Повернений митець і патріот

 

Мабуть, чи не в кожного, хто колись за навчальною програмою радянської школи вивчав українську літературу, складалося враження про її обмеженість іменами та творами. Надто вже куцим та бідним виглядав той перелік. Недарма і тепер дехто, досі перебуваючи у полоні тих уявлень, називає українську культуру «маленькою». Проте інакше й бути не могло, зважаючи на те, що вивчалась в СРСР українська радянська література, в якій, звісно, не було місця для  різного роду «мазепинців», «петлюрівців», «бандерівців» та їм подібних сепаратистів-самостійників, що носили ідеологічне тавро «українських буржуазних націоналістів».

Воно стосувалося не лише літераторів, згублених вже комуністичним режимом на Соловках або Колимі чи змушених емігрувати від такої загрози в закордоння, а й тих, що були гнані ще в імперські часи. Адже і до 1917 року «червоною ганчіркою» для російської шовіністичної влади слугували українські національні громадські чи мистецькі об’єднання на кшталт «Кирило-Мефодіївців», «Громад», «Плеяд», «Тарасівців» та інших, члени й осередки яких, пропагуючи та відстоюючи українські національні ідеї, не раз зазнавали владних репресій і переслідувань.

До кола очільників та активістів двох останніх товариств входив поет, прозаїк та громадський діяч Мусій Кононенко.

Він також маловідомий сучасникам, хоча багато хто, певно, чув пісню зі словами його вірша, покладеного на музику.

      Сховалось сонце за горою,
      Туман легенький землю вкрив,
      Шепоче вітер з осокою,
      Гайок зелений потемнів…

Її вважають народною, а таке означення всякчас слугувало найкращою відзнакою автора твору. Втім його ім’я лише після відновлення незалежності української держави, можна сказати, повернулося з небуття. Пояснення цьому промовисто подано в Українській Радянській енциклопедії, де в статті, присвяченій поету та його творчості (про громадську діяльність та прозове письменництво там ані слова), лаконічно зазначено, що «мотиви реакційного романтизму, які були в окремих віршах Кононенка, переросли в одверту буржуазно-націоналістичну тенденцію».

Хоча, здавалося б, біографія гнобленого царськими сатрапами митця і родовід з кріпацької родини начебто підпадали під радянські стандарти «класика з народу».

Батьки уродженого в Турівці Прилуцького повіту (нині – в складі Київської області) хлопчини дійсно були кріпаками місцевого поміщика Миколи Маркевича, що виглядав аж ніяк не деспотом-самодуром, адже увійшов в історію як український історик, етнограф, фольклорист, поет і композитор.

Втім належали Кононенки таки до бідних селянських верств. Попри намагання Мусія вчитися, коштів на це родина не мала, а тому його початкова шкільна наука обмежилась лише двома зимами. Отож займався він самоосвітою. Певною мірою прислужилося тут йому наймитування – підліток гарно куховарив, перейнявши тонкощі цієї справи від батька. Спочатку козачкував у заможних родинах в рідному краї, згодом вже у Києві в професора О.Шкляревського. Притому залюбки читав книжки, що їх мали й пропонували йому господарі. Під їхнім впливом почалися й перші поетичні спроби юного Мусія.

Написана ним поема «Нещасне кохання» настільки сподобалась професорській родині, що вони її власним коштом надрукували й видали. А потому Шкляревські ще й посприяли вступові свого служки, що прагнув бути народним учителем, на Педагогічні курси. Та провчився він там недовго, бо був аж на п’ять років забраний до війська. Після кількарічних наступних поневірянь і пошуків заробітку (працював навіть нічним сторожем) Мусій Кононенко повернувся до Києва і знову таки за рекомендацією О.Шкляревського став до служби в Управлінні Південно-Західної залізниці. І доволі скорим часом піднявся кар’єрними сходинками від рядового писаря до начальника пасажирського відділу, забезпечивши собі й своїй родині вже доволі міцне матеріальне становище.

Водночас усі ці роки він плідно творив, адже щороку з’являлися й друкувалися в часописах, альманахах, у збірках його нові вірші, поеми й балади, віршовані казки, шевченкознавчі дослідження. Саме поеми були для нього, можна сказати, провідним напрямком у творчості. Літературознавці називають Кононенка по суті першим після Т.Шевченка українським поетом, що активно творив у цьому жанрі.

