Ліс став його долею та життям

У пам’яті шанованого ветерана і вже справжньої живої легенди радомишльського лісівництва Петра Івановича Блажка назавжди закарбувалися враження від свого першого приїзду в цей край, який відтоді став для нього своїм і рідним. У далекому 1961-му для уродженця порівняно «південного» Хмельницького регіону Радомишльщина виглядала такою собі Крайньою Північчю. Прибув сюди 24-річний випускник Чугуєво-Бабчанського лісотехнікуму якраз у зимові Різдвяні дні – засніжені й тріскучо-морозні.

Прибув, як мовиться, по-молодечому, легко одягненим. З Радомишльського лісгоспу його направили на роботу в Білківське лісництво. Добиратися до місця довелося на санному кінному запрягу –  з вітерцем, на якому молодик досить швидко замерз, тож довелося чи не всю дорогу грітися: бігти услід за саньми. Потому він доладу усвідомив, що взимку в лісі кожух не завадить, як і ватні штани теж.

Та якою смачною видалась йому звичайна пшоняна каша, зате з жару, з печі, що нею пригостила подорожніх господиня в Таборищах. А далі вже у Білці, де попервах осів новопризначений лісник, потрапили й до святкового різдвяного столу…

Хатина, де мав перше житло, була ще дідівською, але особливо в ту пору розкошувати в селі не випадало нікому. Освоївся молодий фахівець і з кіньми (до речі, дончаки, що їх тримали в Білці, на лісових дорогах давали фору автівкам), і з волами, що в ту пору були на лісорозробках чи не найголовнішою тягловою силою. Ці та інші премудрості осягав від досвідченого місцевого лісничого Михайла Гуза, його помічника й наступника Григорія Шлямара. І напевне засвоїв їх добре, адже після роботи техніком-лісоводом та лісником у 1964-му дістав призначення на посаду помічника лісничого спочатку в Поташню, а невдовзі – вже у рідну для себе Білку. Тимчасом одружився та здобув вищу освіту у Київській лісовій академії.

У 1970-му Петро Іванович очолив Білківське лісництво і був його незмінним керівником до виходу на заслужений відпочинок, коли сягнув пенсійного віку. Хоча, попри назву, котра зберігається дотепер, контора лісництва «переселилась» до Березців, де по війні німецькі військовополонені спорудили нову стражу. Саме там зазвичай і квартирували лісничі.

Головною його турботою, звичайно, був ліс, розкинутий майже на восьми тисячах гектарів. Чисельність працівників лісництва в окремі періоди сягала 120 – лісники, об’їждчики, підсочники, лісокультурники, розсадники, лісоруби. Тож усім керівник мав давати і раду, і пораду. Та не терпів притому ледарів, пристосуванців, кар’єристів та окозамилювачів. Позаяк колектив був діяльним, дружним, згуртованим.

У лісокультурницькій справі лісничий Блажко традиційно дотримувався так званих «чистих» технологій у садінні лісу з урахуванням агрономічних вимог до стану поверхневого покриву та рівнів ґрунтових вод. Бо не раз переконувався, чим обертається нехтування ними. За цими показниками білківців не раз ставили у приклад іншим.

Свого часу навіть знаний лісовий метр та авторитет Валерій Самоплавський на одному з атестаційних зібрань, де звітував Петро Іванович, зауважив, що у Блажка з лісовими культурами повний порядок, адже сам переймав у нього досвід у цій справі, коли господарював у сусідньому Комарівському лісництві.

Водночас у Білці дбали, аби ліс був не лише місцем вирощування й добування деревини, а й вабив до себе, як до приємного для відпочинку природного середовища. Ще на початку свого тамтешнього керівництва Петро Блажко відновив та впорядкував у лісових угіддях закинутий ставок, де можна було залюбки порибалити. Навколо адміністративного приміщення лісництва облаштували затишний дендропарк…

Є що згадати ветеранові, котрому цьогоріч виповнилося 85. Петро Іванович з приємністю розповідає про людей, з якими і під керівництвом яких доводилося працювати. Передусім незаперечним авторитетом та прикладом у ставленні до роботи й до людей був і залишається для нього багаторічний очільник Радомишльського лісгоспу Андрій Філіпович.

Не сприймає він багатьох сучасних нововведень та непродуманих реформувань, зокрема й у лісовій галузі. Не терпить теперішньої зверхності та похабщини, адже колись у суспільстві, трудовому колективі, тим більше на виробничій нараді, борони Боже, було кинути якесь лайливе слово чи безпідставно образити когось.

І, як кожен українець, вболіває за долю рідної України, що мужньо тримає оборону в протиборстві із зажерливим російським загарбником.

Життєвим дороговказом для Петра Івановича Блажка всякчас слугував і слугує Тарас Шевченко, томик якого він час від часу перегортує й перечитує, не перестаючи дивуватися настановам та передбаченням нашого національного генія, з яким українці долали й долатимуть усіх своїх ворогів та недругів.

І хай буде так! 

Петро Блажко біля колишнього будинку лісництва в Березцях,

у якому мешкав більше 40 літ (світлина 2011 року).

Овдовівши, ветеран перебрався у Радомишль до сина.

 

Газета «Зоря Полісся», 16 вересня 2022 р.