Полювання по-радомишльському і з Остапом Вишнею

Поки що немає підтвердженого факту перебування знаного українського гумориста і сміхослова Остапа Вишні в нашому краї чи його родинних зв’язків з ним. Але ще раз наголошу – поки що… А там – хтозна. Адже незбагненні шляхи й дороги великих.

Натомість шанувальників творчості митця на Радомишльщині – хоч греблю гати. Особливо в мисливському середовищі. Бо ж недарма багато цитат з гуморесок видатного українця стали крилатими. Деякі з них з його знаменитих «Мисливських усмішок» проілюстровано тут світлинами радомишльських мисливців середини ХХ століття (у кадрах - А.Лукашенко, А.Христенко, Г.Артьомов, І.Бойко, В.Бурлаченко, М.Семенов, Ю.Тимошенко, В.Дорошенко, О.Пузіков, М.Ковальчук та ін.).

Полювання, як бачите, не якась там легковажна дурничка, не дрібничка, а дуже й дуже поважна справа, особливо для таких громадян, як ми з вами...

«Відкриття охоти»

Всі, розуміється, зразу на гвалт:

— Чому «ружжо», коли насправді — «рушниця»... А як не хочеться, щоб була «рушниця», то вже «ружье», але ж ні в якому разі не «ружжо».

«Рушниця» — правильно. За всіма словниками — «рушниця». Згодний.

І «ружье» — правильно. Згодний. Це по-російськи.

А от мені хочеться, щоб було «ружжо», бо так називав цю річ той дід, що вчив мене колись з неї стріляти.

«Ружжо»

Полюєте, розумiється, ви з собакою, - лягавим улiтку, i з собаками - гончаками восени i взимку.

Для собак берiть харчi, миску, свисток, сурму (для гончакiв), поводок i нагая…

«Екіпіровка мисливця»

Екiпiруйтеся, дорогi товаришi мисливцi!

Не забувайте нiчого, бо в лiсi, чи на озерi, чи на лузi - нiде нiчого не дiстанете: все треба мати з собою!

Нi пера вам нi пуху!

«Екіпіровка мисливця»

  

Качка, як відомо, птах. Вона — літає.

Як її стріляти?

Дуже просто: цільтесь обов'язково в око. І бахкайте.

— Бах! — і в торбу! Бах! — і в торбу.

«Як варити і їсти суп з дикої качки»

Їдете ви компанією, тобто колективом, так чоловіка з п'ять, бо дика качка любить іти в супову кастрюлю з-під колективної праці.

У вагоні (чи на машині) зразу ж ви почуєте:

— Е, чорт! Стопку забув! Ви взяли?

— Взяв!

— Ну, як будемо вкупі, позичите!

«Як варити і їсти суп з дикої качки»

  

Стопки тут таки не видно. А от те, для чого вона призначена, - у лівому нижньому куті світлини.

Тут і починається найцікавіший момент полювання.

Це коли старі, досвідчені ваші товариші по полюванню починають розповідати різні надзвичайні випадки з мисливського життя.

Спільна для всіх мисливських оповідань риса — це те, що всі вони — факти, що все це насправді було, що: «розкажу, то не повірите, але це факт!»

«Як варити і їсти суп з дикої качки»

Мисливцеві, що йому вперше в житті доводиться їхати чи йти полювати вовка, раз і назавжди слід обов'язково запам'ятати стару нашу народну приповідку:

«Не бійсь вовка, — сідай у хаті».

Вовк — хижак і хижак лютий, кровожадливий, — проте боятися його нема чого…

Та хоч вовк, може, й не такий уже сильно полохливий, проте ще раз кажемо:

«Не бійсь вовка!»

Полювати вовка — це для мисливця і честь, і обов'язок…

«Вовк»

Героїчний злет Володимира Глубокова

Примітно, що напередодні Дня героя, який відзначається в Україні 23 травня, Президент України Петро Порошенко 15 травня 2015 року посмертно вшанував нагородами 220 захисників Вітчизни, які загинули внаслідок бойових зіткнень із російсько-терористичними угрупуваннями бойовиків в зоні проведення антитерористичної операції протягом осені 2014 - весни 2015 року.

Серед нагороджених – майор Володимир Петрович ГЛУБОКОВ, похований у Вишевичах. Нашого земляка удостоєно ордена Богдана Хмельницького III ступеня за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі.

Володимир Глубоков проходив службу у Хмельницькому окремому полку дистанційно-керованих літальних апаратів.

- Це був справжній професіонал і фахівець, якого поважали і цінували однополчани, – згадує про героя заступник командира військової частини Віталій Ганжа. – Він був прекрасним наставником для молодих військовослужбовців.

З перших днів початку АТО на сході України Володимиром Петрович перебував на передовій, очолюючи вкрай важливу для сучасних бойових дій службу безпілотників. Йдеться і про забезпечення польотів власних літаків, і про знешкодження ворожих таких апаратів.

10 лютого 2015 року терористи з боку Горлівки обстріляли Краматорськ, де дислокувався підрозділ «безпілотників» В.Глубокова, зі смертоносних установок залпового вогню «Смерч», реактивні снаряди якого випалюють все живе на значній території. Для міста це був перший такий обстріл, тому застав він городян і військовиків зненацька. Володимир саме був на своєму бойовому посту, на аеродромі.

- Важка втрата для всіх нас, і для родини, і для держави, - розповідає командир полку Тарас Потягач. – Але він залишив по собі добрий слід. І вже наступного дня після його загибелі наші безпілотні літаки так само виконували свої завдання, бо успішно діяли в бойових умовах молоді фахівці, підготовлені офіцером Глубоковим. Він користувався авторитетом у частині за військову виучку, за справжній чоловічий  характер. Це був механік - від Бога, а офіцер - від батька...

Він народився 23 липня 1978 р. у Празі, де тоді проходив військову службу батько Петро Володимирович – кадровий офіцер, котрий невдовзі пройшов через горнило Афганської війни. Потому родина повернулась в Україну, оселившись у Василькові. У тамтешньому військовому авіаційно-технічному училищі, яке готувало техніків з обслуговування літальних апаратів, й навчався юнак. Згодом він закінчив національний університет у Хмельницькому, куди був направлений після училища для проходження служби, і де після одруження й осіла родина молодого офіцера, у якій зростала красуня-донечка.

 Мама героя – вишевичанка Валентина Груша. Саме на її батьківщину, у Вишевичі, до бабусі, Володя залюбки приїздив на відпочинок і у дитинстві, й пізніше. Коли у 2005-му трагічно обірвалося життя батька, Володимир став за старшого для всього роду. Бо господарських чоловічих рук потребувало й вишевицьке обійстя, де вже господарювала мама. У селі він мав добрих друзів, рідних і близьких людей, для яких був завжди своїм, земляком. Тож у вишевицькій землі й знайшов свій вічний прихисток.

Народжений в родині військовика Володимир Глубоков без вагань обрав собі військову професію і залишився вірним військовому обов’язку до кінця,  поклавши голову, перебуваючи на передовій. Він віддав за Україну життя на самісінькому його злеті, у 37-річному віці. На тому високому злеті, якого повсякчас досягали літальні апарати, котрими опікувався офіцер. Героям слава!

Газета «Зоря Полісся», 22 травня 2015 р.

Особлива місія графа Дуніна-Вонсовича та її сучасні ставецькі мотиви

Грудень 1812 року. Французький імператор Наполеон Бонапарт, не здобувши лаврів переможця у Франко-російській війні, спішно залишає Росію. Його деморалізована, напівголодна і до нитки змокла й замерзла від сніговіїв та тріскучих морозів армія майже надана сама собі. До того ж відступаючим французам на п’яти наступають війська фельдмаршала Кутузова, повсякчас скубуть їх козачі та партизанські загони.

- От би Бонапартика у полон прихопити! – міркують вояки.

Після переправи в Березині, коли французьке військо виявилось майже повністю знекровленим, така нагода видавалась цілком вірогідною.

Одначе цим, даруйте за каламбур, «наполеонівським» планам став на заваді 27-річний лейтенант, один з ординарців Наполеона та його походний перекладач Станіслав Дунін-Вонсович, який успішно виконав покладене на нього надзвичайно важливе завдання із супроводу імператора з білоруського містечка Сморгонь до Парижу.

Відтак невдовзі після цього рятівник очільника Франції отримав чин капітана. Потому «милійший Вонсович», як охарактеризував його у своїх спогадах мемуарист наполеонівської доби А. де Коленкур, вже у званні полковника командував ескадроном розвідників Імператорської гвардії під час Французької кампанії 1814 року. А у 1815 р., після остаточної поразки й відставки Наполеона, вступив до армії Царства Польського.

Слід зазначити, що С.Дунін-Вонсович був одружений на Ганні Потоцькій, племінниці останнього польського короля Станіслава-Августа Понятовського.

Втім воювати з Росією за відновлення незалежної польської держави довелося йому вже лише під час повстання 1830-1831 рр. Спочатку він був начальником штабу у війську бунтівного генерала Й.Хлопицького, а затим очолив кавалерійську бригаду Резервної дивізії і був обдарований званням бригадного генерала. Придушення польського бунту змусило графа Станіслава піти у відставку та емігрувати до Франції, де він у 1864 році в 79-річному віці й спочив у Бозі. Згодом його останки перепоховали у Польщі…

Особлива місія графа Станіслава Дуніна-Вонсовича з урятування Наполеона і загалом його непересічна постать наразі прислужилися власникові мистецького маєтку «Ставки», що створюється у селі Леніному (у минулому - Ставки) в колишніх графських володіннях Дуніних-Вонсовичів, колекціонеру і меценатові Олексію Шереметьєву для втілення цих подій у майбутніх музейних експозиціях. Першим кроком тут стала влаштована в останні святкові травневі дні історична реконструкція бівуаку (наметового табору) наполеонівської епохи.

Тож на території мистецького маєтку шикувалися, маневрували, демонстрували навички володіння зброєю «французькі вояки» в одностроях, екіпіруванні та спорядженні тієї доби.

Власне, витримував стиль й персонал закладу, екскурсоводи, додаючи дійству особливого екзотичного шарму.

Глядачі мали змогу не лише на власні очі побачити давній військовий вишкіл та побут, а й оглянути старовинну зброю (гармати, рушниці), спробувати вправлятися з нею. 

У залах колишнього палацу Дуніних-Вонсовичів, який нині реконструюється, було виставлено експозицію раритетів з колекції Музею Шереметьєвих: штандарти Великої армії з вензелем Наполеона, колекція фарфору «Маршали Наполеона», портрети воєначальників та Бонапарта, посмертна маска французького імператора, старовинний сервіз із зображенням батальних сцен наполеонівських війн та ін.

А ще всі, хто завітав того дня до Ставків (сотні відвідувачів сюди прибули не лише з Леніного, Радомишля та навколишніх сіл, а й з Києва, обласних міст),  із задоволенням оглянули черговий мистецький доробок учасників традиційного живописного пленеру, започаткованого тут торік як знаними столичними художниками, так і талановитими початківцями. Нинішній весняний вернісаж представили зокрема Олексій Аполлонов, Олександр Храпачов, Віолета Монсевич, Дмитро Тарасенко, Ростислав Дудченко, Катерина Рейда,  китайські живописці Сунь Ке та Чен Си (куратор - Наталія Сухоліт). Околиці маєтку та села заяскріли цього разу на полотнах барвами весни й оновлення, доповнивши колекцію творів ставецької тематики новими колоритними роботами майстрів пензля.

Серед почесних гостей цих культурно-мистецьких заходів були Генеральний консул Республіки Польща в Україні Рафал Вольські та співробітники посольства, відомий меценат, нащадок знаного українського роду Мішель Терещенко, очільники Радомишльської райдержадміністрації та районної ради Володимир Тетерський, Віктор Міхненко і Олександр Кобилинський. 

Культурно-мистецьке дійство супроводжувалось виступами самодіяльних артистів, зокрема народного хору «Пісні моєї душі», названого іменем Валентини Корзун, уродженки цих місць. Показові богатирські забави влаштували аматори гирьового спорту Радомишльщини. А завершилось свято пізно увечері своєрідним відкриттям ставецького літнього кінотеатру, де демонструвався художній фільм «у дусі часу»  - «Пан Тадеуш» польського кінокласика А.Вайди, знятий за твором класика письменства А.Міцкевича і присвячений подіям 1811-1812 р., що передували російському походу Наполеона.

Між тим тогочасні військові баталії деякими дослідниками ще й тлумачаться, як «друга Польська війна», у якій Польща прагнула відновити свою державність і повернути землі, загарбані Росією. Тож у давнину на наших теренах тісно перепліталися історичні долі українців, поляків та французів, тепер же надбанням нащадків стає їх культурно-мистецьке та історичне трактування.

