четвер, 30 жовтня 2014 р.

Славні грона мінинського сміхослова


«Швидкоплинно і невідворотно збігає час – рік за роком. Іноді здається: та це ж нібито зовсім недавно було. А оглянешся, кинеш поглядом на той відтинок шляху – гай, гай! – уже літ та й літ!..»

Отак начебто ще не так давно писав в одній зі своїх ювілейних присвят радомишльській райгазеті «Зоря Полісся» знаний український журналіст, гуморист і байкар Петро Олексійович Сліпчук. Та вже три з половиною десятиліття минуло, як відійшов він у вічність, і водночас приспів столітній ювілей від дня народження митця.


Народився майбутній словоплет 29 січня 1914 року в мальовничому поліському селі Мінини, що має прадавні древлянські корені. «Мало» - слід, на жаль, казати у минулому часі, бо нема вже Мінин на поліських теренах: у 1950-х на хвилі укрупнень та їм подібних територіальних пертурбацій увійшли вони у межі сусідніх Ставків, які на ту пору вже теж забули про свої першовитоки, перефарбувавшись на Леніне. Та назва Мінини залишилась, проте, у біографічних довідках Петра Сліпчука та його земляків, як місце їхнього народження.
Втім на ще більш бурхливі зміни припали Петрові дитячі та юнацькі роки, коли мало не щодень з’являлися нові гасла і почини, котрі мали втілюватися в реальні справи на місцях. Відтак звивалися багаттями сині ночі, у колективній праці змінювалась селянська доля, відмірюючи чергові етапи великого шляху.
Саме про те, як брали участь у побудові «нового життя» юні мінинці і ставчани, зробив свої перші дописи до республіканської дитячої газети «На зміну» юнкор Петя Сліпчук.
Опісля закінчення ставецької школи разом з батьками вступив хлопець до місцевого колгоспу «Червоний лан». Певно бачив для себе подальший шлях ратая, тож у 1930 р. подався до Житомирського кооперативного технікуму. Та вже через рік вирішив змінити майбутній фах і продовжив освіту у Коростишівському педагогічному технікумі. Проте коштів на навчання бракувало, і у 1932 році юнак вирушає на Донбас. На шахті «Голубівка-100» в Кадіївському районі на Луганщині він швидко освоїв професію наваловідбійника, видаючи «на гора» тонни потрібного країні вугілля. Втім стрімкий розвиток шахтарських селищ почав настійно потребувати вже не вуглевидобувних, а вчительських кадрів. Тож із шахти направили 20-річного Петра Сліпчука вчителювати у тамтешній школі.
Між тим хвороба, яка допікала йому з дитинства, змусила повернутися у рідні краї. Тут Петро поступово оклигав, водночас прилучився до сількорівського руху, надсилаючи свої дописи до Радомишльської райгазети «Боротьба за соціалізм». Тож на Радомишльщині починав він свій творчий шлях, на рідній землі народжувалися його перші гуморески, байки. Невдовзі здібного юнака запросили до штатної роботи в редакції, де він почав опановувати газетярство, спочатку як інструктор-масовик (була колись така посада), а згодом – секретар редакції. Притому опановував журналістику цілком успішно, бо талант молодого газетяра запримітили в обласному центрі, де у передвоєнні роки він став співробітником обласної газети «Червоне Полісся» (нині – «Житомирщина»).
Коли рідну землю окупувала гітлерівська Німеччина, Петро Сліпчук перебував в евакуації в Саратові —вчителював, працював у місцевій газеті, на фронтовій радіостанції «Дніпро», в редакції газети «Радянська Україна». У 1943 році у славнозвісному «Перці» були надруковані його гумористичні твори, а вже наступного року побачила світ перша книга — «Байки». Влучне, дотепне й гостре слово теж було потрібне на фронті, піднімаючи дух і волю бійцям.
Відтоді майже щороку в’язав він снопик своїх веселих і повчальних байок у збірку. Мав гуморист свій, напрацьований роками творчий стиль, своєрідну манеру оповіді. Подекуди мораль подавав на початку, налаштовуючи читача на його тлумачення у творі.
Герої його байок – звичні цапи й барани, вовки й лисиці, зайці й леви, гадюки й черепахи, віслюки й коні, бджоли й слимаки, щуки й карасі. У їх слова та вчинки автор майстерно вкладав зрозумілі читачеві приклади з людських вчинків і стосунків, суспільних явищ, натомість викресаючи з них у читачів чи слухачів спалахи незборимого сміху. Твори П.Сліпчука сипали іскрометним гумором, дотепною і влучною сатирою. Водночас вони навдивовижу оптимістичні, у них добро неодмінно перемагає.
Українською він подавав читачеві гумористично-сатиричні переспіви творів інших авторів. У його доробку є зокрема цикл віршованих оповідок, присвячених пригодам туркменського поета-байкаря Кеміне.
З 1963 року незмінно працював Петро Сліпчук у редакції журналу «Україна», у 1973-му йому було присвоєне звання Заслуженого працівника культури України.
Вибране зібрання творів митця «Гумор і сатира» побачило світ 1984-го, вже після його смерті.
За спогадами колег, друзів, був він м’якої сердечної вдачі, товариським і приязним. Оточуючих підкорювала його щира доброзичлива усмішка, нею, власне, пронизані були всі його твори. Хоч писав гумор, Петро Олексійович був у душі ліриком, як згадував один з відомих радомишльських газетярів Сергій Хруленко.
Повсякчас підтримував поет зв’язки з рідним краєм, з радомишльською районкою, добрим словом відгукувався про тамтешніх газетярів, котрі були його першими навчателями у журналістиці, і поруч з якими набирав він досвіду – того ж С.Хруленка, а ще - М.Пустовалова, Г.Гончаренка, Ю.Гончаренка, І.Мельниченка, Л.Сінькевича, М.Ткаченка, І.Козловського.
Звичайно, не все написане Петром Сліпчуком витримало випробування часом з огляду на певну заідеологізованість та зашореність окремих байок і гуморесок, що писалися, як мовиться, «на злобу дня». Проте чимало його творів залишаються актуальними й сьогодні. Бо висміював байкар людську зарозумілість, пиху, моральну нечистоплотність, чванство, верхоглядство - теми, що непідвладні будь-яким політичним вітрам. Хіба, скажімо, втратили свій смисл такі ось рядки:

А наша роль яка на білім світі?
Топтати землю та плоди її з’їдать?
 («Диспут», 1958 р.)

Тож Петро Олексійович Сліпчук гідно продовжив славні традиції українського гумору, започатковані Л.Глібовим, Є.Гребінкою, С.Руданським, увійшовши до провідної когорти вітчизняних сміхословів.

Газета «Зоря Полісся», 31 жовтня 2014 р.


Немає коментарів:

Дописати коментар