Глухів Перший з населенням у 229 жителів
входить до Радомишльської громади.
Немає коментарів:
Дописати коментар