Подорожі «Щедрика» та Олександра Кошиця

 

У 1919-1922-му роках почалося тріумфальне підкорення світу славнозвісним українським «Щедриком» – справді безсмертним творінням композитора Миколи Леонтовича.

4 жовтня 1922 року у найпрестижнішому концертному залі США Карнеґі-хол у Нью-Йорку Український національний хор, керований уславленим Олександром Кошицем, представив цей музичний шедевр американським глядачам. Його виконання викликало зливу овацій захопленої публіки, що змусила хористів ще і ще співати надзвичайно мелодійну й переливчасту Різдвяну щедрівку-колядку. Відтоді «Щедрик» набув небаченої всесвітньої популярності  і став неодмінним атрибутом Різдвяних дійств. Його мелодія лунає у концертних залах, звучить у популярних мюзиклах, кінофільмах Різдвяної тематики тощо. І поширився твір завдяки капелі Кошиця не тільки за океаном. Адже ті американські виступи сторічної давнини віншували кількарічні гастролі хору всією Європою. І повсюдно твір виконувався «на біс».

Олександр Кошиць (у першому ряду в  центрі) зі своїм славетним хором. Прага, 1919 р.

Втім, утворений українським урядом 1919 року хоровий колектив, що вирушив тоді у європейське концертне турне, змушений був упродовж кількох років подорожувати світом, допоки не дістав своє пристановище за океаном. Адже про повернення додому, де до влади прийшли більшовики, що переслідували й нещадно карали усіх причетних до пропаганди українських національних ідей, не могло бути й мови.

Позаяк життєпис Олександра Кошиця сповна був зітканий з поїздок та подорожей. Примітно, що одна з них промайнула свого часу Радомишльщиною, з якою митець був, крім того, пов’язаний родинними й дружніми зв’язками.

Його добрим товаришем по духовній семінарії був Іван Біляновський, син чудинського священика о.Лукіана. У своїх спогадах Кошиць згадує подорож до Чудина під час канікул у вересні 1895-го. Компанію йому склав семінарист Григорій Тучапський. Грицько, до речі, згодом став супутником майбутнього маестро чи не у всіх його концертних та гастрольних мандрах. Він володів чудовим голосом, навчався професійному співові в Італії і увійшов до Кошицевої капели як артист та перший помічник керівника й хормейстера.

З Києва парубки їхали Житомирським шосе кінним диліжансом (омнібусом). У Кочерові найняли поштових коней і «подались у гущавину розкішного соснового лісу», яким дістались Радомисля. Там знову взяли коней і пізнім вечором були вже в Чудині.

 З приємністю оповідач описує «маленьке й дуже симпатичне» повітове місто, оточене довкруж «казковим старим лісом з мачтовими соснами», не менш вражаючі краєвиди, що відкрилися йому з кручі священицької садиби в Чудині: «широченний луг, по якому в’ється Тетерів, а за кілометрів три починаються ліси, скільки око обхватить, і щезають на обрію темною синьою хмарою». 

Сучасний Чудинський краєвид.

Хоча попервах село йому не сподобалося: на піску, біднувате, з не такими чепурними хатами як на рідній Черкащині Кошиця та «дивними огорожами з дрючків». Та потім юнак був заворожений умитими росою ранковими пейзажами, «свіжими, привабливими, під ясним теплим осіннім сонцем, що непереможно тягнули до себе, і від яких не можна було відірвати очей».

Два тижні відпочинку справили на нього незабутні враження, бо випала гарна нагода скупатися «у чудовій чистенькій воді Тетерева», побродити «по широченних безконечних лугах у високій пишній траві», половити рибу волоком.

А коли поверталися до Києва підводами о.Лукіана, дорогою священик ще й справив Кошицеве двадцятиріччя.

Зворотний маршрут, між тим, проходив уже так званим Гостомельським шляхом, що ним у давнину зазвичай добирався до Києва люд з цього радомисльського куща. Зокрема з Чудина він вів первісним лісом з височенними соснами через Кримок – Хомівку – Забуяння – Королівку – Гостомель.

Наступного року, після закінчення закладу, Олександр відгуляв у серпні на весіллі свого чудинського товариша (його обраницею була донька священика з прикиївської Борщагівки Лідія Бортовська). І, як це було заведено, весілля те гуло мало не тиждень.

Іван Біляновський після одруження, що зазвичай передувало хіротонії, почав дияконську службу в Свято-Миколаївському соборі Радомисля, а з 1898 року священствував у парафіях Київського та Чигиринського повітів.

Серед весільного гурту друзів-семінаристів був також Олександр Гороновський, що згодом служив у Радомислі мировим суддею.

Тимчасом ще 1744 року на Радомишльщині осіла одна з родових гілок Кошиців. А з-поміж пращурів майбутнього музичного світоча згадується зокрема малоземельний православний шляхтич Андрій, котрий у 1774-му через скруту продав родинний маєток у Виступовичах на Овруччині та оселився по тому в сусідньому Радомисльському повіті. Тут нащадки священницького роду Кошиців несли зокрема службу Божу в Радомислі, Городському, Кочерові.

Саме завдяки представникові цієї уславленої фамілії  хормейстерові, диригентові, композиторові та аранжувальникові Олександру Кошицю український «Щедрик» з року в рік неодмінно лунає по всіх усюдах у різдвяно-новорічні свята. І нині, звичайно, теж.

До речі 4 грудня 2022-го в тому ж Карнеґі-хол концертною програмою за участю українських хорових колективів відсвяткували столітній ювілей прем’єрного виконання «Щедрика» в Америці. Між тим, ця дата ювілейна й для самого твору Миколи Леонтовича, але вже 120-річна: перша його музична редакція датована 1902 роком.

Газета «Зоря Полісся», 9 грудня 2022 р.

А це - «Щедрик» у радомишльському виконанні: