Поблизу родовищ сировини

 

8 травня 1941 року черговий номер провідної республіканської більшовицької газети «Советская Украина» (з 1944 вона виходила під назвою «Правда Украины») було присвячено виконанню рішень пленуму ЦК КП(б)У, що відбувся напередодні і акцентував увагу на збільшенні виробництва будівельних матеріалів. В одній з публікацій цієї тематики зокрема зазначалося, що в Радомишльському районі для потреб місцевого будівництва будується вапновий завод, що вироблятиме  вапно з мергелю. Він має бути уведений в дію у другому кварталі поточного року. Власне, другий квартал на час виходу газети вже був у розпалі, і до його завершення лишалося без малого два  місяці. Та ще менше – до 22 червня, коли почалась німецько-радянська війна. Тож завод тоді так і не запрацював.

Реалізувалися ж ці плани вже по війні, і навіть у подвійному вимірі. Бо ж недарма в тогочасних оглядах залягання корисних копалин на Радомишльщині вказувалося, що родовища вапняків і мергелю виявлені біля Веприна в долині струмочка Руда, а також у Вишевичах і Краснобірці. Саме такої сировини якраз і потребує виробництво вапни, яку отримують завдяки випалюванню цих порід копалин. До речі, в колишньому Мінбудматеріалів СРСР однією з нормативним вимог для підприємств з виробництва вапна було їх розміщення поблизу родовищ сировини.

Спочатку почав виробничу діяльність Вепринський вапнозавод. У 1950 році, ведучи мову про виробничі успіхи нового підприємства, радомишльська райгазета зазначала, що він успішно виконує плани з формування мергелю-сирця та з випалювання вапна.

Водночас привертає увагу перелік працівників заводу за професіями: формувальники, накидальники мергелю у шнейдер (різально-подрібнювальний агрегат), стільники (вистеляли отриману сировину та паливо шарами в піч), грабарі (копачі), відкривальники кар’єру, козлувальники (вони розбивали запечені брили готового вапна і розчищали піч від шлаку), випалювачі вапна. Цей реєстр притому засвідчує, що виробничий цикл був по суті кустарним, до того ж, ручним і фізично важким. Видобутий з кар’єру мергель зволожували, змішували, формували у валюшки і відправляли на сушіння…

А у 1958-му за п’ятнадцять кілометрів від Радомишля з’явилося підприємство, на брамі якого красів напис: «Краснобірський вапнозавод». Тут на східній околиці села розмістилися його виробничі та адмінбудівлі.

Будинок енергобази та два навіси для сушіння мергелю Краснобірського вапнозаводу.

 

Жінки вантажать висушений мергель на автомобіль для відправки в піч.

 

Майстер Андрій Гальченко перевіряє якість сушіння мергелю. 

Попервах роботи в Краснобірці теж виконувалися вручну. Проте вже через рік більшість виробничих операцій механізували, починаючи з видобутку сировини, що здійснювалась екскаватором, яким і завантажувався мергель на автомашини.

 

Добуває і вантажить мергель екскаваторник Павло Гонтаренко.

Крім того, на підприємстві змонтували новий агрегат, куди засипали сировину з автівок, а потім, як мовиться, – справа техніки. Вона – техніка – далі виконувала все сама. Ба більше: саме в Краснобірці випробовувався дослідний зразок нової експериментальної печі, розроблений фахівцями НДІ будівельної техніки. Як зазначалося, процес виробництва вапни завдяки такій новації став цілорічним (до цього вироблялась вапна лише в теплу пору року) і цілодобовим, а сам виробничий цикл (від завантаження сировини – до виходу готової вапни) не потребував попереднього сушіння і тривав дві-три години замість кількох діб.

А ще користувалась попитом місцевих (і не тільки) споживачів інша продукція краснобірських вапновиробників – цементна черепиця. І хоча доволі скорим часом її витіснив, маючи ряд суттєвих переваг,  шифер, який на тривалий час став в СРСР головним серед покрівельних матеріалів, і виробництво якого стрімко зростало, у сільських обійстях досі можна зустріти покриті тією черепицею господарські споруди.

 

Група робітниць черепичного цеху які виконують по півтори-дві норми за зміну.В першому ряду (зліва направо) – Лідія Ковальчук, Ніна Макаренко, Галина Герасименко, Алла Рознау; другий ряд – Людмила Дреус, Ольга Бадьор, Ганна Герасименко.

Власне, у пору укрупнень та адміністративно-виробничих реформ під завісу Хрущовського правління невеликі місцеві вапнозаводи виявилися зайвими, коли було зроблено акцент на масштабне виробництво цементу та вапни в гігантських обертових печах і відповідно у величезних обсягах.

До того ж, виснажилися й невеликі родовища вапняків, а завозити сировину бозна звідки, теж виглядало марнотратством. Та й за законами ринку у всі часи собівартість виробів у великому за обсягами і малому виробництві, не кажучи вже про механізацію й автоматизацію, завжди була й буде на користь перших.

Відтак після згортання реформувань у реєстрах промислової галузі відновленого у 1965-му Радомишльського району заводи з виробництва вапни вже відсутні. Водночас згадується новоутворене підприємство під назвою «Заводоуправління будматеріалів». У його структурі, між тим, діяв цех з виробництва цементної черепиці. Втім це, як мовиться, вже дещо інша історія...

Світлини Віктора Кушніренка 1958 і 1959 рр. 

Газета «Зоря Полісся», 30 січня 2026 року.