А тимчасом стародавні Ставки, схоже, вже починають звикати до огрому гостей і туристів, котрі торують сюди дорогу, як до примітної просвітницької, наукової та мистецької резиденції.

Газета «Зоря Полісся», 22 травня 2015 р..

Їх обпалив і поєднав Чорнобиль

26 квітня 1986 року поділило життя і долі мільйонів українців на «до Чорнобиля» і «після Чорнобиля». Багатьом з них не просто поділило, а й понівечило, підірвавши здоров’я, для декого, на жаль, безповоротно і непоправно, і від того відлетіли їхні обпалені радіаційним попелом душі у вічність.

Коли розлетілася світом лиха звістка про аварію на Чорнобильській атомній, сотні наших земляків вирушили в запорошену смертоносним атомом зону, щоб усім миром вгамовувати розбурхану ядерну стихію та ліквідовувати її страшні наслідки. Пожежники і водії, будівельники і механіки, лікарі і енергетики, міліціонери і військові – роботи вистачило усім. І не на один рік, бо тривають вони там ще й досі, і триватимуть ще бозна скільки літ…

Свій посильний внесок у ліквідацію наслідків найбільшої техногенної катастрофи ХХ століття зробили й троє оцих радомишлян, котрі мужньо і самовіддано виконали свій обов’язок.

Юрій Дмитрович Мотрушенко (на світлині – в центрі), котрий працював автоскреперистом в кримоцькій ПМК-12, був призваний військкоматом на ліквідацію наслідків 5 травня, через десять днів після вибуху реактора. То, мабуть, були найгарячіші дні, коли лік ішов на години й хвилини. Працював він у зоні за своїм цивільним фахом, проте йшлося тут уже про дезактивацію забруднених радіаційним пилом сільгоспугідь, про спорудження об’їзних шляхів, спорудження деяких виробничих об’єктів. Гори роботи (у прямому розумінні) перевернув він упродовж трьох місяців своєї трудової чорнобильської вахти. Потому повернувся додому, працював у Кримку до ліквідації підприємства, а затим до виходу на заслужений відпочинок – у радомишльській Пересувній механізованій шляхо-будівельній організації.

Василь Сергійович Лопата (на фото – зліва) вирушив у Чорнобильську зону, можна сказати, слідом: перебував там із серпня до грудня 86-го (до речі, теж працівник ПМШБО, де працював майстром). Його, інженера-автошляховика за фахом, призначили заступником начальника штабу 2-го інженерного батальйону. У чорнобильському послужному списку Василя Сергійовича – своєрідна «дорога життя», побудована між Чорнобилем і Зеленим Мисом, споруджений вертолітний майданчик, пункт санітарної обробки особового складу,  утримання автошляху Чорнобиль – Прип’ять, роботи з дезактивації.  А ще – фіксація територій об’єктів у зоні від несанкціонованого проникнення до них (йдеться про огородження спецмайданчиків колючим дротом та іншими запобіжними засобами).

Втім назавжди закарбувалися у пам’яті чорнобильських звитяжців лише їм зрозумілі терміни та орієнтири, як то «сектор №2» чи загадковий «циклоп» - так іменувалась спецмашина для перевезення радіаційно-забруднених вантажів.

На такому «циклопі», кабіна якого з малесеньким віконечком мала посилений радіаційний захист, працював у зоні Євген Костянтинович Панченко (на знімку - справа).

У червні 1986 р. він, до цього працівник рембуддільниці, поїхав у Чорнобиль добровольцем, і провів там вісім літ. Курсував під самісіньким четвертим енергоблоком, підвозячи чи відвозячи конструкції, матеріали, залишки, зокрема й ті, яких занадто багато накидали на зруйнований реактор.

Ніби передбачаючи можливі запитання про наслідки для здоров’я, Євген Костянтинович не без гордощів розповідає, що після повернення в рідний Радомишль одружився, зросло в родині четверо діточок.

Одначе подекуди з гумором згадують ліквідатори нелегкі будні тих чорних днів. Скажімо, й те, як, чого гріха таїти, самі нерідко нехтували безпекою і застереженнями лікарів, коли купалися і ловили рибу в опроміненій Прип’яті.

Стосовно ж соціальних проблем, то надто не нарікають «чорнобильці» на долю, усвідомлюючи теперішню складну ситуацію в країні, хоча поневірянь, звичайно, вистачало. Приміром Ю.Мотрушенку свого часу через неправильно видану архівну довідку довелося чимало порогів пооббивати, аби довести своє перебування в «зоні» при оформленні пенсії.

Газета «Зоря Полісся», 24 квітня 2015 р.

*     *     *

Серед тих, хто у 1986-му брав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, лікар-терапевт райлікарні Дмитро ГУЗ, який поділився спогадами про своє чорнобильське «відрядження».

- Отже, Дмитре Федоровичу, коли і у якій ролі Ви перебували у радіаційній зоні?

- У Чорнобильській зоні я перебував лікарем першого батальйону ліквідаторів упродовж трьох місяців: жовтень, листопад, грудень 1986-го. До моїх обов’язків входило надання медичної допомоги особовому складу. Базувалися ми в селі Димерка Іванківського району.  На щастя, серйозних проблем не виникало, працівники батальйону переважно зверталися за медичною допомогою з приводу застудних захворювань. Якщо ж траплялися травми, то доставляли травмованих до міської поліклініки.

Спочатку нас возили до місця дислокації автомашинами, а потім оселили у тамтешньому дитсадку. До функцій батальйону входило вивезення звідти забрудненого грунту. Крім того у самому Чорнобилі впорядковували теплотрасу, що опалювала помешкання ліквідаторів.

Дехто з молодших за віком часом нехтував безпекою, як кажуть, ліз, куди не варто. Доводилося переконувати, пояснювати небезпеку радіаційного опромінення, якого попервах ніхто не відчуває, та наслідки його впливу на організм, на ті чи інші органи можуть бути небезпечними для життя. Довкола села – поле, лісок, у садках повно фруктів на деревах: яблука, груші, горіхи… Повсякчас застерігав хлопців, щоб не нехтували безпекою, Хоча застережні функції щодо цього виконували й патрульні служби. Бо пересувалися лише організованими групами, а не кожен сам по собі. Слідкував за дотриманням правил дезактивації, щоб після роботи обов’язково всі йшли до лазні, під душ. Словом, всі належні умови і медичний нагляд було забезпечено.

- А як склалось Ваше життя після Чорнобиля?

- Довгий час я працював у Словечанській лікарні на Овруччині, де завідував терапевтичним відділенням, був начмедом, доводилося виконувати обов’язки головлікаря, а у 1990-му за програмою переселення переїхав до Радомишля. Маю статус ліквідатора аварії на ЧАЕС другої категорії, дружина – третьої. Раніше отримували путівки на оздоровлення, куди їздили разом з дітьми, що теж є потерпілими від аварії. Потім це припинилося. Передбачені законодавством пільги також поступово скорочуються. А радіаційний вплив, проте, безслідно не минає. Це я, як лікар, добре знаю…

Газета «Зоря Полісся», 14 грудня 2012 р.

*     *     *

Коли у червні буремного 1986-го механізатор з тодішнього Леніного (нині – Ставки) Володимир Мордалевич отримав військкоматівську повістку про виклик на збори з перепідготовки військовослужбовців запасу, попервах вважав це традиційною кампанією, до якої вже залучався. І адреса зборів виглядала знайомою: Новоград-Волинський. Проте дружина серцем відчула і сприйняла цей виклик болісно. Врешті її здогади підтвердили і в районному комісаріаті, неофіційно повідомивши «партизанам», як тоді узвичаєно називали «запасників»,  що поїдуть у Чорнобиль. Проте спочатку команду відрядили таки до Новограда, де усіх облікували, спорядили, видали обмундирування та… спрямували у Білу Церкву. Саме там формувався підрозділ ліквідаторів, котрих після нетривалого навчання відправили у військове містечко, що розгорнулося в зоні аварії в селі Термахівка біля Іванкова.

Звідси бійців щоденно доставляли безпосередньо на територію ЧАЕС. Орудувати довелося переважно лопатами, підбираючи забруднений грунт у недоступних для техніки місцях. Працювали також на дорожньому будівництві.

Як згадує Володимир Юліанович, попервах почувався непевно і трохи боязко. Адже радіація видавалася незнаною і втаємниченою. Проте забачивши, який огром людей перевертався у зоні й довкола неї, приборкуючи стихію, усі дещо заспокоїлися та, як мовиться, втяглися.

