пʼятниця, 11 вересня 2015 р.

Зі знаного роду пастирів і співців


До когорти найславетніших українців, широко знаних не лише на рідній землі, а й далеко за її межами, належить Олександр Антонович Кошиць. Втім доля розпорядилась так, що справді гучна слава прийшла до нього в закордонні, а в Україні на його ім’я, як і на імена багатьох інших відомих земляків, упродовж років радянського періоду накладене було табу. І лише за часів незалежності дізналися українці про славні діла і звершення Олександра Кошиця – видатного хормейстера, диригента, педагога, етнографа.
У буремному 1919-му він разом із заснованою ним Українською Республіканською капелою віїхав на гастролі європейськими столицями. В Україну, яку невдовзі знову захопила під своє ярмо Росія, тепер уже більшовицька, учасники колективу не повернулись...

Вивчився на богослова і обрав – музику

Народився Олександр Кошиць 12 вересня 1875 року на Черкащині .
Батько його, до речі, свого часу служив священиком у Тарасівці – сусідньому  селі з Керелівкою, батьківщиною Т.Шевченка, а сам Олександр товаришував з онучатим племінником Тараса – Григорієм. У Керелівській церкві тимчасом теж правив один з Кошиців – отець Григорій, у якого в дитинстві наймитував Шевченко, якраз тоді, коли йому «тринадцятий минало». А у тридцятирічному віці Тарас Григорович навіть посватався  до попівни Тодосі Григорівни, але дістав відмову.   
Мати походила з роду Маяковських, що згодом дав іншого знаного поета з українським корінням, хоча й не зовсім українця за духом. Напевне, саме від співочої материнської лінії перейшла до юного Сашка любов до рідної пісні. Та, власне, не могло бути інакше в родині, де здавна пісенні традиції тісно перепліталися із засадами духовності й релігійності.
Невипадково його першими музичними авторитетами були Д.Бортнянський і А.Ведель, композитори, що заклали основи української духовної музики. З їхніх творів починав маестро свою хорову практику.
Хоча у родині передусім бачили майбутнє Олександра Кошиця як духівника. І він пішов цією стежиною, закінчивши спочатку бурсу, потому духовну семінарію, а затим – академію. Відтак отримав учене звання кандидата богослов’я і обрав… музику. Щоправда, попервах – церковну.
Навички керування хором молодий регент поєднував з учителюванням і водночас постійно вдосконалював, бо у кожному навчальному закладі, де викладав, неодмінно вправлявся з хором. Це були різні гімназії, школи, пізніше - університет св.Володимира, жіноче училище духовного відомства,  імператорське музичне училище, Київська консерваторія. Притому траплялося, що устигав працювати у декількох закладах одночасно, а його хорові колективи іноді поєднувалися для спільних виступів.
Олександр Кошиць віддано зустрів українську революцію 1917 року і без вагань зголосився увійти до утвореної Центральною Радою Музичної Театральної комісії, що згодом стала Міністерством мистецтв. Втім чиновником він не став, бо  за дорученням Директорії узявся за організацію першої державної української хорової капели. А вже скорим часом уряд відрядив капелу за кордон для пропаганди українського національного музичного мистецтва.
Хоровий колектив Кошиця (з 1920 р. він став іменуватися Українським національним хором) з тріумфом проїхав через усю Європу. А коли стало зрозумілим, що повернення додому не буде, у 1922 році хор вирушив у турне американським континентом, де на нього чекав ще більший успіх.
Врешті спочатку в США, а потім у Канаді колектив дістав своє пристановище.
Тут мистецький талант Кошиця отримав належну славу і пошану завдяки численним концертним виступам, грамзаписам, що не лише переконливо пропагували в усьому світі українське музичне мистецтво, а й суттєво збагатили музичну й пісенну спадщину України.
Незважаючи на величезну популярність не лише як хормейстера, а й композитора, аранжувальника, музикознавця, Олександр Кошиць повсякчас сумував за Батьківщиною. Ці думки не полишали його до самої смерті, яка знайшла митця у Вінніпезі у 1944 році. Після кончини маестро його хористи назвали колектив іменем Кошиця, і він донині зберігає традиції свого засновника.
Відомо, що Олександр Антонович офіційно звертався за дозволом повернутися на рідну землю, але дістав відмову.
А у радянський Україні тимчасом через переслідування влади багато хто з представників славного роду навіть змушений був змінити прізвище.

