Хокейні баталії в Радомишлі

  

Написане в заголовку у тих, хто народився в останні років сорок, викличе напевне подивування. Проте десятиріччями раніше з-поміж спортивних ігор, якими залюбки захоплювалися тодішні радомишляни, одне з чільних місця обіймав саме хокей. Дарма що має ця гра сезонний – тобто, зимовий характер, та ще й обмежена погодними примхами. Бо й колись стійка морозна погода випадала не завжди, а останніми роками – й поготів. Та коли сковувало кригою водойми, передусім ставки чи озера, спортивно налаштована молодь ловила момент і за першим покликом своїх ватажків миттєво очищала при потребі лід від снігу, розмічала на ньому імпровізоване ігрове «поле», ставала на ковзани, брала до рук ключки й починала ганяти шайбу.

Втім на відміну від футболу, для гри в який часом достатньо було лише м’яча, бо ганяти його цілком можна й босоніж, хокей потребував особливого екіпірування. Насамперед – ковзанів, з якими було сутужно. Справжні хокейні, що їх у просторіччі називали «канадами», вважалися неабияким скарбом. Більш доступними були так звані «дутиші», призначені для хокею з м’ячем (бенді). Вони мали пряме лезо, на відміну від «канад», у яких воно на кінцях заокруглювалося. А ще у хід йшли «англійки» – низенькі, тоненькі й пласкі, дуже зручні для воротарів, як і навчальні двополозні, або чи не найпоширеніші тоді – «снігури», з круглим «носом». Бігові, призначені для перегонів, називали «ножами». Ковзани були «голими» – окремішніми, їх самотужки гострили точилом чи напилком та здебільшого прив’язували до взуття мотузками, дротом тощо.

Дехто не без успіху кріпив заклепками чи гвинтиками до черевиків, чобіт, часом без жалю позбуваючись підборів, і навіть до валянок – останнє знову таки було підхожим для стражів воріт, до того ж слугувало ще й захисними щитками. Для захисту також застосовували звичні тоді куфайки, ватні штани, танкові шоломи.

Ключки попервах вирізували з дерева – дощок, фанери. Підробляючи, підсобляли в цьому майстри з радомишльської меблевої фабрики. Використовувалися, якщо хто мав, і круглі ключки для бенді. Надалі, з набуттям популярності хокейної гри на наших теренах, з’явилися фабричні ключки у відділі спорттоварів універмагу. Але вироблялися вони тоді з пласкими гаками. І тут пішла голота на вигадки, аби зробити їх зігнутими, як у справжніх «профі», щоби завдавати шайбі під час кидка кращого підйому й обертання: гачки розпарювали в окропі й самотужки підгинали. Їх, крім того, обгортали ізолентою. Дефіцит справжніх гумово-металевих шайб у стихійних баталіях поповнювали дерев’яними чи підхожими камінцями. 

Зрештою зростання інтересу до гри на льоду у 1970-му спричинило до спорудження на міському стадіоні Радомишля вже справжнього хокейного майданчика з відповідними розмірами, обгородженого належними дерев’яними бортиками. Його зазвичай називали «коробкою».

Передував цьому роком раніше просто розчищений від снігу простір на стадіоні,  декілька разів политий водою, де «бортиками» слугували утрамбовані снігові кучугури. Виготовлені були з металу й справжні хокейні ворота. Як зазначав з цього приводу у газеті «Зоря Полісся» тодішній голова спорткомітету Рудольф Левін, ініціаторами була міська молодь, що зорганізувалась у шкільні та вуличні хокейні команди.

У першому товариському матчі на, можна сказати, офіційному майданчику збірна міста впевнено перемогла суперників з Чайківки. Райгазета, що не оминула увагою цю подію, писала, що радомишляни були краще підготовленими, вони швидко пересувалися по катку, легко маневрували, частіше атакували ворота своїх суперників. Звідси й результат – 20:4. А ще зазначалося, що попри тріскучий мороз підтримати хокеїстів прийшло чимало вболівальників.

 

Фрагмент першої хокейної зустрічі на радомишльському стадіоні. 1969 р.

Фото Олега Волотовського.

Майданчик містився там, де тепер облаштовано міні-футбольне поле зі штучним покриттям. Попервах заливати його водою допомагали пожежники, згодом до стадіону підвели водогін.

Відтак у радомишльських ентузіастів хокею з’явилась можливість і тренуватися, і грати у цілком пристойних, як на той час, умовах. Й не лише для особистого задоволення. Час від часу суперничали між собою міські й руднянські хокеїсти. А створена хокейна збірна міста невдовзі зіграла на обласному рівні.

У тому ж 1970 році в Радомишлі пройшов хокейний турнір першості обласної ради ДСТ «Колос». Суперниками радомишлян, що вже мали більш-менш пристойну амуніцію, були хокеїсти Житомира, Олевська й Черняхова. Житомирян господарі перемогли 3:2, а от суперникам з Черняхівського району поступилися 2:3 і в підсумку стали другими. Тож перший офіційний млинець видався не таким уже й глевким. Щоправда, невдовзі радомишльська команда, представлена переважно учнями школи №6, тримала вдома екзамен із тодішнім лідером обласного хокею житомирським «Спартаком», і тут досвідчені житомиряни наочно вказали господарям на їхній рівень, перемігши з рахунком 6:1.

Та урок пішов на користь, бо через рік радомишляни вже впевнено виграли обласну першість товариства «Колос», реваншувавшись у черняхівців і перемігши олевських хокеїстів. Увійшли до складу збірної облради товариства, що в обласній першості області серед ДСТ посіла третє місце, – Владислав Кульчицький, Володимир Яницький, Анатолій Камишев, Олександр Ходаковський, Борис Шльомін, Олег Євграшин. До когорти тогочасних радомишльських хокеїстів належали також Юрій Петровський, Юрій Балашов, Петро Дяченко, Вадим Хохлов, Валерій Самоплавський, Володимир Роговченко, Валерій та Леонід Молодики, Володимир Сич, Євген Кукушкін, Олександр Статкевич, Анатолій Богайчук, Олег Білозерський, Леонід Березівський, Петро Лисогор, Віктор Фролков, Юрій Гарбаренко, Борис Воробйов, Олександр Бурба, Віктор Рипік, Петро Донгалевський, Володимир Онищук, Володимир Горбачов, Віктор Боженко, Сергій Довгаленко, Володимир Ангелов, Сергій Бучельников та інші.

 

 

Радомишльські хокеїсти 1970-х: Володимир Роговченко, Григорій Шкідченко, Леонід Березівський, Анатолій Камишев, Борис Шльомін, Олександр Бурба.

 

До кидка готується Леонід Молодико.

Утворилися хокейні команди і в поселеннях Радомишльщини. У 1977 році хокей увійшов до програми Перших зимових спортивних ігор району. Першість на них вибороли хокеїсти райцентру, що представляли райспоживспілку, друге місце посіла вишевицька команда, третє – великорацька. Через три роки на обласних таких змаганнях радомишляни стали третіми. Суперничали на обласному рівні й хокеїсти Білої Криниці.

У 1979-му розігрувався Кубок міста, перемогу в якому святкував «Спартак» (завод капронових виробів). До слова, саме капроновики опікувалися  в ті роки стадіоном, у тому числі й хокейною коробкою. Того ж року проводилися дитячі змагання на призи клубу «Золота шайба» (аналог футбольного «Шкіряного м’яча»), де юні радомишляни по тому змагалися в обласній першості.

У хокей грали, звісно, хлопчаки, парубки, старші за віком чоловіки. А переважно вечорами при світлі прожектора на ковзанах каталися на стадіоні й представниці прекрасної статі, прагнучи подеколи повторювати найпростіші піруети своїх кумирів з фігурного катання.

Пробували свої сили радомишляни і в ковзанярському спорті. Були навіть намагання організувати ковзанярську секцію у спортшколі, але через погодні примхи і відсутність належних тренувальних умов від цієї ідеї відмовились. Хоча практичні заняття на льоду юні ковзанярі проводили на Льодовому стадіоні в Києві. Між тим, ковзанярі Радомишля, яких готувала тренер ДЮСШ, майстер спорту з ковзанярських перегонів Наталія Пузікова, у 1981 році посіли друге місце в області.

Втім за браком морозів і ковзанок хокейні та ковзанярські баталії поступово згасли. Адже хокей і катання на ковзанах стають надбанням винятково майданчиків зі штучним льодовим покриттям, яких в Україні обмаль.

Одначе морозна зима 2017-го поновила інтерес до хокею і дала змогу хокеїстам Радомишльщини стати на лід, аби підготуватися до проведеного тогоріч відкритого обласного чемпіонату, що проходив у Житомирі на ковзанці ТЦ «Глобал». Новостворена команда «Радомишль-Потіївка» здобула перемоги над суперниками з Полонного Хмельницької області та Бердичева, поступилась чемпіонові турніру – житомирянам і в підсумку стала третьою. Примітно, що серед кращих у команді були ветерани Олександр Ходаківський та Анатолій Кобилянський, котрі починали свої хокейні «університети» ще у 1980-ті, засвідчивши, що набуті колись ковзанярські навички зберігаються дотепер.

 

Автор на ковзанці київського стадіону «Динамо». 1976 р.

А світлини, представлені тут, – з колекції колишнього спортсмена й хокеїста зокрема, а згодом дослідника історії радомишльського спорту доброї пам’яті Бориса Шльоміна та з власного зібрання автора.

 

Газета «Зоря Полісся», 5 лютого 2025 р.