Хоча особливого захисного спорядження ніхто не видавав. Возили їх у звичайному вантажному «газоні», накритому тентом. Респіратора, якого таки надавали кожного дня, вистачало зазвичай на якихось пару годин роботи, а потім він ставав гидко-бурим і непридатним. Щодо застережних заходів, то категорично заборонялося бійцям пересуватися за окреслену для них територію, брати до рук чи піднімати будь-які предмети. А як вабила, згадує Мордалевич, риба, що буквально кишіла у величезних резервуарах, у яких циркулювала вода для охолодження реактора. Проте чималі товстолобики, коропи, форелі навіть зовні ніби світилися опроміненням. Дехто із зухвальства заходами безпеки нехтував, розплачуючись згодом непоправними наслідками.

Тривала їхня вахта з 11 червня до 2 серпня. Якого опромінення набрав, Володимир не замислювався, адже попервах жодного обліку ніхто не вів. Потім дещо налагодилося. А коли вже згодом перебував у Львові, оформлюючи ліквідаторські документи, лікарі зазначили, що його доза цілком підпадає під першу категорію, але її зазвичай давали тим, хто вже самотужки не тримався на ногах. Він, на щастя, під таке означення не потрапляв.

А щодо «Чорнобильської» пенсійної доплати, то вона нині становить аж 207 гривень.

Відтак отримує Мордалевич «військову». Адже після ліквідаторських зборів вирішив піти на контрактну армійську службу. Тож закінчив школу прапорщиків. Служив спочатку в рідному краї – у військовому містечку Макарів-1. Затим перевівся у Мурманськ, куди свого часу подалося чимало земляків.

Коли Україна стала незалежною, повернувся додому, дослужуючи на «десятці».

Осіла родина відтоді в Радомишлі, зростивши сина й доньку, мають уже з дружиною чотирьох онуків.

Хоча й став пенсіонером, але його досвід механіка затребуваний. Наразі без роботи не сидить.

– Приємно, що шанують нас, ліквідаторів, – морально,  а часом і матеріально, добре, що маємо спілку, де гуртуємося, розв’язуємо проблеми, бо самотужки пробити бюрократичну стіну надзвичайно важко, – каже Володимир Юліанович.

Він і його побратими по Чорнобилю заслуговують на шану, адже зупинили розповзання атомної зарази, що могла накоїти значно більшої біди.

 *     *     * 

Володимир Мордалевич і Сергій Муравський. 

Маршрути знаного водія Радомишльського автопідприємства Сергія Муравського та його автобуса проходили і тепер проходять (щоправда,  вже у приватному статусі) шляхами усієї України та навіть за її межами. А на межі 1986-87 років ЛАЗ, за кермом якого перебував Сергій, виконував рейси в тодішньому пеклі не лише України, а й усього світу – в розбурханій некерованою атомною стихією та вщерть забрудненій радіаційними викидами з поруйнованого реактора Чорнобильській зоні.

У грудні 1986 року в обласному управлінні автомобільного транспорту сформували автоколону автобусів, що вирушила в опромінений регіон. Увійшов до складу цього загону й 26-річний Муравський.

Попри, здавалося б, молодечий вік він уже вважався одним з найдосвідченіших водіїв автопарку. Тут працював ще до строкової армійської служби, освоївши професії слюсаря, ремонтника. Потім став водієм вантажних автівок, а з набуттям потрібного досвіду та професійного стажу сів на автобус, зберігаючи вірність обраній професії дотепер.

Шляхи в «зоні» теж були йому знайомими, адже до самого 26 квітня 1986-го з Радомишля курсував рейсовий автобус до Чорнобиля. Базувалися автобусники у Зеленому Мисі. Звідти доставляли зміни вахтовиків у Прип’ять, той же Чорнобиль, інші місцини, де ні вдень, ні вночі не припинялась робота. Повернувшись із рейсу, щонайперше деактивували автобуси, змивали пил із себе. А потім – нова зміна.

Втім у нетривалі перепочинки, як згадує водій, дозволяли собі автопрогулянки зоною. Зокрема якось не втрималися від спокуси подивитись здалеку на сумнозвісний Рудий ліс, що став лихим символом сплюндрованого радіацією довкілля. Позаяк обпалила Чорнобильська біда не лише природу, а й людські життя та душі. Розплачуватися ж ліквідаторам за своє подвижництво довелося підірваним здоров’ям та набутими від того болячками й хворобами.

