З присвятою Огієнкові

 

Про щирого українця Івана Івановича Огієнка розповідає книжка з однойменною назвою, що побачила світ, передуючи 140-річному ювілеєві нашого геніального земляка. Підготувала її вчителька української мови Борщівської школи Галина Римар, долучивши до творення своїх доньок Дарину і Катерину (художнє оформлення).

До слова, це вже друга друкована праця Галини Римар, присвячена Огієнкові. Десятиліттям раніше до тодішнього його 130-річчя від дня народження вона організувала і провела загальношкільну виховну годину «Щирий українець Іван Іванович Огієнко». Її сценарій та відповідні рекомендації до проведення й увійшли до книжечки, що стала методичним посібником для подібних просвітницьких заходів з ушанування видатного громадського й церковного діяча, ученого, богослова, педагога.

І примітно, що такі дійства стають дедалі більш поширеними, як зростає в усвідомленні українців велич і геній Огієнка та його невимірної наукової, публіцистичної, духовної й мистецької спадщини. Популяризації цього безцінного спадку та імені людини, яка все своє життя присвятила служінню Україні та її народові, й присвячена книжечка з переказами Огієнкових спогадів та творів сучасних дослідників Огієнкіани – Миколи Тимошика, Володимира Святненка, вже покійного Олексія Опанасюка. 

Оповідаючи доступною і дітям, і дорослим мовою про довге і насичене подіями та випробовуваннями тернисте життя Івана Огієнка, передовсім про його дитячі роки, Римарі-Кученки  зазначають, що  все почалося з маленької хатинки в містечку Брусилові тодішнього Радомисльського повіту, де в ніч старого Нового 1882 року Бог подарував Івану та Єфросинії Огієнкам шосту дитину. Найперші піші дороги Іванка були разом з мамою до Радомишля, Водотий, Дубрівки, Соловіївки, Бишева, Києва… Саме мама виховувала і ставила дітей на ноги, бо батько зарано відійшов у засвіти, зазнавши смертельної травми.

Мудрими вчителями й наставниками для допитливого хлопчика були також його бабуся Якилина, вчитель місцевої школи Іван Сливка, священик Никанор Сташевський, дзвонар Лаврін, солдат – охоронець панського маєтку. А ще формували його особистість довколишня природа, Церква і навіть зірки, осяваючи шлях до майбутніх життєвих висот.

Після школи Іван вирішив стати лікарем, щоб допомагати людям своїми вміннями та знаннями. А що був він сином солдата тодішньої царської армії, отримав змогу безкоштовно навчатися на фельдшера у військовій школі. Затим служив у Київському військовому шпиталі, а щоб вступити до вишу, склав іспити на атестат зрілості при Острозькій гімназії. Відтак став студентом Київського університету. Спочатку медичного факультету, а потім – історико-філологічного.

Аби щось заробити і собі на життя та ще й мамі дещо надіслати, займався репетиторством (у Києві, Брусилові, Радомислі).

До наукових здобутків Івана Огієнка належать ступінь магістра і звання університетського приват-доцента, членство і співзасновництво у «Семінарії російської філології» (української тоді просто не могло бути), Українського народного та Українського державного університетів. Професор Огієнко став фундатором і першим ректором Кам’янець-Подільського державного українського університету, одним із активних діячів новоствореної Української Академії Наук, мережі національних вищих навчальних закладів. Як політик був міністром народної освіти УНР, міністром сповідань, головноуповноваженим уряду УНР.

Після поразки української революції 1917-22 рр. Іван Іванович опинився в еміграції. Проте й на чужині залишався відданим українській справі, будучи професором теологічного факультетуту Варшавського університетуту, а опісля чернечого постригу – єпископом, архієпископом, митрополитом Холмським і Підляським, першоієрархом Української греко-православної церкви в Канаді.

Родина Огієнків видала в закордонні величезну кількість українських книжок – підручники, посібники, брошури з історії України та рідної мови, теологічні та службові церковні праці. І примітно, що нині вони стають надбанням українців в самій Україні. Попри небезпеку для рідних, що зосталися на рідній землі, знаходив можливість потайки підримувати з ними листування та зв’язки…

«Я робив, що міг, решту дороблять наступники, – написав митрополит Іларіон (Іван Огієнко). – Служба народові, як і кожна праця – це ЦІЛЬ НАШОГО ЖИТТЯ. Без цього світ не може належно існувати і щасливим не буде. Господь-Творець дав нам цей світ, щоб ми належною службою Йому розбудовували його так, аби він став справді щасливим для всіх нас».

