Підтримуючи й оберігаючи своє

 

У листопаді 2022-го їй виповнилося 88. Але вона так само бере до рук голку з барвистою ниткою, і, стібок за стібком, тканина поволі наповнюється квітучим розмаїттям – маками, трояндами, волошками, півоніями тощо, сповненими різних відтінків та кольорів. Притому, попри поважний вік, вишиваючи, досі не послуговується окулярами.

Вишиває Людмила Іванівна Поливач з 16-літнього віку, відтак закохана в це дивовижне ремесло вже 72 роки. Як розповідає майстриня, перейняла вона його від однієї приїжджої жінки. Коли побачила її роботи, як мовиться, вмить була ними уражена і відтоді прикипіла до вишивання усім своїм єством.

Між тим, її перша самостійна картина досі на чільному місці і у первозданній пофарбованій рамці, яку колись виготовили майстри зі столярного цеху, що свого часу діяв у Хомівці – її рідному селі. Ними відтоді обрамлювалися майже всі творіння вишивальниці. 

Її мама також вишивала, але – хрестиком. А от гладь стала захопленням для доньки на все життя. Позаяк з нитками колись було сутужно, знаходила вихід, висотуючи їх із кольорових стрічок, які колись українські дівчата вплітали у вінки та коси. Вони тимчасом досі зберігають свій особливий стрічковий блиск. До речі, подеколи у давнину для гладі, що за твердженнями етнографів, має більш давні традиції, використовували й жіноче волосся різних відтінків.

Опанувала жінка з часом різні гладдєві техніки. З особливою охотою та приємністю вишиває квіти. Картинами з ними було прикрашено усі стіни її родинного помешкання в Хомівці. Нині вони потроху перекочовують до обійсть дітей та онуків по багатьох куточках світу, зокрема й у Радомишль, де біля них тепер притулилась Людмила Іванівна. 

   

Нащадки, на жаль, у свій час мистецтво вишивання від неї не перейняли, і про це далебі жалкують. Та, як зізнаються, намагаються бодай тепер надолужити згаяне. Адже переконалися, що вишивка – це сучасно, це модно, це стильно. І нині, придбавши сукню, блузу чи й навіть сумку або скатертинку-ранера, залюбки роблять бабусі замовлення на їхнє оздоблення вишиваним малюнком. Відтак виглядають ті речі набагато привабливіше й багатше. Натомість завдяки сучасним мереживним та цифровим технологіям помічниці вишукують для непосидючої майстерниці нові цікаві сюжети й зразки, нитки будь-яких кольорів та відтінків, супутні компоненти, вибір яких нині величезний.

А потім з приємністю спостерігають за її вправними впевненими рухами, вслухаючись до того ж у голос рідної людини, що зазвичай під час вишивання виводить якусь пісню, з тих, що пройшли через усі її життєві літа. Адже співала колись юнкою в школі, в дівоцтві – на вечорницях, згодом – у сільському хорі.

Як зазначає онука майстрині Олена Яцьківська, бабусина творчість усякчас слугує для нащадків життєвим орієнтиром і оберегом, допомагаючи долати будь-які життєві перепони чи незгоди…

Вісімдесят восьмої для Людмили Іванівни осені її роботи демонструвалися в Радомишльському народному краєзнавчому музеї, отримавши захоплені та схвальні відгуки відвідувачів закладу. До того ж, чимало місцевих вишивальниць залюбки долучилися до влаштованого під час виставки майстер-класу хомівківської майстрині.

Адже, як прокоментувала творчість своєї талановитої землячки одна з них – Галина Косановська, чим більше нас намагаються позбавити власної ідентичності, унікальності й життя взагалі, – тим більше хочеться підтримувати, захищати та пропагувати своє.

А Людмилі Іванівні – многії літа й нових творчих і життєвих надбань у добрі та мирі!

 

Газета «Зоря Полісся», 6 січня 2023 р.

  

P.S. Людмила Іванівна Поливач пішла за межу вічності 8 грудня 2023-го. Світла їй пам’ять…

 

Ось такі проникливі прощальні слова написала про неї онука Олена Яцьківська.

«Її життя було складним і водночас чудовим, наповненим турботами та любов'ю, яку вона безмежно обожнювала.

Незважаючи на важку працю, щоденні турботи, наша бабуся завжди знаходила час і віддавала своє серце великим, яскравим квітам, які вишивала понад 70 років. Кожен шов став кольоровою нотою в історії її життя.

У вересні 2022 року, коли їй було вже 88 років. і вона продовжувала творити, ми влаштували виставку картин нашої бабусі. Її очі сяяли щастям, бо ці квіти – це її власне життя, відображене на полотні. Я пам'ятатиму її радість та вдячність, яку вона відчувала в той особливий день.

Квіти нашої бабусі не лише прикрашали її дім, але також стали частиною інших життів у різних куточках світу. У моєму оточенні – на стінах, столах, в моєму одязі, кожен день я ношу її вишиту сумку на роботу. Ці квіти завжди будуть жити, тривати в спогадах, як невмирущий символ її тепла й таланту.

Моя бабуся завжди була відкритою, щирою та доброю. Зі своєю великою родиною – 3 дітей, 7 внуків, 9 правнуків – вона створювала особливий світ, де пам'ять про неї буде жити довго. Борщ з печі, пиріжки, квіти, будинок – це ті часточки, які я триматиму в серці назавжди.

Спочивай з миром, бабусю…

Всі, хто знався з тобою, завжди будуть згадувати тебе теплим словом».