І тим більш прикро, що багатьом довелося мало не через суд доводити своє «ліквідаторство».

Не оминула тяганина з оформленням відповідних документів й Муравського. На щастя, все ж збереглися документальні свідчення в архівах, що підтвердили і «зону», й терміни. Тож отримує ліквідатор другої категорії Сергій Петрович Муравський тепер «Чорнобильську» пенсію, що обмірюється аж у 2200 гривень, має  й відповідні оздоровчі доплати. А ще нещодавно підліковувався в реабілітаційному центрі для ліквідаторів, про який відгукується з приємністю.

Відрадою та надійним причалом була і залишається для нього родина. Разом із дружиною підняли й виховали двох синів. Старший син, до слова, мав статус дитини, потерпілої від аварії на ЧАЕС.

Місяць тривала для Муравського та його колег-автобусників Чорнобильська вахта. Примітно, що саме на цей період припало прийняття держкомісією в експлуатацію комплексу  захисних споруд над поруйнованим аварією четвертим енергоблоком станції, відомого як «саркофаг». На честь цієї першої перемоги і вшановуються відтоді 14 грудня всі учасники ліквідації наслідків аварії.

*     *     *

Тож позаду десятиліття біди та подолання її наслідків, а попереду - тисячі знаків запитання, відповіді на які доведеться шукати ще й нашим правнукам. Та українці - сильні духом і не раз усім миром, толокою доводили своє уміння стійко долати негаразди. Так, як це робили наші земляки у далекому вже 1986-му.

Чорнобиль став невід’ємною часточкою життя для кожного, хто у ньому побував. Часточкою, за яку ні першим ліквідаторам, ні їхнім наступникам ніколи не буде соромно перед прийдешніми поколіннями. Бо їхній подвиг – то саме в ім’я життя і здоров’я нащадків. Відтак честь і хвала їм за це.

Газета «Зоря Полісся», 10 грудня 2021 р.

Верлоцькі писанки – в унікальній музейній колекції

   Під час виборчої парламентської кампанії 2006 року мою увагу привернув барвистий настінний календар, розповсюджуваний агітаторами «Народного блоку Литвина». Під відомим закличним шевченковим гаслом «Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!» на ньому було надруковано унікальні зразки писанкарства з різних куточків української землі: від Слобожанщини й Причорномор’я – до Карпат і Сумщини, що промовисто символізували єдність прадавніх народних традицій усіх регіонів України.

  Центральне Полісся було представлене писанкою з села Верлок Житомирської області. Ясна річ, йшлося про Верлок, що на Радомишльщині. Проте коли цікавився у сучасних верлочан, хто той самобутній майстер (або майстриня), чиє писанкарське мистецтво увічнене на календарі, ніхто не дав жодного пояснення чи хоча б натяку.

  І ось нарешті відгадка віднайшлась після прочитання публікації рівненського історика А.Климчука про унікальну стародавню колекцію писанок з приватного краєзнавчо-енографічного музею Катерини Скаржинської, представниці давнього дворянського роду, що був створений нею на Полтавщині у маєтку на хуторі Круглику поблизу Лубен (газета «Зоря Полісся» від 10 квітня 2015 р.). Саме з тієї колекції писанок й походила ота загадкова верлоцька, що була надрукована на агітці.

   Втім загалом у музеї К.Скаржинської експонувалась 31 писанка з Верлока (у ХІХ столітті назва села офіційно писалась Вирлоок). Докладно про них розповідається в «Описании коллекции народных писанок», який склав один зі збирачів колекції - дійсний член Російського географічного товариства Сергій Кулжинський. Цей каталог, примірник якого зберігається в книгофонді Національної парламентської бібліотеки України, було видано у 1899 році, і поряд з розповідями про українське писанкарське мистецтво, описом власне самої колекції та її класифікацією (упорядники сортували писанки за формою «головних ліній» - таких собі «яєчних меридіанів»), його чи не найголовнішою цінністю є представлені малюнки писанок, значна частина їх навіть виконана у кольорі.