Радомишльські гілки і шляхи Кошиців

Рід Кошиців, що має чеське походження, був надзвичайно розгалуженим. Те й не дивно, коли врахувати, що священицькі сім’ї зазвичай багатодітні. Олександр Кошиць між тим мав вісім братів і сестер.
Священнослужителі з роду Кошиців у ХІХ – на початку ХХ століття несли службу Божу в багатьох регіонах Київщини: у Києві, у Бердичівському, Звенигородському, Канівському, Київському, Липовецькому (там служив старший брат Олександра Митрофан), Уманському, Таращанському, Чигиринському та інших повітах.
Родинні зв’язки міцно єднали Олександра Кошиця і з Радомишльщиною. Втім, не лише сімейні, а й дружні.
Його добрим товаришем по духовній семінарії був Іван Бєляновський, син чудинського священика о.Лукіана. У своїх спогадах Кошиць згадує поїздку до Чудина під час канікул у вересні 1895 р. Із захопленням він описує «маленьке  й дуже симпатичне» місто Радомисль, оточене довкруж «казковим старим лісом з мачтовими соснами», не менш вражаючі краєвиди, що відкрилися йому з кручі священицької садиби в Чудині: «широченний луг, по якому в’ється Тетерів, а за кілометрів три починаються ліси, скільки око обхватить, і щезають на обрію темною синьою хмарою». Два тижні відпочинку справили на Олександра незабутні враження, бо випала гарна нагода скупатися «у чудовій чистенькій воді Тетерева», побродити «по широченних безконечних лугах у високій пишній траві», половити рибу волоком.
А коли поверталися до Києва підводами о.Лукіана, дорогою священик ще й справив Кошицеве двадцятиріччя.
Наступного року, по закінченню закладу, Олександр з друзями-семінаристами відгуляв на весіллі свого чудинського товариша.


Ось саме таким побував у Чудині двадцятирічний семінарист Олександр Кошиць.
Світлина 1895 р.

Інший його приятель та однокурсник Олександр Гороновський згодом служив у Радомислі мировим суддею.
Між тим ще 1744 року на Радомишльщині осіла одна з родових гілок Кошиців. На початку ХІХ століття У Радомислі ніс священицьку службу Федір Ничипорович Кошиць, його брат Мефодій служив у Городському (до тамтешньої церкви приписані були також «радомишльські» села Мінини та Рудня Городецька, яку подекуди називають і Мінинською).
У Радомисльському повіті почав пастирську місію й молодий священнослужитель Іван Іванович Кошиць.
У церкві в ім’я Святої Трійці в Радомислі у 1848 році було освячено його шлюб з Анастасією Георгієвою, уродженою Гапанович. Тоді ж він був рукопокладений у священицький сан. Потому отця Іоанна направили нести службу Божу спочатку до парафії села Рожів Брусилівської волості, а через деякий час - до Кочерова.
Кочерівська церква в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці вважалась однією з найдавніших на Радомишльщині, побудована вона була у 1751 р. на місці стародавньої. Славився храм чудотворною іконою Божої Матері, вік з’яви тут першого дива сягав середини ХVІІІ століття. Тож новопризначений настоятель продовжив добрі справи і церкви, і парафії, а за сумлінну службу невдовзі був нагороджений священицькою скуфією.
У 1884 році Кочерів відвідав митрополит Київський і Галицький Платон. У храмі Владика вклонився чудотворній іконі Кочерівської Божої матері, попросив миру і Божої благодаті для парафіян, благословивши їх.  Високопреосвященніший також завітав до господи місцевого священика І.Кошиця та благословив боговіддану родину.
Гідно продовжив подвижництво отця Іоана син Олександр – тезко майбутнього музичного корифея. Уроджений 1850 року у Рожеві, він, як і всі Кошиці, зростав на боголюбивих традиціях.
Спочатку ніс службу у Березівці Радомисльського повіту (нині – Садове Коростишівського району). До цієї парафії входили також села Радомишльщини -  Переміжжя, Кайтанівка й Журавлинка.
У 1885 році за труди й сумління єпархіальною радою був нагороджений набедреником. А через три роки, після смерті батька, священик Олександр Кошиць дістав архіпастирське благословення і був переведений до Кочерова. Тут у 1890 р. його стараннями храм було оновлено. У 1908 р. о.Олександра призначили благочинним церковного округу і нагородили наперсним хрестом, а у 1913 р. возвели в сан протоієрея.
Священиком став його син Костянтин. У 1913 р. молодого пастиря перевели у розпорядження Радомисльського благочинія з Сухумської єпархії і направили на службу Божу до Унина Розважівської волості. Примітно, що на Кавказі свого часу вчителював і маестро Олександр Кошиць.
Священнослужителі з роду Кошиців смиренно несли пастирську службу, незважаючи на революційні лихоліття  та потрясіння. Проте репресії та гоніння, які випали на їх долю за Радянської влади, коли масово руйнувалися і закривалися храми, зробили служителів культу ізгоями на рідній землі. Бо, як записано в одній зі сфабрикованих слідчих справ: «колишній священик, на день арешту – без певних занять».
В обласному меморіальному виданні «Реабілітовані історією» названо трьох представників священицької династії Кошиців, репресованих у лиховісні 1930-ті. У переліку жертв – Іван Варфоломійович Кошиць з Городського.
Цією трагічною сторінкою їхній радомишльський родовід обривається.

Газета «Зоря Полісся», 11 вересня 2015 р.

Газета «Житомирщина», 23 лютого 2016 р.


Немає коментарів:

Дописати коментар