З огляду на те, що авторка й упорядниця книжки філологиня, значне місце у ній відведено Огієнковим мовознавчим науковим напрямкам. До речі, він одним з перших мовознавців аргументував вживання прийменника «в», а не «на» Україні, наголошуючи, що «мусимо прийняти тільки вираз «в Україні», як кажемо: в Росії, в Італії… , викинувши остаточно і з нашого вжитку граматичну ознаку нашого колишнього поневолення - рабську форму «на Україні». Певно тому, так виклично й уперто ігнорують її російські сучасні (і не тільки) зверхники та ідеологи.

Але, як мовиться, нам своє робить. І дороговказом тут має слугувати залишений митрополитом Іларіоном (Іваном Огієнком) мовний заповіт – «Найперші рідномовні обов’язки українців!», що його видрукувано в книжці.

1. На кожному кроці й кожної хвилини охороняй честь своєї рідної мови, як свою власну, більше того - як честь своєї нації. Хто не береже чести своєї рідної мови, той підкопує основи своєї нації.

2. Розмовляй у родині своїй тільки рідною мовою. Це принесе тобі правдиву насолоду шляхетного почуття сповнення найбільшого обов'язку щодо свого народу.

3. Хто в родині своїй розмовляє не рідною мовою, той стоїть на дорозі до мовного винародовлення, – найбільшого непрощеного гріха проти свого народу.

4. Бережи своє особове ім'я й родове прізвище в повній національній формі і ніколи не змінюй їх на чужі. Найменша тут зміна – то вже крок до винародовлення.

5. Кожний, хто вважає себе свідомим членом свого народу, мусить пильно навчатися своєї соборної літературної мови.

6. Кожний свідомий член свого народу мусить завжди допомагати всіма приступними йому способами розвиткові культури своєї літературної мови.

7. Кожний свідомий член народу мусить добре розуміти й ширити головне рідномовне гасло «Для одного народу – одна літературна мова й вимова, один правопис».

8. Кожний свідомий член нації мусить добре знати й виконувати рідномовні обов’язки свого народу.

9. Де б ти не жив – чи в своїм ріднім краю, чи на чужині, – скрізь завжди мусиш уживати тільки однієї соборної літературної мови й вимови, тільки одного спільного правопису, тим ти покажеш, що ти свідомий син своєї об’єднаної нації.

10. Кожний громадянин мусить добре пам’ятати й дітей своїх того навчати, що наймиліша мова в цілому світі – то мова рідна.

11. Кожний свідомий громадянин, живучи серед чужого народу, мусить конче вживати своєї рідної мови не тільки вдома, але й скрізь, де можливо.

12. Кожний свідомий громадянин мусить щедро підтримувати свої національні періодичні й неперіодичні видання, даючи їм цим самим змогу нормально розвиватися. Добрий стан національних видань – то могутня сила народу й забезпечення розвитку рідної мови, а висота їх накладу – то ступінь національної свідомости народу.

Лауреат премії імені Івана Огієнка поет і науковець Олег Гринів у своїй лауреатській промові зазначив: «Найбільше незахищені в Україні самі українці.. Їх вже звинувачують у тому, що вони прагнуть мати в своїй державі свою мову! Де ще таке можна знайти?.. Запитаймо в нашого краянина Івана Огієнка, який віддав життя для однієї ідеї!.. Відповідь знаходимо в його працях. Праці Огієнка – заповіт нам, його духовним нащадкам… Хай допомагає нам Творець!»…

Пам’ятник митрополиту Іларіону (Івану Огієнку) в Житомирі.

Багатюща духовна і наукова спадщина ученого та духівника нині повертається в рідну Україну, вертаються поетичні й прозові твори. Доносять краянам правдиве слово про свого геніального земляка місцеві дослідники, краєзнавці, письменники та поети (до речі, присвятила йому власні поетичні рядки, опубліковані в книжці, й Галина Римар). Повернулося додому його славетне ім’я, втілившись у пам’ятники та пам’ятні знаки, у топонімічні назви. Названо на честь Івана Огієнка вулицю і в Радомишлі.

Радомишляни біля пам’ятника Івану Огієнку в Брусилові.

 

Газета «Зоря Полісся», 14 січня 2021 р.