У 1857 році в Санкт-Петербурзі
вийшла книжечка «Народні оповідання» невідомого доти автора Марка Вовчка.
Пізніше розкрилося, що під таким чоловічим псевдонімом за звісним
хрестоматійним прикладом «Жорж Санд» надрукувала власні твори жінка – Марія
Маркович, що в дівоцтві була Вілінською. Адже за узвичаєними тоді поглядами
жіноче авторство вже наперед могло викликати упереджено-негативне ставлення до
творів, якими б досконалими вони не були, та й літературне середовище на ту
пору складалося передусім з чоловіків. Тож «Марко Вовчок» була єдиною
українською жінкою-письменницею в середині ХІХ століття. І, до речі, за
спогадами сучасників своє псевдо вона не любила, але мусила користуватися.
Дебютна її книжка здобула визнання й
популярності в українських літературних та громадських колах. Щирі й
надзвичайно реалістичні оповіді родинно-побутової тематики, проникнуті тугою й
трагізмом, схвально зустрів і читацький загал. Згодом критика окреслила їхню
жанрову тематику як оповідання-«долі».
До видання увійшло 11 невеликих
україномовних творів, серед яких було й оповідання «Чумак». У ньому йдеться про
сумну долю закоханого парубка Гриця, якого розлучили з коханою дівчиною
Мариною, що її батьки примусом віддали заміж за заможного нелюба та ще й лихого
на вдачу. Він і занапастив нещасну, що скоро віддала Богові душу. Затужив
відтоді Гриць, та так, що до жодної дівиці душа його не звернулась, і бурлакою
до смерті лишився, знаходячи відраду лише у степових чумацьких мандрах…
Як і інші твори циклу, «Чумак»
написано живою народною мовою, з примовками, приспівками. У Маринині вуста
письменниця, приміром, вклала приказку: «Молодик, як гвоздик! Тобі роги красні,
мені очі ясні!..»
За твердженням літературознавиці
Тетяни Різниченко, ця приповідка була записана Марією Маркович під час
етнографічної подорожі на Радомишльщину. Її було виявлено у рукописній спадщині
Марка Вовчка, яку син і другий чоловік майстрині слова передали знаному
тогочасному літературознавцеві Василю Доманицькому. У цій унікальній збірні, як
засвідчив дослідник, – автографи «Народних оповідань», листи, фольклорні записи
(пісні, загадки, казки, перекази), український лексикон, чудернацькі прізвища і
народні прізвиська, географічні назви, ботанічні, метеорологічні і навіть
археологічні нотатки.
Як зауважує В.Доманицький, перші
натяки на етнографічні пошуки Марія Вілінська зробила ще до заміжжя –
16-літньою, коли гостювала у тітки. Деякі сюжети для майбутніх оповідань теж
були записані в народознавчих мандрівках подружжя Марковичів, що охоплювали й
Радомисльський повіт.
Хто зна, чи не з тутешніх теренів й
чумацьке народне оповідання. Де відбувається його дія, – у творі не вказано.
Згадуються, проте, в ньому придорожнє село Кумиці, де перепочивали чумаки, та
сусіднє з ним Дзвонарі. Вірогідно, назвала їх так письменницька фантазія, адже
у сучасних реєстрах населених пунктів України такі поселення відсутні. Немає їх
і в переліку поселень Київщини кінця ХІХ століття.
Втім відомо, що чумацький промисел
здавна був поширений на Радомишльських просторах. Згадки про походи
пращурів-краян у Крим по сіль присутні зокрема в переказах про минувшину
Вишевичів, Забілоччя, Кримка, Межирічки. Зрештою дотепер представлене на
Радомишльщині прізвище Чумак.
Маємо й такий ось вірогідно просто
збіг чи випадковість, але Маринина родина в оповіданні «Чумаки» носила прізвище
Мороз. Між тим, в українській народній пісенній спадщині зберігається пісня
«Ой, Морозе, Морозенку, превдалий козаче…», що її колись почула від прислуги й
записала Марія Маркович теж у Радомисльському повіті.
Ії рідні згадували, що як піде вона,
бувало, на базар, то там цілий день прогаїть з молодицями та бабами – все
розпитує, записує, придивляється до убрання і т. ін.
Доманицький, що, до слова, мав з
Радомишлем родинні зв’язки, був не лише найревнішим захисником доброго імені та
творчої спадщини Марії Вілінської-Маркович-Лобач-Жученко, а й чи не
найретельнішим її дослідником. Адже суперечки щодо авторства українських (і не
тільки) творів письменниці не вщухають і досі.
До речі, в листуванні з чоловіком,
яке зберігалося сином письменниці Богданом, і що його дослідив Доманицький, за
висновками вченого її українська значно досконаліша й багатша, аніж у Опанаса
Марковича, тож подеякі твердження, що «Народні оповідання» нібито писані ним,
виглядають вкрай сумнівними. Словесне багатство й мовне розмаїття авторки засвідчують й інші листи, писані нею
по-українському ще до виходу книжки.
Захоплено відгукувався про живу
народну мову першої збірки Марка Вовчка Пантелеймон Куліш, завдяки якому вона й
побачила світ. В одному з листів він, згадуючи, як письмовиця вголос читала
оповідання «Чумак» ще до його публікації, «дивувався й любував її словом,
завдяки якому так і бачиш того чумака, що йому і німець приївся, і степи він
бачить безкраї…»
Недарма поява «Народних оповідань»
одразу поставила їхню авторку в один ряд з корифеями української писемності і
прислужилась її подальшому розвою та піднесенню.
Газета «Зоря Полісся», 6 лютого 2026 року.
Немає коментарів:
Дописати коментар