Козак Яцкевич з Листопадового рейду

 

Другий Зимовий похід Армії Української Республіки став останньою спробою позбутися російської більшовицької окупації століттям тому та відновити державну незалежність України. На жаль, – невдалою і трагічною. Листопадовий рейд 1921 року завершився розстрілом полонених українських вояків у селі Базар. Нині відомо про 360 страчених козаків-рейдовиків, що називали себе Українською повстанською армією.

22 листопада чергову групу бранців вивели за село до двох свіжовикопаних ям і попервах запропонували їм перейти на бік «червоних». Не зголосився ніхто, натомість полонені заспівали «Ще не вмерла Україна…». І спів той зупинили лише кулеметні черги карателів-котовців.

Ті, кого на смерть прошили кулі, належали до різних етнічних груп. У розстрільних актах вони вказані як росіяни, поляки, білоруси, євреї, німці та навіть китайці. Були вояки і з різних регіонів Української землі. Бо ж і тоді, як і тепер, так само серцю милий рідний край і на заході, й на сході, і на півночі, й на півдні, адже патріотизм та самопожертва задля захисту своєї Вітчизни однаково притаманні українцям, незалежно від географічної належності. Відтак у скорботному реєстрі – є вихідці з Поділля та Подніпров’я, Волині та Січеславщини, Таврії та Галичини, Криму та Херсонщини, Слобожанщини та Придінцевого Порубіжжя, Бесарабії та Курщини, Полтавщини та Орловщини і, звісно, поліщуки. Адже похід пролягав саме поліським регіоном Волині, Житомирщини та Київщини, тому вкрай потрібними вбачалися під час рейду ті, хто обізнаний з тією або іншою місцевістю маршруту. Одним з вузлових пунктів походу розглядався Радомишль, біля якого усі похідні групи, долучивши місцеві повстанські сили, мали з’єднатися в одне потужне бойове угруповання.

Радомишльщина була зокрема рідним краєм для козака Степана Яцкевича, уродженого в Борщеві 31 жовтня 1897 року. Рід збіднілих шляхтичів Яцкевичів, чиє коріння, ймовірно, йде з околичного шляхетського села Яцковичі (Яцкевичі), відомий на цих теренах ще з XVIII століття. На тлі польських утисків у Російській імперії їх, як безземельних, позбавили шляхетських привілеїв та зарахували до селянського стану. Тож селянами вважалися й Степанові батьки Максим Маркович та Єфросинія Прокопівна. Як велося в ті часи, родина була багатодітною (мав Степанко чотирьох братів та сестер, ще трійко померли малолітніми), проте здобули діти початкову освіту у місцевій ЦПШ. А коли при нововідкритій у Борщеві земській школі запрацювали ремісничі класи, хлопчина набув там токарських навичок і завдяки їм почав заробляти собі на хліб, подавшись на фабрично-заводські простори.

Перебуваючи у буремному 1917 році в робітничому «пролетарському» середовищі, пристав до більшовицьких лав та згодом був мобілізований до «червоного» московського війська. Однак у 1919-му в боях з армією УНР потрапив у полон та перейшов на український бік. І вже відданості Україні не змінив, спізнавши й наступні визвольні перемоги та поразки, й польське інтернування. Коли на теренах Польщі формувалося військо для визвольного Зимового походу, він увійшов до 1-ї бригади 4-ї Київської дивізії.

Натомість після важких боїв у Коростені та Чоповичах повстанці змушені були увесь час відступати під натиском переважаючих сил московитів. Тож, коли проходили через рідні місця Яцкевича – Чайківку, Пилиповичі, Журавлинку, про жодне перевідування рідних не йшлося, адже після Чайківського бою, де таки вдалося дещо поскубти котовців, слід було спробувати будь-що відірватися від них. Позаяк у важких зимових умовах, не маючи достатньо сил та засобів, це виглядало практично неможливим. І подальший шлях Радомишльщиною та Київщиною до Малих Миньок, де відбувся останній вирішальний і трагічний бій, українцям доводилося долати під безупинний акомпанемент ворожої пальби.

21-23 листопада в Базарі вона була вже розстрільною…

 

 

Газета «Зоря Полісся», 24 серпня 2022 р.