На жаль, цілком очікувано сторіччя від дня народження Миколи Руденка, що припадало на День Святого Миколая (19 грудня 2020-го), в сьогоденній українській державі лишилося практично непоміченим. Принаймні так звані «рейтингові» олігархічні ЗМІ, для яких все проукраїнське – «какая разніца», цю подію по суті замовчали. Адже йшлося про ювілейне вшанування пам’яті людини, що якраз і прагнула всупереч байдужості та боягузтву розбудити в українцях приспані колишньою системою почуття власної гідності – і громадянської, і національної.
Попри те, що
чимало з них досі сповідують догмати радянської та проросійської ідеології, і,
начебто, змінити роками усталені погляди надзвичайно важко, протилежний приклад
свого часу продемонстрував на власній
особі сам Руденко. У його свідомості взагалі стався неймовірний кульбіт, коли,
здавалося б, відвертий сталініст і затятий комуніст раптом у 1960-ті став
лідером українського дисидентського і правозахисного руху, поодинокі
представники якого кинули відкритий виклик системі. Микола Руденко переконався
в її нікчемності та бутафорській парадності зсередини, коли, очолюючи
компартійну організацію Спілки письменників України, не пішов проти власного
сумління і не став ганьбити та стирати на попіл колег, на яких згори вказували
як на неблагонадійних. Відтак закономірно й сам потрапив до їхньої когорти.
Так само нині,
нерідко лишаючись такою собі «білою вороною», без огляду на правлячу верхівку
відверто розповідає про парадокси української теперішності суспільне телебачення
на своїх каналах UA: Перший, Культура, Донбас, Крим тощо.
Ось на
підтвердження один із його сюжетів, що був присвяченій Миколі Руденку. І
примітно, що промайнули в ньому знані особи з Радомишльщини.
Він заснував Гельсінську Групу, пережив табори та став лауреатом Шевченківської премії. Про непросту долю українського письменника — Миколи Руденка у відео від «Радіо Культура».
Так, в 0.22 на
тлі згадки про Зінаїду Тулуб (її роман «Людолови» про події XVII
століття на Україні, й на Радомишльських теренах зокрема, можна вважати
культовим для радомишлян) показано світлину Риви Балясної – єврейської поетеси,
уродженої в Радомишлі.
У повоєнну пору
в розпал боротьби «з безродними космополітами», до яких зарахували передовсім
євреїв, почалися гоніння й на літераторів, насамперед тих, що писали єврейською
мовою. До їх числа й потрапила Балясна. Від Руденка вимагали подати на неї та
її колег негативні партійні характеристики, але він очікуваних пасквілів не зробив,
значною мірою пом’якшивши
суддівські вироки для них (хоча їх таки репресували й ув’язнили).
А про жахливу
долю авторки «Людоловів» (до речі, твір цей Микола Руденко називає доленосним
для себе, адже, за його словами, саме той роман зробив його таким, яким він
згодом став) він дізнався з листа, що його Тулуб написала із заслання. Руденко
подав свій голос на її реабілітацію. Над письменницею зрештою таки змилувалися
в 1956-му. А от Руденко відтоді й сам потрапив у категорію «нерадянських»
письменників.
На двох
світлинах сюжету, крім того, поруч з
ним – наш земляк-ставчанин правозахисник Василь Овсієнко (0.33, 1.01). Поруч –
не лише на фото. Адже вони співпрацювали зокрема у створених Руденком
Українській Гельсінській групі, Науковому товаристві Сергія Подолинського та на
багатьох правозахисних платформах.
«Мене Господь сподобив знати найкращих людей свого часу», – такими словами Овсієнко почав свого часу в Радомишлі зустріч з громадськістю, на якій представляв свою двотомну працю «Світло людей». Автор присвятив її саме такій когорті людей, до кола яких безумовно відносив і Миколу Руденка. У передмові до видання пан Василь зазначив, що, напевне, писатиме цю книгу далі: усе своє життя…
Грудень, 2020 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар