За що ми воюємо…

 

За теперішньої російсько-української війни, коли росіяни нещадно нищать наші пам’ятки історії та культури, освітні заклади, бібліотеки, музеї, експонати, книги, часто-густо наводиться крилатий вислів, що, як вважається, належить звісному британському прем’єрові В.Черчиллю. Коли під час Другої світової йому, як голові уряду, запропонували обмежити фінансування культурної галузі, сер Вінстон риторично запитав: «А за що ж ми тоді воюємо?»

А й справді, за що? За країну, за народ? Так. Але чого будуть варті наші жертви та втрати, коли ми будемо ніким і нічим, людьми без роду-племені, такими собі манкуртами, котрим байдуже, ким бути і під ким бути, аби лиш була територія для проживання.

Саме такими хоче бачити нас наш ворог, що впродовж багатьох століть намагається стерти чи хоча б нівелювати нашу національну ідентичність. Витруїти з нашої свідомості будь-які згадки про своїх пращурів-українців, про їхні прагнення до волі, суверенності й незалежності, про одвічні традиції та рідну мову, про культурно-мистецькі надбання століть і навіть тисячоліть.

Новий прихід ординців на українську землю вкотре підтвердив їхні руйнівні наміри. Та водночас ще більш згуртував українців навколо захисту своїх національних засад. Згуртував не лише на збройний опір, а й на засадничий, внутрішній, коли на весь голос лунає пристрасне мистецьке слово, що морально допомагає стримувати знавіснілого російського агресора. Позаяк сила нашого опору залежить не лише від мужніх і непоступливих бійців на фронтах, а й від тих, хто надихає їх на це, роблячи Україну самобутньою, змістовною, привабливою й особливою.

Тому, згадуючи вислів Черчилля, слід вести мову не тільки про асигнування культурної галузі, а й про потребу підтримки наших талановитих митців і аматорів – творчих людей, підтримуючи їх словом та ділом, підтримувати книжкові й газетні видавництва, що пропагують і висвітлюють наші культурно-мистецькі надбання: і багаторічні, і нові. Бо ж, перефразовуючи інший відомий крилатий вислів, якщо не схочемо годувати та поширювати власних письменників, поетів, художників, музикантів, дослідників, годуватимемо «запорєбрікових». Такою, на жаль, є гірка істина нашого підневільного вікового існування.

Недарма й досі навіть з вуст наших окремих зверхників, що таким чином демонструють особисту недограмотність, лунають твердження про нібито «маленьку» українську культуру, котра потребує доповнення «великою» культурою «великого» сусіда. Натомість сусідські «моральні авторитети» аж ніяк не соромляться закликати своє «доблесне визвольне військо» перевиховувати українців на росіян, перетворювати їх на слухняних та покірних рабів, принижуючи водночас наших геніїв та митців. Відтак годі дивуватися, що так наполегливо несли й несуть вони сюди творчість російських класиків різних галузей і рівнів, спираючись на яких потім залюбки руйнують та паплюжать мистецькі цінності окупованого сусіда, відвантажуючи із загарбаних земель не книги, не картини, а пральні машини, мікрохвильовки чи бодай унітази. Як мовиться, хто на кому й на чому вихований… 

Наразі читаймо, вивчаймо і накопичуймо власні набутки. Щоби була «в СВОЇЙ хаті СВОЯ правда, і сила, і воля», як писав геніальний Кобзар.

 

 Газета «Зоря Полісся», 9 вересня 2022 р.

А до наведеного – добірка світлин про культармійців і народних мистців Радомишльщини різних поколінь та років.

Духовий оркестр вихованців Радомишльського дитячого будинку, 1952 р.

Сцена з вистави «Чужа дитина» у постановці драматичного колективу Радомишльського будинку культури (режисер М.Євстифєєв), 1960-і роки.

Ансамбль пісні й танцю Потіївської школи (керівник Юрій Мілієнко), 1960 р.

Виконавець сатиричних куплетів Михайло Ревенко у супроводі інструментального квартету.

 

Український гопак у виконанні танцювального колективу районного Будинку культури (кер. Григорій Власенко).

Учасники вокального ансамблю «Полісянка» РБК з Олександром Білашем.

Солістка районного Будинку культури Любов Глухівська.

Самодіяльний художник Анатолій Політ.

Свято проводів зими – м.Радомишль, 1968 р.

Учасники художньої самодіяльності села Заболоть, 1975 р.

Вокальний ансамбль райвузла зв’язку, 1975 р.

Хор села Облітки, 1976 р.

Зведений хор району.

Ансамбль бандуристок села Велика Рача (керівник Леонтій Ткачук), 1977 р.

Вокальний ансамбль Чудинського клубу, 1989 р.

Хор лісгоспу.

Виставка робіт самодіяльного художника Сергія Коротіна.

Хор культпрацівників.

Ансамбль «Берегиня» (с.Меделівка) на сцені столичного Жовтневого Палацу культури, 1991 р.

Вокальний ансамбль райспоживспілки.

Ансамбль учителів музичної школи.

Ансамбль «Вишевичанка», 1995 р.

Співочі жіночки з Малої Рачі, 1996 р.

Співають брати Кузьменки, с.Велика Рача, 1996 р.

Фольклорний колектив «Чайківчанка».

Купальське свято в Радомишлі, 1997 р.

Фольклорно-етнографічний ансамбль «Берізонька», с. Велика Рача

 

Різьбяр Геннадій Цвік.

Вокальний ансамбль «Пісенне джерело» районного Будинку культури.

 

Вокальний ансамбль «Пісні моєї душі».

Вишивальниця Людмила Бурлаченко.

Потіївський соловейко Наталія Бадюк.

Ансамбль «Хуторяни» (с.Вирва) на фольклорному фестивалі у Пироговому.

Ансамбль «Калинка» дитячої музичної школи, керівник Любов Головань.

Творчий звіт самодіяльних виконавців і колективів Радомишльщині в обласному муздрамтеатрі, 2011 р.

 

Світлини – з особистих зібрань радомишлян, міського народного краєзнавчого музею, автора.