Народний сміхотворець

  

Попри роки та покоління серед українців не вщухає популярність творчої спадщини видатного українського поета-гумориста та сатирика Павла ГЛАЗОВОГО.

Його віршовані гуморески ще за життя стали класикою, адже були влучними, дотепними, висміюючи ті чи інші людські вади або суспільні явища. Про останнє знаний пересмішник мав мужність говорити навіть в умовах пильної та всевидячої радянської цензури, подеколи, застосовуючи «езопову мову», спритно вкладав приховану сутність моралі твору поміж рядками.

Свій творчий шлях він починав у 1950-х у відомому журналі «Перець», де спочатку був таким собі початківцем, а вже через два роки став заступником головного редактора. Надзвичайно популярний гумористично-сатиричний часопис тоді передплачували й читали чи не у кожній родині, насолоджуючись кращими зразками українського сміховинного жанру, що в ту пору на наших теренах всякчас давав фору московським гумористам. І своєрідним еталоном для вітчизняних сміхотворців віршованого слова завжди слугувала творчість Глазового.

Примітно, що творче хрещення молодий гуморист-початківець отримав від метра українського гумору Остапа Вишні, а з роками вже й сам став напутником для інших. Адже його наслідували чимало поетів, що творили на гумористично-сатиричній ниві.

А ще значною мірою саме на гуморесках Глазового зробили собі сценічне ім’я Андрій Сова, Валентин Дуклер, Неоніла Крюкова, Анатолій Паламаренко, Анатолій Литвинов, Микола Невідничий та інші українські гумористичні актори. Дехто з них свого часу виступав на радомишльській сцені, і коли перед тим чи іншим номером анонсувалося авторство Павла Глазового, це відразу налаштовувало глядача на щось оригінальне й неординарне.

Так само надзвичайно тепло зустрічав Радомишль знаного й популярного автора майже шість десятиліть тому в складі творчої бригади журналу «Соціалістична культура». Компанію Павлу Прокоповичу тоді склали поет Олекса Новицький, знані композитори Олександр Білаш та Борис Буєвський, редакційні колеги Олена Вишневецька і Михайло Гершон. 

На світлині: Павло Глазовий (найвищий з-поміж усіх) у складі творчої групи «Соціалістичної культури» на сцені Радомишльського Будинку культури з місцевим культосвітнім активом – Григорієм Власенком, Михайлом Ревенком, Миколою Лотюком, Оленою Яновською, Ларисою Забігайло, Ольгою Черніченко, Зоєю Огороднійчук, Всеволодом Скуратівським та іншими.

І ще одна світлина про ту подію з фондів Радомишльського краєзнавчого музею. 

Між тим, у галузеву «Соціалістичну культуру», що спрямовувалась передусім на бібліотечні установи та заклади культури, Глазового, котрий на тлі чергового закручування гайок потрапив через оту свою сміливість у немилість, відрядили «на перевиховання» після престижних і надзвичайно популярних серед широкого загалу «Перця» та «Мистецтва». Але й тут, як бачимо, він знаходив і мав шляхи до читача.

Незважаючи на негласну заборону на великі урядові сцени, його вірші залюбки й повсюдно виконували читці-аматори. Брали вони їх, до речі, зі сторінок тієї ж «Соцкультури», що завдяки гуморескам Глазового почала користуватися попитом у читачів.

Віршовані посмішки улюбленого народом автора усякчас слугували надійною гарантією успіху будь-якого концерту. Їх залюбки переповідали у гамірних товариствах, у веселих компаніях, де вони перевершували за бурхливою та емоційною реакцією найсмаженіші анекдоти.

У цьому, мабуть, і полягає його реноме воістину народного поета, що міцно тримається й дотепер. Не втрачають своєї актуальності й багато творів митця, як, приміром, і ось така сатирична баєчка, у якій проглядається чимало багатозначних натяків.

МЕДАЛЬ

     Свиня на виставці стоїть,
     з корита п’є густі помиї.
     Облипла салом, аж двигтить,
     та ще й Медаль висить на шиї.
        Отак, буває, чудеса
        людина виявить у праці,
        але медаль за це дадуть
        якійсь безсовісній свиняці.