Його творчі й життєві шляхи перетинаються тієї пори з такими корифеями як Володимир Антонович, Леонід Глібов, Михайло Драгоманов, Павло Житецький, Микола Ковалевський, Олександр Кониський, Пантелеймон Куліш, Микола Лисенко, Володимир Науменко, Іван Нечуй-Левицький, Степан Ніс, Тадей Рильський, Михайло Чалий. Знане й авторитетне оточення не могло не сприяти становленню і самовдосконаленню молодого літератора.

А ще він активно включився в громадську діяльність, увійшовши до гуртка «Плеяда», створеному в Києві Лесею Українкою та її братом Михайлом, а згодом – до «Братства Тарасівців», що об’єднало митців, учених, представників інтелігенції, котрі пропагували й відстоювали українські національні ідеї. До їхнього кола входили зокрема Віталій Боровик, Микола Вороний, Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Микола Міхновський, Іван Липа, Володимир Самійленко, Олександр Черняхівський. До речі, зорганізованих у Харкові  «Тарасівців» за дорученням організації координував у Києві якраз Кононенко.

Зрештою він вирішив покинути державну службу і сповна поринув у громадську та літературну діяльність. Позаяк Мусій Степанович придбав у Вовчківському маєтку Радомисльського повіту земельний наділ у 562 десятини, що охоплював також тамтешні присілки Шкнева та Амелінська Буда. Тож у Вовчкові на певний час і осів, господарюючи на землі та займаючись творчістю. Як зазначав згодом у своїх спогадах, – «пішов у народ». Примітно, між тим, що сусідували з ним поміщики Гіжицькі, один з яких володів під Радомислем сільцем Бистріївка.

Вже на Радомисльщині Кононенко поряд з поезією почав писати прозові твори – оповідання, нариси, повісті, казки, п’єси (тему однієї з них – «Верховодниці» – використано в сучасній культовій виставі «Фараони»). У його доробку згадується роман «Свобода», що був підготовлений до друку, але так і не вийшов. У радянські часи рукопис твору безслідно зник.

Одначе проукраїнська суспільна активність митця всякчас привертала увагу поліційних наглядачів. У буремному 1905-му його арештували і ув’язнили в радомисльській тюрмі. Між тим, і там він часу не марнував, написавши за гратами поеми «Чудак» та «Коваль». Невдовзі все ж ув’язнення змінили на поліційний нагляд із забороною працювати на державній службі.

Тут слід відзначити вагому роль у пом’якшенні вироків, які виносилися українським діячам та активістам, одного з кращих тогочасних адвокатів – Миколи Міхновского, що набув досвіду й ваги, вигравши ряд подібних резонансних судових справ. Міхновський, до слова, не тільки тісно співпрацював з Кононенком у Тарасівському братерстві, а й був його односельцем та давнім приятелем.

Перебуваючи під наглядом у тому ж Вовчкові, Мусій Степанович тимчасом громадської діяльності та літературної творчості не полишив. Освоїв, до того ж, журналістику, дописуючи до україномовної газети «Рада», у якій був означений як «власний кореспондент в Радомисльському повіті». Захопився, крім того, кооперативним рухом, пропагуючи його засади спочатку на Радомисльщині, а після 1913-го у Лубнах, куди переїхав, продавши Вовчківські маєтності, потому – в Полтаві, де увійшов до керівництва місцевого кредитно-кооперативного союзу та «Союзбанку».

У 1917 р. Кононенко долучився до українських революційних подій, займаючись просвітницькими справами, відтак переслідувався й «білими», й «червоними».

Арешт і ув’язнення чекістами в 1919-му виявилися фатальними для митця та громадського діяча. Хоча пробув у неволі декілька місяців, проте захворів на туберкульоз, який прикував його до ліжка, уберігши певною мірою від подальших більшовицьких репресій. І хоча через три роки він трохи оклигав і навіть здійснив свою юнацьку мрію – кілька місяців попрацював учителем, – все ж недуга таки завдала йому смертельного вироку…

Гідною продовжувачкою справ Мусія Степановича Кононенка стала його прийомна донька Харитя, знана як подвижниця українських червонохресного, миротворчого, просвітницького та жіночого рухів на західно-українських теренах і в еміграції, чий життєвий шлях обірвався в 1943 році в Рівному вже у нацистській катівні.

Вони нині повертаються до нас. Адже Кононенкові поетичні заклики уберегти, оживити й відродити Україну були й дотепер залишаються надзвичайно актуальними:

      Хай проснеться вона, хай промовить усім,
      Що і тілом, і духом ми люде,
      Що наш край дорогий ще не вмер у ярмі
      І вмирати вже більше не буде!

 

Газета «Зоря Полісся», 24 серпня 2022 р.