21 січня 1990 року Україну сколихнула небачена доти Всеукраїнська національно-патріотична акція. У переддень 71-ї річниці проголошення вікопомного акту Злуки Української та Західно-Української Народних Республік, що відбувся 22 січня 1919 року на Софійському майдані Києва, представники усіх регіонів України вишикувалися від Івано-Франківська до Львова, а звідти – через Тернопіль, Рівне й Житомир до української столиці, утворивши «Живий ланцюг» єдності завдовжки понад 770 кілометрів. Акція на його підтримку пройшла також у Харкові.
«Живий ланцюг» став одним із
важливих кроків до відновлення Української держави. Узявшись за руки, його
учасники ваговито продемонстрували Соборність України на шляху до незалежності.
Тож акція промовисто засвідчила, що саме цим шляхом рухатиметься відтепер
Україна, незважаючи на шалений опір тодішньої комуно-радянської системи.
На Житомирщині оргкомітет з
улаштування «Живого ланцюга» очолював ставчанин Василь Овсієнко, переслідуваний
і гнаний владою правозахисник, багаторічний політв’язень, співорганізатор
Української Гельсінської спілки, історик та літописець українського
правозахисного руху. Долучилися до неї в Кочерові й окремі радомишляни.
Щоправда, місцевих патріотів на
безперервний ланцюг не вистачало, тож на деякі житомирські ділянки прибули
активісти зі Львова й Івано-Франківщини, де подеколи ланцюг складався з кількох
рядів. Між тим, саме на «заїжджих» спрямовували своє невдоволення представники
місцевого компартійного «антиланцюгового десанту»: мовляв, навіщо приїхали сюди
«будоражити народ».
Втім, як згадує тогочасні події
В.Овсієнко, коли у 1988-му після звільнення з ув’язнення він повернувся у рідне
село, на Житомирщині, окрім нього, не було жодного члена Української
Гельсінської групи. На диво, на «дисидента» і донедавна «особливо небезпечного
рецидивіста» вже не чинилося жодного тиску, відтак почувався цілком вільним і
прагнув розгорнути бодай якийсь проукраїнський учин. Але у своїх Ставках (тоді
– Леніне) це виявилося марною справою. За півтора року не зміг зібрати докупи й
трьох чоловік, щоб утворити осередок Товариства української мови, не те що
Народного Руху чи УГС. П’яні до нього підходили, а тверезі обминали.
– Більшості людей до цього було
байдуже, а зі своїми симпатіями люди про всяк випадок не поспішали: час
непевний. Інерція страху – це надовго. У селі я не зажив популярності. Адже
мною тут 15 років людей лякали! – ділиться спогадами Василь Овсієнко.
Зрештою в Житомирі йому таки вдалося
знайти прихильників. І, готуючи Ланцюг єднання, вони зуміли розбурхати місто,
попри те, що деякі організації не вірили в успіх «Живого ланцюга» і трималися
осторонь акції. Навіть у самому проводі НРУ ініціатор акції Михайло Горинь
насилу переміг песимістів.
– Ми були із синьо-жовтими
прапорами, то бабусі вздовж доріг падали на коліна, молилися. Вони пам’ятали ще
Українську Народну Республіку. І ось вона повертається! – згадує Овсієнко. – А
вже по тому, коли автомобіль оргкомітету об’їздив вулиці Житомира з двома
величезними національними прапорами (вони тоді видавалися дивом, бо ж офіційно
були забороненими), а я гукав з машини у мегафон патріотичні гасла і запрошував
житомирян на мітинг на стадіоні «Спартак», – це був тріумф!
Вже на стадіоні політв’язень з
двадцятирічним стажем галичанин Дмитро Синяк,
що прибув тоді до Житомира, стояв і плакав серед розгорнутого розмаїття
прапорів: «Чи я думав, що доживу до такого, щоб повен Житомир наших знамен! Я ж
тут лісами ходив з боївкою…»
День 22 січня тепер є шанованим
державним святом – Днем Соборності. Проте до 1990-го пересічні громадяни УРСР
такого слова й не чули, і про Універсали Центральної Ради та Злуку УНР і ЗУНР
та боротьбу українців за свою вольницю упродовж майже усього ХХ століття почали
потроху дізнаватися саме завдяки отому пам’ятному «Ланцюгові».
Той ланцюг надійно тримає нас у
протидії російській збройній агресії дотепер. Адже Україна таки стала соборною
та неподільною!
Газета «Зоря Полісся», 27
січня 2023 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар