«Карпатія-АРТ» представляє митців

Хоча з високих трибун у нас раз по раз лунало, що мистецтво має належати народові, долучитися до мистецьких вершин народові можна було головним чином у столицях чи великих містах. На периферію ж вряди-годи зазирали лише митці сценічних жанрів (та й то останнім часом переважно для участі в передвиборчих агітаційних  шоу). А от майстри образотворчого мистецтва і такої можливості не мали. Мабуть, ще й тому, що полотна чи скульптури просто неба не виставиш, а галереї і музеї знову таки залишаються надбанням мегаполісів.

Справжнім промінчиком світла у цій царині стало відкриття у Радомишлі минулої осені картинної галереї «Карпатія-АРТ». Завдяки обладнаним цим добре відомим радомишлянам товариством виставочним залам наші краяни отримали торік змогу ознайомитися з творчістю відомого українського пейзажиста Владислава Метьолкіна. Натхненник і організатор цієї доброчинної ідеї - один з керівників товариств «Карпатія» та «Ексімед», почесний громадянин Радомишля, а тепер уже й депутат Радомишльської міськради О.Огороднійчук переконаний сам і ділом промовисто переконує земляків, що саме прагнення наблизити до них високе малярське мистецтво, є головним для нього у створенні галереї:

- Україна – це не лише великі міста, як, скажімо, Київ, Донецьк чи Львів, де є багато галерей і де проходить багато мистецьких дійств, - зазначає Олександр Степанович. – Україна – це й такі містечка, як наш Радомишль. І для того, щоб набирала сили наша країна, потрібні не лише заможні громадяни, а й багаті духовно. А ще одним аргументом того, що це всерйоз і надовго, стало відкриття в галереї «Карпатія-АРТ» виставки заслужених художників України Наталії Папірної та Олексія Кулакова.

Представляючи цих відомих майстрів пензля на відкритті виставки, директор знаної столичної галереї «Раритет-АРТ» Сергій Ковтун зазначив:

- Велич кожного народу творять особистості, до яких, безперечно, належать Олексій і Наталія. Це художники, які пишуть про Україну і прославляють Україну. Їхнім пензлям належить відома жанрова картина «Державотворення», що красується у Верховній Раді України. Вони єдині художники в Європі, які за останнє двадцятиріччя розписали плафон площею 326 квадратних метрів (у Верховному Суді України). Останніми роками виконують серйозні замовлення для Міністерства культури Македонії, як провідні європейські художники.

Не можна не милуватися представленими на виставці полотнами О.Кулакова «Козак Мамай», «Гопачок», «Поезія Маріїнського парку», «Флейтист», «Вершниці», «Поединок», «Сакура», серією картин Н.Папірної «Танці», їх спільними роботами «Адам і Єва», «Декамерон», «Самопожертва» та іншими з македонського циклу.

Наталія Папірна зауважила, що найкращі полотна створюються художниками від любові, якою оточують їх рідні і близькі:

- Від цієї любові працюється легко і радісно, і вона з картин шириться і йде до людей, які споглядають їх.

Між тим дві роботи, представлені на виставці, отримують у Радомишлі постійну прописку. На замовлення ТОВ «Карпатія» художники написали картини «Весілля» і «Хрестини», які яскраво та переконливо пропагують почуття кохання й любові. Ці полотна будуть вагомим елементом інтер’єру ресторану і опосередковано доповнюватимуть та ілюструватимуть святкові дійства, що там відбуватимуться. Писалися вони два роки (це уточнення щодо того, наскільки нелегкою і копіткою є праця художника).

- Праця художника справді важка. Мабуть, це навіть не зовсім праця, а спосіб життя. Ми з Наталією виставили тут 25 своїх робіт, які є певним ілюстратором цього способу життя, а також три полотна молодшого представника нашого сімейства –Тимофія Папірного,  - сказав О.Кулаков. – Та й ідея самої виставки в Радомишлі виношувалась біля року. І я часом запитую бізнесменів, які не лише цікавляться мистецтвом, а й вкладають у нього гроші: навіщо їм це потрібно…

Відповідь на своє власне «навіщо» Олександр Огороднійчук окреслив таким чином:

- Якщо ми проводимо виставку в Радомишлі і її представлено для показу всім бажаючим, то тут, певно, і є пояснення. Бо робиться те, що потрібно людям, І коли від твоїх зусиль люди отримують задоволення, не менше задоволення дістаєш і сам.

До речі, Олександр Степанович входить до Ліги українських меценатів, за підтримки і під егідою якої влаштовано виставку в Радомишлі. Її виконавчий директор, письменник Михайло Слабошпицький зауважив, що день відкриття виставки найбільше заслуговує назви дня подяки:

  - Насамперед - подяки за дорогоцінну і богоугодну ідею О.Огороднійчуку. Звичайно, подяки місцевій владі, адже далеко не в кожному місті такого статусу відбувається подібна подія.

Виставка Н.Папірної і О.Кулакова в галереї «Карпатія-АРТ» дає радомишлянам прекрасну нагоду прилучитися до світу прекрасного. Бо скільки б не говорилося про виставку і виставлені на ній картини, на них треба дивитися. А найкраще переконують у цьому враження від побаченого відвідувачів:

В.Тужик, голова  районної ради:

- Наша земля славна не тільки трударями, а й людьми творчими. Це наші аматори народного мистецтва нещодавно переконливо довели в Житомирі на обласному звіті. І дуже добре, що наші радомишляни мають змогу на власні очі знайомитися з творчістю художників, відомих не лише в Україні, а й у всьому світі.

В.Сташенко, директор ЗОШ №3:

- Надзвичайно сподобалась виставка, цікавий стиль митців. Вразив підбір фарб на полотнах художниці, вдале і оригінальне поєднання класичних кольорів, зокрема червоного з білим. Дістала чудові враження і море емоцій.

В.Бездробний, художник-дизайнер:

- Роботи Наталії Папірної і Олексія Кулакова безумовно вражають. Їх натюрморти, портретні композиції зачаровують своєю м’якістю.

В. Біляга, вчителька гімназії:

- Велика вдячність художникам, що вони стільки радості принесли в ці зали, де ми можемо відчувати тепло їхніх картин, у яких – саме життя.

В.Міхненко, депутат районної ради:

- Важко висловити почуття, які переповнюють душу. Тому що справжнє мистецтво – воно завжди вражає. А те, що виставка відбувається у нас в Радомишлі, це чудово. І хай такі мистецькі заходи продовжуються й надалі.

О.Ткачук, міський голова:

- Потрібно, щоб виставки, започатковані в Радомишлі, були і в інших українських містах, надихаючи художників на нові творчі ідеї та задуми. Хотілося, щоб такі виникли у Наталії Папірної і Олексія Кулакова після радомишльського вернісажу. А ми, звичайно, раді їх вітати  у нашому місті, для якого це, безумовно, вагома подія.

                

Газета «Зоря Полісся», 27 травня 2011 р.

Фото  Павла Тужика.

Космічні обрії Георгія Кравченка

    12 квітня 1961 року епохальна звістка сколихнула планету: вперше на навколоземній космічній орбіті побувала і облетіла Землю людина. Ця подія стала новиною номер один у всьому світі. А польотом у космос почали відтоді марити мільйони хлопчаків.

    -     На великій шкільній перерві ми з товаришем традиційно рушили зі школи до «Ривиного» магазину (він містився біля теперішньої будівлі «Приватбанку») купити товстих пряників за 9 копійок, - пригадує тодішній учень школи №1, а нині директор цього закладу Євген Орехівський. – В цей час на площі через гучномовець почали передавати повідомлення ТАРС про космічний політ Юрія Гагаріна. Десятки городян слухали, затамувавши подих. Ми мерщій побігли до школи переказати сенсаційну новину. І вже за кілька хвилин вона лунала  через шкільний радіовузол. Радості і гордості у всіх не було меж. І хто тоді міг подумати, що з роками колишні учні нашої школи будуть причетними до космонавтики…

   У 1961 році випускник Радомишльської школи №1 імені Т.Шевченка Георгій Кравченко уже навчався на другому курсі механіко-машинобудівного факультету Московського поліграфічного інституту. Але подія, що сталась 12 квітня того року, зіграла визначальну роль у його житті.

   За два роки перед Кравченком постав вибір подальшого профілю навчання. І його перевели до МАІ (Московського авіаційного інституту), закінчив який Георгій у 1965 році із здобутою спеціальністю інженер-механік з управління польотом і динаміки літальних апаратів. Для фахівців це означало космічну галузь.  Направили працювати Кравченка до НДІ-88. Таку завуальовану назву тоді мав головний науково-дослідний інститут ракетно-космічної промисловості.

-     Ми тільки могли здогадуватися, де працює Жора, - згадує його однокласниця Людмила Лимарь (нині – Бурлаченко). – Під час наших зустрічей він завжди уникав розмов про свою роботу і давав зрозуміти, що розголошувати її не може…

Власне, це вже тільки останніми роками з космонавтики почали потроху знімати гриф «таємності», принаймні для власного народу. Відтак стають відомими імена й тих, хто забезпечував те, про що пересічні громадяни раніше лише чули і бачили в загальних інформаційних повідомленнях.

В ракетно-космічному НДІ, який нині іменується ФГУПЦНДІмаш, проминула вся трудова біографія Георгія Миколайовича Кравченка. Тут він пройшов шлях від  інженера до головного спеціаліста і начальника головного відділу надійності ракетно-космічної техніки. Саме розробка, впровадження та реалізація систем забезпечення надійності космічної техніки, забезпечення і подовження термінів надійного функціонування космічних апаратів було й залишається сферою його діяльності. Що це означає для умов космосу, де все обладнання, від складних пристроїв до звичних  гвинтиків, повинно мати на багато порядків вищу надійність та безвідмовність, мабуть, переконувати не треба. А в міру розвитку освоєння космічних просторів, коли польоти тривають місяці й роки, такі властивості набувають дедалі більшої ваги. І доробок радянської, а потім російської   космонавтики доводить, що її фахівці своє діло знають.

Приміром, 15 років замість проектних п’яти працювала в космосі орбітальна станція «Мир», на якій побувало багато екіпажів, у тому числі й міжнародних. Ці дослідження стали новим вагомим кроком в освоєнні людиною навколоземного космічного простору і  надзвичайно збагатили не лише космонавтику, а прислужилися всій світовій науці та Людству загалом. За участь у тривалому забезпеченні роботи станції «Мир» Центр Управління Польотами нагородив  Георгія Миколайовича Кравченка подячним свідоцтвом.

Вагомим був його внесок у розробку і застосування космічної навігаційної системи ГЛОНАСС, у створення космічних апаратів за програмою «Інтеркосмос». До речі, у межах цієї програми ( і не тільки) він плідно співпрацював з українським космічним КБ «Південне».  А ще – Кравченком зроблено величезну кількість досліджень, випробувань, які сприяли не лише новим технічним розробкам, а й стали основою багатьох  директивних документів, технічних стандартів, у тому числі державних. Недарма Георгій Миколайович є експертом Федеральної системи сертифікації космічної техніки.

Вінчають його численні науково-технічні здобутки урядові нагороди, галузеві відзнаки, Почесна Грамота Російського космічного агентства. Указом Президента Росії він удостоєний звання «Заслужений машинобудівник Російської Федерації», а Федерацією космонавтики Росії відзначений званням «Заслужений створювач космічної техніки».

Отакого славного земляка, безпосередньо пов’язаного з космонавтикою мають радомишляни. Втім місцем народження Георгія Кравченка є Глухів, що на Сумщині. Він народився у цьому місті 8 липня 1941 року у сім’ї кадрового військового. З огляду на дату народження батько на ту пору був на фронті, і пізнати його хлопцеві так і не судилося. В жовтні того ж полум’яного 1941-го випускник Московської Військово-політичної академії Микола Пилипович Кравченко пропав безвісти, і його доля рідним досі не відома. Хоча те, що він загинув у вирі війни, родина розуміла й усвідомлювала.

У 1945-му Кравченки переїхали до Радомишля на батьківщину мами - Анастасії Якимівни. Старший син Ігор закінчив тут у 1950-му школу №2 з золотою медаллю. А Георгій навчався у першій міській школі, і теж став золотим медалістом у 1959-му.

Повоєнне дитинство у Радомишлі, як і скрізь, було голодне і босоноге, з благеньким школярським вбранням і полотняною сумкою через плече. А ще тогочасні підлітки мали чимало обов’язків по домашньому господарству, допомагаючи старшим. Кравченки жили без батька, тож чоловічих турбот у хлопців вистачало. Але у навчанні жодних послаблень вони собі не дозволяли. 

Л.Бурлаченко згадує, що Жора Кравченко був без сумніву найкращим учнем класу. Не було випадку, щоб він не знав уроку чи не зміг відповісти на питання вчителів або однокласників. Та жодним чином ніколи не виказував своєї переваги у знаннях. Навпаки при потребі дохідливо пояснював домашні завдання товаришам, і, чого гріха таїти, завжди давав списати і їх, і контрольні або ще щось.

- А от одного разу у нас був такий випадок, - розповідає Людмила Володимирівна. - У старших класах нам, як правило, на неділю домашніх завдань не задавали. Але якось у понеділок вчитель історії раптом з доброго дива  став вести опитування учнів, причому викликав до дошки найкращих, відмінників. І всім підряд почав ставити двійки, бо, зрозуміло, до уроку ніхто не підготувався. Дійшла черга й до Кравченка. Ми були переконані, що Жора урок знав. Але він із солідарності так само відповів: «Не вивчив». Вчитель вишикував  «двієчників» біля дошки і … направив усіх на прибирання території навколо школи. То був такий собі виховний момент, бо двійок до журналу, ясна річ, не поставили… Коли усім класом затівали якусь витівку, як скажімо, втеча з уроків на кінозйомки, що проходили в Радомишлі, або нічне збирання металобрухту в одному з підприємств, який наступного дня виявився цілком придатними запчастинами до автотракторної техніки, Георгій завжди солідаризувався з усіма, хоча як відміннику та ще й комсоргу школи це йому могло, як кажуть, вийти боком…

Дружні стосунки єднають Георгія Кравченка з однокласниками упродовж усіх цих п’ятдесяти двох років, що минули після школи. На жаль, приїхати на чергову ювілейну чи іншу зустріч не завжди давала йому змогу зайнятість. А останнім часом на заваді почали ставати й хвороби. Але подумки він завжди поринає на побачення з друзями і школою, з дитинством і юністю, з рідним містом, яке вивело у зоряні світи.

P.S.  Директор ліцею №1 ім.Т.Шевченка Є.Орехівський додає:

- Приємно усвідомлювати, що два випускники нашого навчального закладу (принаймні про двох нам це відомо) причетні до освоєння космічного простору. З Жорою Кравченком ми, можна сказати, ровесники, хоча він на чотири роки старший від мене. До речі, нас учила одна перша вчителька - Лідія Петрівна Старжинська.

А от ще один наш вихованець, уже мій учень, випускник 1972 року Юрій Туровець свого часу командував Космічними військами Росії, а зараз є доцентом Російської Академії ракетно-космічної оборони, де готує висококваліфікованих фахівців для космічної галузі.

Примітно, що обидва підтримують постійні зв’язки з рідною школою. Буваючи в Радомишлі, неодмінно навідуються до нас.

Тож ми можемо пишатися тим, що і наше місто, і наш навчальний заклад має безпосередній стосунок до такої важливої наукової справи, як підкорення Всесвіту.

Матеріал без скорочень і купюр, підготовлений для газети «Зоря Полісся» (опублікований в  номері від 12 квітня 2011 р.).

Аудіорозповідь про Георгія Кравченка

Григорій Корін. Поет з родини радомишлян Коренбергів

6 червня 2010 року в Москві у 85-річному віці пішов з життя російський поет і перекладач Григорій Олександрович Корін.

Під таким іменем знали його шанувальники російського поетичного слова. Та справжні прізвище, ім’я та по батькові митця були Годель Шабійович Коренберг. Змінив він їх не з кон’юнктурних причин, як вчиняють те  нерідко у богемних колах, щоби обрати собі милозвучні для прихильників наймення-псевдоніми. З Коренбергом таке відбулося з політичних мотивів на тлі антисемітизму в СРСР на початку п’ятдесятих, коли, побоюючись репресій,  євреї масово змінювали не лише імена та прізвища, а й намагалися взагалі приховати свою національність. З добрих намірів Коріним його зробили в редакції журналу «Літературний Азербайджан», публікуючи добірку віршів поета-початківця. Тамтешні співробітники, теж переважно євреї, не наважились публікувати твори автора з таким прізвищем. Схоже, вони навіть не усвідомлювали, що дали молодому даруванню прізвище знаного російського художника.

Це був другий (і, зазначу, не останній) випадок у житті Коріна, коли над ним  і його родиною зависала небезпека політичних переслідувань.

Вперше він це відчув ще у ранньому дитинстві, яке промайнуло в українському місті Радомишлі, більшість населення якого у першій половині двадцятого століття становили, одначе, євреї. Саме тут у 1926 році у звичайній єврейській родині Шаби Перцевича Коренберга і Михлі Янкелівни Хабінської народився третій хлопчик, якого батьки нарекли Годиком. Старших братів звали Перець (на честь діда по батьковій лінії) і Міля. До речі, старший з них своє єврейське ім’я Перець змінив на слов’янське Петро ще в шкільному віці через постійні глузування і кпини однокласників. Міля так само офіційно став Михайлом. Та це відбулося вже після того, як Коренберги вимушено залишили рідний Радомишль.

Батьки були неписьменними. І тривалий час Годель навіть не знав точної дати свого народження. Власне, в родині взагалі не були узвичаєно відзначати іменини. А тому по війні, оформлюючи цивільні документи, демобілізований фронтовик обрав днем свого народження день перемоги – 9 травня. Вже з роками донька поета докопалась таки до справжньої дати його появи на світ – 15 березня. Але змінювати записане в документах і анкетах Коренберг не став.

Найбільше в родині шанували діда Янкеля (батька матері). Він увесь свій вік пропрацював у Радомишлі лісником і часто брав онуків з собою до лісу, розповідав їм про дерева, навчав розпізнавати лісові трави та гриби, прищеплюючи хлопцям любов і шанобливе ставлення до природи та довкілля.  

А ще дід Янкель був старостою у місцевому молитовному будинку, який і містився у його хаті. Сюди приходили дорослі й поважні люди, які, звертаючись до Бога, хором читали молитов. То були перші прилучення Годика до піснеспівів, до поезій. І ота молитовна ритміка настільки зачаровувала душу хлопчика, що він мимоволі починав римувати власні молитовні фрази. Після меси її учасники всідалися за довгим столом пити чай, і маленький Годик роздавав усім шматочки коленого цукру…

У спогадах Григорія Коріна про дитячі радомишльські роки повсякчас зринали сусіди і рідні, яких він згодом, дорослим, немов упізнавав на колоритних полотнах Шагала, річка дитинства – Тетерів, міські вулички, що потопали в садках, гамірний міський базар з його лавками, багатолюддям і силою-силенною усілякої живності – птахів, тварин, з поміж-яких Годику найбільше подобалися лошата.

Саме на базарі майже весь свій час проводили його батьки, що були дрібними торгівцями. Торгівля давала їм змогу сяк-так утримувати родину. Та приватники  в ті роки ставали дедалі більше небажаними елементами для комуно-радянського ладу. До того ж проголошена в СРСР індустріалізація вимагала значних коштів, і їх влада часто-густо вишукувала шляхом «експропріації експропріаторів», тобто примусовим вилученням якраз у приватників, одноосібників та інших «непманів».

У Радомишлі почалися часті нічні облави та обшуки,  що нерідко завершувалися арештами й засудженням непокірних.

Однієї ночі особісти вдерлися до оселі Коренбергів, вимагаючи золота і коштовностей. У хаті перевернули все догори дригом, перемацавши майже кожну річ. Особливо ретельно непрохані гості обстежували підвал та горище, не полінувалися навіть перелопатити город, але з того, що їх цікавило, так нічого й не знайшли, і зі злістю залишили помешкання, натякаючи, що певно навідаються іще.  

Візит чекістів надзвичайно вразив сумирну родину. Вразив настільки, що не витримало такої наруги серце бідолашної бабусі, і вона померла під завісу обшуку.

Отоді батько, Шаба Коренберг, звелів усім негайно збирати найнеобхідніші речі, і на світанку, завантаживши дві підводи, родина подалась геть з Радомишля. Бабусю поховали вже дорогою…

Коренберги вирішили перебратися до Баку, де жили материні родичі, які у листах повсякчас кликали рідню до себе. Там нібито жилося легше і спокійніше.

Отак і залишився Радомишль для них лише у снах та споминах про кинуту і розорену оселю, про могили пращурів. Найбільше сумував за батьківщиною дід Янкель, що так і не прижився на новому місці. З тугою в очах він годинами просиджував біля вікна, мовчки і байдуже споглядаючи розпечене спекою каміння. І невдовзі помер…

Повернувся через багато літ до рідного Радомишля з родини Коренбергів лише Годель, який на ту пору вже був поетом Григорієм Коріним. Це сталося в 70-ті роки. І відвідини ті його болюче вразили. В лісі на могилах розстріляних у серпні 1941-го радомишльських євреїв він не знайшов жодної таблички, жодної згадки про своїх рідних, що стали жертвами голокосту. Уникали розмов на цю тему і ті з радомишлян, у яких гість прагнув хоч щось дізнатися про страшну трагедію. До речі, у «Книзі скорботи України» зі списками мирних жертв фашизму, виданій кілька років тому, серед страчених євреїв Радомишля зазначені й Хабінські, щоправда, лишень лаконічно й безіменно: три особи, двоє дорослих жінок і дитина.

Самотньо блукаючи вулицями рідного і водночас вже незнайомого йому Радомишля,  Корін містично вгадав місце, де колись стояв батьківський будинок. І саме тієї миті повз нього, розчуленого, процокало копитцями лошатко з його далекого дитинства…

Життя в Баку для родини Коренбергів теж складалося далеко не безхмарно. Не маючи постійної роботи, вони заледве зводили кінці з кінцями. У їхньому помешканні було лише дві кімнатки. У одній з них батько влаштував майстерню із шаповальським верстатом, за яким просиджував мало не цілодобово, в іншій мусили всі гуртом якось тулитися.

Аби матеріально підтримати родину, ще школярами почали підробляти діти. Допомагали батькові, шукали випадкового підробітку.

У старшого Петра-Переця виявився літературний хист. Його твори надрукували, і він надзвичайно радів першому отриманому гонорарові. Написаний ним кіносценарій схвально сприйняли на «Мосфільмі», його запросили на кіностудію. Хтозна, як там розвинувся б талант юнака, але надійшла повістка, і у 1940-му Петра призвали на службу до армії.

Багато в чому він слугував прикладом для молодших братів. Можливо, Годелеві поетичні спроби теж були прагненнями наслідувати брата. І коли почалась війна, хлопець почав оббивати поріг військкомату, прохаючи відправити його добровольцем на фронт. На ту пору вже воював середній брат Михайло. А от доля Петра була невідомою. Перед самісінькою війною частина, у якій він служив, перебувала біля німецького кордону і під час прикордонних бойових дій потрапила в оточення. Листи від нього надходили лише перші два місяці з початку війни.

Через рік військком таки погодився на умовляння, і сімнадцятирічного Годеля Коренберга направили вчитися на авіастрільця.

У лавах 11-ї новоросійської дивізії він визволяв Одесу, потім була Прибалтика і визволення Кенігсбергу. Саме там і завершилась для нього війна. 8 травня військам оголосили про капітуляцію фашистської Німеччини, а 9-го дивізію підняли на знищення залишків «Люфтваффе», аси якого відмовилися капітулювати і спробували врятуватися в Балтійських країнах. Годель був готовий до вильоту, але пілот, командир ланки, не став його брати з собою, мовляв, впораюся з недобитками один. Проте німці чинили шалений опір, і з того завдання ніхто не повернувся. Тож невипадково обрав Коренберг дев’яте травня своїм днем народження…

Отримавши демобілізацію, Годель поїхав додому, до Баку, не відразу. Передусім він завітав на Черкащину. Звідси, з-під Чигирина надійшла була остання звісточка від Петра. Доля старшого брата виявилась трагічною. Пробираючись до лінії фронту, він пристав до партизанів, був у них підривником, здійснив кілька диверсій. Під час однієї з таких вилазок німці його схопили. Двадцятирічного патріота повісили на чигиринському базарі. Відшукати місце поховання героя так і не вдалося.

Перець Коренберг.

Про те, що дізнався, Годель повідав лише братові Михайлу. Батькам про героїчну Петіну смерть брати вирішили не розповідати, аби не ятрити їхні й без того зранені серця. І до скону днів вони вірили у синове повернення. 

Про життя і голгофу Петра Коренберга написав документальну повість письменник-публіцист І.Хацкевич…

Повоєнне життя Годеля Коренберга  почалося теж з поневірянь. Його вабили до себе література, журналістика. На війні він деякій час працював у фронтовій газеті, заміняючи загиблого співробітника, опублікував там декілька власних віршів. Але у редакціях, куди звертався фронтовик-переможець та ще й при нагородах, ввічливо відмовляли. Довелося знову йти у підсобники до батька. Врешті Годелеві таки вдалося влаштуватися у редакцію газети «Минчегаурский строитель».

У Мінчегаурі Коренберг одружився з І.Ліснянською, майбутньою поетесою, лауреатом Державної премії. Згодом молоде подружжя переїхало до Баку, де в них народилась донька Олена (майбутня письменниця Олена Макарова). Працюючи в редакції «Бакинского рабочего», Годель налагодив співробітництво з кількома газетами і журналами, де друкувалися його вірші.

Відтоді й став він Григорієм Коріним. І коли на початку 60-х родина перебралась до Москви, у доробку молодого поета було вже дві виданих збірки віршів, було членство у Спілці письменників. Відтак література стала його професією й роботою.

У творчій спадщині поета 13 поетичних збірок, публікації в журналах, численні переклади. Хоча видавали його в радянські часи неохоче. Після подій 1968-го року в Чехословаччині, під час яких Корін перебував у перекладацьких справах у Празі і дивився на все, що відбувалося тоді там зсередини і певною мірою очима своїх тамтешніх друзів, які ставились до радянського вторгнення аж ніяк не прихильно, він потрапив до когорти «неблагонадійних».

До того ж поезія Коріна не надто вкладалась в усталені тодішні ідеологічні канони, які вимагали передусім апологетики й оспівування суспільного ладу. Його вірші були ліричними, іронічними й легкими, що захоплювали читача оригінальністю, та водночас простотою і близькістю до розмовної мови. Вважається, що саме він започаткував у сучасній російській поезії тему «розмов з Музою». Його творчість формувалась у дружніх стосунках і спілкуванні з такими поетичними метрами, як Арсеній Тарковський, Булат Окуджава, Анастасія Цвєтаєва, Марія Петрових.

Саме Тарковському Корін завдячував, що відбувся як поет. Посприяла цьому, як згадував митець, подарована йому Тарковським рідкісна книга про Франциска Асизського, канонізованого християнського проповідника, яка просто перевернула його світогляд. До речі, той томик рідні Григорія Коріна (Годеля Коренберга) поклали поетові до труни…

Газета «Зоря Полісся», 22 жовтня 2010 р.

Від автора.  Тут подано оригінал дослідження, бо, на жаль, у газеті зроблені недоречні скорочення, що подекуди спотворили зміст, а також перекручення. Зокрема Анастасію Цвєтаєву, про яку там не відали, «зробили» Мариною, більш відомою.

Неповторний смак дитинства

    У ностальгійних спогадах те, що було колись, часто-густо видається куди кращим, ніж сьогоденне. Маю на увазі не суспільно-політичні аспекти, а окремі, не менш значимі деталі життя, його устрою, облаштування, побуту тощо.

  Приміром, подеколи у спілкуванні з ровесниками, коли згадуються улюблені і невибагливі ласощі наших дитячих чи юнацьких літ, зринають у спогадах смачнючі пончики з повидлом або булочки з халвою зі шкільної їдальні, карамельки «подушечки» або напівфабрикатні брикетики какао й кавового напою. Останні продавалися чи не у найпопулярнішому щодо смаколиків магазині, який містився в Радомишлі на розі тодішніх вулиць Леніна і ХІХ партз’їзду (нині – Мала Житомирська і Присутствена) і звався по народному «угловим».

   Втім, попри перелічені і ще безліч незгаданих солодощів, для мене найулюбленішим смаком дитинства було і залишається неперевершене радомишльське морозиво. Йдеться про те, яке вироблялося на старому маслозаводі на вулиці Покровській.

    Щодо історії самого маслозаводу, то відкрився він у Радомислі в 1930 році на колишніх виробничих площах ректифікатного (горілчаного) підприємства, відомого з початку ХХ століття.

Приймання молока на маслозаводі. 1960-ті роки.

   Виготовляли морозиво там практично вручну з молочних вершків. Власне, вироблявся один сорт – вершкове, хоча іноді пробували робити шоколадне, домішуючи порошок какао. Але воно як слід не вдавалося. А от «біле» зазвичай йшло «на ура». Коштувала його стограмова порція 13 копійок, а з родзинками, які іноді додавалися до складу, - 15.

 Проте, даруйте за невимушений каламбур, важливою родзинкою радомишльського морозива вважалися «стаканчики», у які воно розкладалося. Це були вафельні формочки, надзвичайно смачні й хрусткі, які в поєднанні з ванільно-вершковим ароматом прохолодного продукту додавали йому особливого приємного присмаку. Від його споживання й справді діставав насолоду.

  Іноді траплялося, що вафель не було, і тоді у хід йшли вже звичайні паперові одноразові стаканчики, до яких приєднували дерев’яну паличку-ложечку. Без вафлі коштувало морозиво на три копійки дешевше, але й смак був уже не той.

   Старий маслозавод послуговувався ще дідівськими «холодильниками». У підвалах там були влаштовані льодовні, для яких взимку заготовляли лід на Тетереві, на ставках, озерах. Його складали у канавах і доладу присипали тирсою, а потім при потребі використовували.

  За допомогою льоду виробляли морозиво у алюмінієвих циліндричних ємностях. Потім ті циліндрики вставлялися у звичайні 50-літрові дерев’яні діжки, обсипалися довкруж льодом і відправлялися у продаж. Розвозили його здебільшого підводами.

  Продавали морозиво просто на вулиці жіночки-продавчині, котрі зручно вмощувалися на стільчику в оточенні діжечок з морозивом, виставляючи поперед себе лоток з терезами-рівновагами. На одній з чашечок вагів стояла стограмова гирька, на другу ставилося морозиво. Робилося те здебільшого для годиться, бо досвідчена тітонька й на око знала, скільки класти морозива на порцію.

  Головна точка була якраз перед «угловим» магазином. Продавали морозиво й на площі, здебільшого біля кінотеатру. І влітку так вабила до себе ятка біля «углового», спонукаючи на пошуки потрібної суми.

Оце і є саме той «угловий».

    За теперішніми мірками, здавалося б, що там якихось 13-15 копійок. Але й їх десь вишукати дитині було нелегко. Особливих статків родина наша не мала. Батьки сяк-так перебивалися, як мовиться, від зарплати до зарплати, котра у них була, як зараз кажуть, на рівні мінімалки – тоді це виходило, здається, 32 крб. Тож справді рахували кожну копійчину. Наразі побалувати дитину морозивом могли вряди-годи. Врахуйте, що нас у сім’ї зростало троє.

  Іноді вдавалося назбирати лише 10 копійок. І це вже давало шанс на неповну порцію. Як правило, продавець накладала ложкою морозиво у «стаканчик» з чималою гіркою. А на десять копійок зважувала лише «по вінця», тобто до країв вафельки.

  Проте назавжди закарбувалися в пам’яті два епізоди, коли мені випала неймовірна нагода поласувати улюбленим продуктом що називається «до пуза».

   Одного разу це відбулося у Чудині, де у бабусь я зазвичай проводив літні канікули. Престольним святом, чи як його називали у народі «медом», було Ушестя – Вознесіння Господнє. Попри суворі ідеологічні заборони, цієї традиції в селі неухильно трималися і в радянські часи. Звідусіль з’їжджалися того дня до Чудина на гостини рідні, близькі, друзі, частуючись і гуляючи.

   Звісно, не уникали нагоди збільшити виручку торговельники. Тож у єдину на селі «лавку» на Ушестя додатково завозили напої, наїдки, крам, солодощі, знаючи, що розметуть усе. А ще у той день маслозавод доставив кілька діжок з морозивом, аби й сільська дітвора могла відвести душу.

  Ятку з морозивом прилаштували попід «лавкою» з бічної її сторони, де сільський кіномеханік вивішував афіші. І торгівля йшла досить жваво, бо вервечка дітлахів у черзі не меншала. Адже дехто, схрумавши свою порцію, ставав за другою, третьою.

 Поталанило мені тоді наїстися досхочу морозива завдяки дядькові Михайлові, який якраз приїхав на відпочинок. Він працював у геолого-розвідувальній експедиції на Півночі, на далекій Чукотці. За тодішніми мірками заробітки мав захмарні. Власне, ми з братами, завжди з нетерпінням чекали його приїзду у відпустку (а вона випадала здебільшого раз у два-три роки, бо працівникам Півночі дозволялося поєднувати її й відпочивати два-три місяці, скорочуючи і час, і витрати на задовгі й недешеві переїзди чи перельоти), сподіваючись на гарні й щедрі подарунки.

 До слова, це завдяки йому прилучився я ще з дитинства до фотографування, мав змогу спостерігати за чудинськими околицями та краєвидами через справжній польовий бінокль, розглядаючи друзів-хлопчаків, що купалися у річці чи гуляли на лузі або ж ген під лісом за кілька кілометрів від села. Тож на «медовий» день дядько підкинув мені кілька карбованців на морозиво, і я ними справно скористався. Важко сказати, скільки я його тоді з’їв, але порцій з десять, мабуть, точно осилив. Принаймні, душу відвів. Добре збереглося в пам’яті, що до морозива на додачу випив ще й пляшку-другу улюбленого ситра з назвою «Крем-сода».

  Вдруге перепало вдосталь поласувати радомишльським морозивом на випускному вечорі у дитячій музичній школі. Після офіційних урочистостей у шкільному залі відбувся невеликий бенкет. Для дітей було влаштовано «солодкий стіл», а його приємним сюрпризом стала діжка морозива, яким досхочу й залюбки посмакували юні випускники…

  Це було у травні 1970-го. А вже у грудні того ж року в Радомишлі відкрився новий маслозавод, споруджений на виробничих площах по вулиці Івана Франка. На жаль, виробництво морозива на ньому не передбачалося. Та власне, то вже було б зовсім інше морозиво – типове, машинне, фасоване, яке за єдиним стандартом виготовлялося тоді на всіх споріднених підприємствах. До Радомишля його потому почали завозити з Житомира, Бердичева.

   А от згодом у київські студентські роки з приємністю смакував знаним столичним ескімо – «Каштаном», «Новинкою», та при нагоді прагнув з’їсти порцію морозива, що вироблялося і продавалося у кафешці популярного універмагу «Україна». Воно так само, як і радомишльське, вручну накладалося у хрусткі і смачні вафлі-ріжки, навдивовижу нагадуючи незабутній і неповторний смак дитинства.

У пам’ять для нащадків

До міжнародного реєстру археологічних знахідок і відкриттів входить Радомишльська стоянка первісної людини доби верхнього палеоліту. Відкрито її було вже досить далекого 1956 року і цілком випадково, так як це найчастіше трапляється в науці. Грунтовні розкопки та дослідження велися тут археологами майже вісім років

Про те, що вдалося відкрити і встановити дослідникам та яке місце посідає  Радомишльська стоянка в археологічній науці, – у розмові з науковим співробітником Археологічного музею Інституту археології НАН України Олесею КОНОНЕНКО.

– Пані Олесю, що являє собою Радомишльська стоянка первісної людини, і у чому полягає її наукове значення?

– Стаціонарні розкопки та дослідження тут проводилися в 1957, 1959, 1963-1965 роках доктором історичних наук Іваном Гавриловичем Шовкоплясом. Було знайдено значну кількість крем’яних знарядь та виробів, а також кістки мамонта – так звані фауністичні рештки. Стоянка розміщувалась на чотирьох пунктах, які отримали назви відповідно Радомишль-1, 2, 3, 4. Це були незначні горбовини. Хоча зараз там уже все зрівнялося, все ж часу від пори досліджень минуло чимало.

План розкопу, виконаний І.Шовкоплясом.

Чим цікава вона... На момент розкопок вважалося, що Радомишльська стоянка є найранішою пам’яткою, яка належить до верхнього палеоліту. Палеоліт – це найдавніша кам’яна доба. Тобто – від виникнення людства і приблизно до десяти тисяч років тому. В свою чергу палеоліт ділиться ще на три епохи: нижній або ранній палеоліт, середній та верхній. Так от, стоянка Радомишль відноситься якраз до верхнього палеоліту. На території Європи і України зокрема хронологія палеоліту – це десь від сорока тисяч до десяти тисяч років тому.

Сучасний пам’ятник на місці Радомишльської стоянки первісної людини.

Іван Шовкопляс вивів цю дату саме по матеріалах, які тут знайшов. Через кремінь, через тип поселення він побачив, що це характерно якраз для початку верхнього палеоліту.

- Здавалося б, за роки, що минули з часу відкриття і дослідження стоянки, все тут давно перелопачено, знайдено і вивезено науковцями. Але, схоже, що інтерес учених до стоянки не втрачається. Цікаво, чому?

- Тому що лишилися без відповідей нерозв’язані питання. Адже люди, які тут жили, мали звідкись сюди прийти і мали кудись піти. Дійсно, вони прийшли і залишили по собі такий слід. А потім повинні були десь знову оселитися, бо не могли ж усі раптом зникнути. Тож має бути інша схожа по кременю чи по культурі стоянка.

Взагалі узвичаєно ділити стоянки на культури: палеоліт чи більш пізні періоди. Радомишльська з такого «стандарту» трішки випадає. Бо тут є елементи так званої оріньякської культури, інших, навіть зустрічаються окремі вироби, характерні для середнього палеоліту. Саме тому, можливо, Шовкопляс і вважав її найранішою стоянкою доби верхнього палеоліту.

Та знову таки: куди пішли ці люди? Може, десь є нащадки, я не кажу генетичні чи прямі, адже не можна знайти родичів, звичайно…

І, зрештою, наука не стоїть на місці. Запроваджуються нові методики, нові методи досліджень. Радомишльська колекція – багата, особливо по крем’яних виробах, до того ж доповнена фауною. Через те до неї повертаються.

Дещо гірша ситуація з реконструкцією геологічних умов, бо, по-перше, стоянка залягала не так глибоко, і не збереглися геологічні нашарування, щоб визначити, які, наприклад, в ту пору тут рослини були, чи якісь інші тварини існували. Так, деякі сліди фауни є, але поганої якості. Рештки мамонта добре виглядають лише тому, що це були крупні кістки.

Взагалі Україна – це певною мірою благословенна земля на археологічні пам’ятки, зокрема й на палеолітичні. Окрім Радомишля знані, скажімо, Мізинська, Добраничівська, Пушкарівська стоянки. І це лише в ближньому до нас Подніпров’ї. А ще ж – на півдні, у Закарпатті, Подністров’ї, на Донбасі, в Криму. Тобто, в період палеоліту була заселеною вся територія сучасної України. Якісь пам’ятки більш багатші на збережений матеріал, якісь – менше. Але для регіону Житомирщини пам’ятка Радомишль – єдина така давня. Тому час від часу до неї повертаються.

Дійсно, стоянка Радомишль увійшла і в світову науку. Наші іноземні колеги – американці, французи, росіяни – знають про неї, цікавляться, приїздять, оглядають матеріали, є серія публікацій в закордонні. В принципі, якщо пам’ятка зафіксована, вона не може випасти з контексту досліджень, бо все взаємопов’язане, повертаючись до тези, що люди звідкись прийшли, і десь мали потім оселитися. І знайдемо зв’язки з Радомишлем чи на сході, чи не заході – невідомо.

Для прикладу, простежується певний зв’язок по схожості речей між стоянками в Радомишлі і в Пушкарях, яка розташована аж у Чернігівській області. Шовкопляс описував такий можливий ланцюжок: Радомишль – Пушкарі – Клюси.

Наразі і шукаємо, і працюємо…

На місці стоянки – учасники міжнародної науково-краєзнавчої конференції «Радомишль та його історія», що проходила в жовтні 2006 року з нагоди 50-річчя відкриття стоянки.

– То, можливо, і в Радомишлі ще доведеться щось копати?

– Навряд чи. Ще на момент розкопок, а з того часу вже минуло більше шести десятиліть, глибина залягання стоянки була мінімальною. На пункті Радомишль-3, скажімо, кремінь збирався по суті на поверхні ґрунту. На другому і четвертому розкопах археологи заглибилися лише на 40 сантиметрів.

А чи є ще якісь пам’ятки в самому Радомишлі? Так, є. Ще під час розкопок робили розвідки на інших територіях, де також зустрічається кремінь. І це зрозуміло, бо тут були і є виходи сировини. Люди це знали і використовували наявне сировинне джерело від палеоліту і до бронзової доби. Поруч зі стоянкою зустрічається й кераміка – і пори бронзи, і епохи слов’ян. Бо було поселення, городище.

Звичайно, коли виходить на поверхню кремінь, то це вказує на якийсь невідкритий шматок культурного шару. Але, можливо, він з роками просто переораний.

Оглядаючи цю територію і збираючи на поверхні кремнієвий матеріал, а він зустрічається досі, я простежила цікавий факт: саме на ґрунтовій дорозі біля пам’ятного знака його найбільше. Обабіч дороги – городні ділянки. Вочевидь, обробляючи їх, люди викидають з поля каміння на дорогу, щоб не заважало. Тож хотіла б закликати не викидати, а краще передати в Радомишльський музей, де є експозиція, присвячена стоянці. Це було б корисніше й цікавіше.

  

Олеся Кононенко демонструє «свіжі» крем’яні знахідки на дорозі біля стоянки.

А ще – зі щоденників Шовкопляса видно, що мало не кожного дня на розкопки приходили групи учнів, учителі, які розпитували, консультувалися, фотографувалися врешті. Певно, ці світлини десь зберігаються в домашніх альбомах. І це теж надзвичайно цікаво для нащадків.

Записав розмову

Володимир МОЛОДИКО.

Аудіорозповідь.

Радіопередача «Студії «Радомишль», 15 квітня 2010 р.

Газета «Зоря Полісся», 17 квітня 2020 р.