Звитягу героїв Крут продовжили повстанці

 

Легендарний Крутянський бій, що був чи не найпершим епізодом російсько-української війни 1918-1922 років, дотепер залишається вікопомним символом протистояння українців російській збройній агресії, яка нині набула свого нового масштабного продовження.

Проте в пору протистояння проголошеної незалежної української держави московитським більшовицьким окупантам, що посунули у 1918-му придушувати українську національно-визвольну революцію, мав місце ще один маловідомий військовий епізод, пов’язаний з Крутами.

У липні 1919 року армія Української Народної Республіки об'єдналася з Українською Галицькою армією і почала визвольний наступ на Київ.  Об’єднане українське військо просувалося на столицю із заходу й півдня. А з півночі їм надавали підтримку повстанські війська Чернігівщини під орудою отамана Ангела. Його «Курінь смерті» повинен був зокрема оволодіти Крутами та найближчими до них залізничними станціями. На жаль, більшовики дізналися про ці плани, і їх сповна зреалізувати не вдалося.

Ангелівці, як і загони отаманів Зеленого та Дмитра Соколовського та інші, котрі оперували на Київщині і з якими координувалися наступальні дії, були вагомою складовою тодішнього руху українського опору російській навалі. Тимчасом Дмитра Соколовського, а невдовзі і його наступника – брата Василя підступно вбили більшовики, тож соколовцями у київській звитязі командувала їхня сестра Олександра-Маруся.

 

Повстанські отамани: Євген Ангел, Данило Терпило (Зелений), Дмитро Соколовський.

Саме після січневого 1918 року бою під Крутами і наступних трагічних для УНР подій в Україні почали формуватися повстанські загони – такі собі прообрази сучасних добробатів і підрозділів тероборони, котрі відстоювали українську вольницю та незалежність, взаємодіючи з армією УНР та Директорією.

Постать Ангела, що контролював зі своїм військом значні території півночі України, як і інших повстанських отаманів, була значною мірою спаплюжена та спотворена більшовицькою пропагандою, що означала їх винятково як бандитів. Скажімо, в радянському кінохіті «Ад’ютант його превосходительства» 22-річного отамана Ангела, котрий здобував освіту в міністерському та кадетському училищах і попри свій вік мав певний військовий досвід, зобразили таким собі пристаркуватим малограмотним дурником.

Та для народних мас отамани були символом протидії російській «червоній» та «білій» агресії і мали широку повсюдну підтримку. А після смерті у тій борні повстанських проводирів знаходилися послідовники, котрі продовжували боротьбу з окупантами від їхнього імені, аби підтримувати народний дух до опору ворогові. Відомо, зокрема, про численних «отаманш Марусь», про нові й нові повстанські загони «Ангела», що раз-по-раз відроджувалися у багатьох регіонах України.

Чим не аналогії із теперішнім звитяжним та легендарним «привидом Києва»…

Тож поширені перекази про діяльність котрогось загону Ангела на Радомишльщини можуть мати під собою цілком реальні підґрунтя.

Між тим, справжній чернігівській отаман Євген Ангел був за походженням болгарином, відтак узвичаєна болгарська форма написання прізвища, втім як і зросійщена, – Ангелов. До речі, саме у такій формі воно присутнє на сучасних радомишльських теренах.

 

Газета «Зоря Полісся», 27 січня 2023 р.