З позивним «Аякс»

 

У травні 2023-го українські Сили оборони вели відчайдушні бої під Бахмутом. Російські війська, бойовий кулак яких становили «вагнерівці» та штурмовики, мали і кількісну, і якісну перевагу, проте їм мужньо протидіяла 3-тя штурмова бригада ЗСУ, що не тільки тримала оборону, а й завдавала відчутних контрударів.

8 травня українським бійцям вдалось змусити ворога тікати і посунути його на кілька кілометрів.

Командир тактичної групи «Азов» Андрій Білецький згодом розповів, що завдяки активним бойовим діям того дня азовці розгромили підрозділи ударної 72-ї бригади рф, майже повністю знищивши дві її роти. А ще українські воїни розбили бригадну розвідку росіян. Також зазнав великих втрат відбірний штурмовий загін ПВК «Вагнер».

Саме після цього удару її власник Пригожин істерично заволав, що російські війська тікають з-під Бахмуту. Втім втекти пощастило небагатьом, бо поле бою було щільно всіяне тілами непроханих загарбників.

В офіційних зведеннях повідомлялося, що наступальні дії велися у смузі завширшки 3 км та завглибшки 2,6 км. Усю цю територію було повністю звільнено від російських окупаційних сил.

Звісно, не обійшлося, на жаль, без втрат і в лавах українських сил. Серед загиблих у восьмий травневий день захисників Бахмуту був 25-річний боєць Максим Максименко – помічник гранатометника штурмового батальйону, що, як зазначено, у військовому зведенні, отримав множинні осколкові поранення, несумісні з життям.

Полеглий вояк мав позивний «Аякс». Так у давньогрецькій міфології звали мужнього воїна, що відзначився хоробрістю на Троянській війні. Проте нині назва «аякс» передусім уособлюється з усесвітньо відомим футбольним клубом, знаним своїми спортивними звитягами.

Максим Максименко захоплювався футболом, був затятим уболівальником київського «Динамо» та входив до його фанатського руху. До речі, на своєму бойовому екіпіруванні Максим носив нашивку з логотипом улюбленої команди.

Саме «ультрас» динамівського та інших українських футбольних клубів були вагомою рушійною силою Євромайдану та Революції Гідності, зокрема активно протидіяли так званим «тітушкам», а затим увійшли до складу добробатів, що за браком регулярних військових частин вирушили на захист української територіальної цілісності в зону АТО у 2014-му. Через вісім років з початком повномасштабного російського військового вторгнення «фанати» також були в авангарді добровольців.

Як розповідають рідні Максима, у перший день ворожого наступу він сказав їм: «Я не зможу жити з ганьбою у захопленому ворогом Києві, краще з гордістю загинути в боюб за Україну!» Відтак добровільно він став до лав столичної Тероборони. А вже у квітні воював навідником загону спеціального призначення у складі ОСУВ «Хортиця»…

Народився він 20 вересня 1997 року в Радомишлі у молодій родині Світлани та Вадима Максименків. Тут ходив до дитячого садочка №1. До школи хлопчина пішов у Києві, куди переїхали батьки, осівши на тамтешній Солом’янці. Проте канікули він зазвичай проводив у місті свого уродження, відпочиваючи у дідуся та бабусі – Миколи та Наталії Маляренків на тутешньому Кевличевому хуторі. Микола Миколайович розповідає, що онук був притому доброю підмогою, адже допомагав їм по господарству, випасав корівчину, підсобляв на сінокосі.

Малий косар – дідові підмога.

Звісно, товаришував та розважався з місцевими ровесниками, зокрема гасав з ними у футбол. Згодом хлопець не без гордощів розповідав київським друзям-уболівальникам та братам по зброї, як на радомишльському стадіоні у дитинстві ганяв м’яча з теж тоді ще юним Сашком Зінченком. Вправлявся Максим також із бойовими мистецтвами.

Вже перебуваючи в зоні бойових дій, у коротких телефонних перемовинах онук всякчас заспокоював діда з бабою: «Не хвилюйтеся, я непереможний, бо ж добре навчений, тренований і загартований…»

Під час короткотермінової відпустки він одружився зі свою обраницею Юлією. Проте подружнє життя у молодої пари виявилося надзвичайно коротким…

В останньому бою на Максима, що перебував на передових рубежах, поклали обов’язки командира бойової групи, який дістав поранення. І він героїчно тримав бійців та вів їх за собою.

«Хто ближче до неба, той ближче до Бога, із вільними поруч іде перемога! Нам доля – над іншими небо тримати – працюємо, брате», – написав про звитяжне подвижництво українських захисників поет Гліб Бабич, що поліг на Харківщині. І вони тримали й тримаються – до скону, і до загину. Та Небо таки забирає найкращих…

«Максим Максименко до кінця залишався вірним військовій присязі і загинув під час виконання бойового завдання, пов’язаного із захистом рідної землі», – зазначив очільник азовців Максим Жорін. 

 «Друг «Аякс» ще в перші дні війни долучився до нашого підрозділу та характеризувався надзвичайною хоробрістю і вмінням виконувати найдосконаліші завдання, – з сумом сприйняли його смерть у батальйоні. –  Він завжди мотивував побратимів, його весела вдача надихала інших до дій».

«Протягом багатьох років Максим відвідував як і домашні, так і виїзні матчі «біло-синіх». Він щиро і всім серцем любив наш клуб», – йдеться у співчутті рідним та близьким загиблого Героя на сайті ФК «Динамо» (Київ).

Трагічна звістка обпекла сумом і болем його земляків та краян. 

…Поховали полеглого захисника України на Алеї Слави столичного Міського кладовища, що по вул.Стеценка. Його портрет встановлено на меморіалі загиблих Героїв-земляків в Радомишлі.

Указом Президента України від 11 серпня 2023 року за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку солдат Максим Вадимович Максименко посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Вічна йому Слава, Пам’ять і Шана!

 

 

Газета «Зоря Полісся», 8 березня 2024 р.