   Верлоцькі писанки подано в каталозі за номерами з 667-го до 697-го. Вісім їх зображень вміщено на кольорових таблицях, 23 – на чорно-білих. Деякі писанки означені за назвами: «Бокова ружа» (дві писанки з такою назвою – №№ 667 і 668), «Дубове листя» (669, 672), «Квітки»(670), «Безкінечник» (671, 687), «Ружа» (674, 675), «Гачки» (677), «Сорок гілок» (679), «Хрести» (680,681), «Три листки»(684), «Баранячі роги» (685), решта назв не мають.

   Вочевидь поголос про захоплення К.Скаржинської писанками та про її унікальний музей сприяв тому, що колекціонерці повсякчас надходили візерунчасті великодні дарунки з різних регіонів. Верлоцькі зразки передав до музею п.Гіжицький, зазначається в описі колекції.

   На жаль, виданий опис – то єдине, що від неї лишилося. Власне, музейники збирали передусім справжні писанки, тобто розфарбовані яйця. Лише згодом навчилися їх «випотрошувати», зберігаючи лише зміцнену оболонку – шкаралупу. Тож ранні екземпляри просто зіпсувалися. А вже у пору лихоліть громадянської та Другої світової воєн майже всі «живі» експонати музею були знищені.

   Принагідно варто зауважити, що згаданий у каталозі «п.Гіжицький» - верлоцький поміщик Лев Миколайович Гіжицький. На межі ХІХ-ХХ століть він володів присілком Бистріївка, де йому належала 571 десятина землеволодінь. Його брати Костянтин і Андрій мали маєтності у селах  Волчкове і Городище Радомисльського повіту. Городище (нині – Малинський район) у ХІХ ст. було родовим маєтком Гіжицьких. Тож завдяки одному з представників цього роду Леву писанки з Верлока й потрапили до унікальної колекції, вписавши давнє і славне поліське село до скрижалей українських культурних надбань.

   Слід зазначити й те, що Бистріївка приписана була до парафії Верлоцької Свято-Миколаївської церкви, де священиками на межі ХІХ-ХХ століть служили зокрема Г.Раставецький, А.Барилович, В.Дурдуківський, Г.Біляшевський, А.Грищинський, котрі теж залишили свій помітний слід в історії села, сприяючи розвитку в ньому освіти й культури.

Могила А.Грищинського у Верлоці.

   А от імена самобутніх верлоцьких писанкарів загубилися в глибинах десятиліть, адже в епоху церковних та національних гонінь не було місця й таким прадавнім традиціям як писанкарство. Часи, одначе, змінилися, відтак віриться, що відродяться згодом і традиції.

   Тим часом завдяки описові колекції, яка залишилась єдиним джерелом інформації про унікальну збірку писанок, є можливість відтворити зібрання К.Скаржинської. Наразі роботу над його відновленням почали провідні писанкарі сучасної України.

Богоугодні справи і звершення Петра Могили

«В Радомислю, в день святих Петра і Павла, року 1633…». Так підписано запрошення на урочистості, надіслане Павлу Ставецькому, впливовому шляхтичеві тогочасної пори, митрополитом Київським, Галицьким і всієї Руси Петром Могилою. Збереглися в архівах ще ряд його листів, писані з Радомисля. Аналізуючи їх, історик Л.Тимошенко зазначає, що Радомисль був своєрідною заміською резиденцією Петра Могили.

Український політичний, культурний і церковний діяч Петро Могила народився 1596 року і належав до стародавнього роду молдовських господарів, які змушені були залишити рідну землю після загарбання її турками. Оселилися вигнанці на українських просторах Речі Посполитої. Зважаючи на знатне походження, Петро здобув гарну освіту у Польщі, Голландії, Франції, потому був на службі у польському війську, що спільно з українським козацтвом вело боротьбу з турецькими агресорами.

У службових і світських справах він тісно зійшовся з тодішньою українською панівною верхівкою, неодноразово навідуючи Київ, виявив притому особливу прихильність до православних святинь і традицій. Талановитого боговідданого юнака помітив і наблизив до себе митрополит Іов Борецький.

Вочевидь саме під його впливом Петро Могила вирішив присвятити себе служінню Богові і церковним справам та прийняв чернечий постриг у Києво-Печерській лаврі. А у 1627 році після смерті лаврського архімандрита Захарія Копистенського його обрали монастирським предстоятелем, фактично на другу ієрархічну посаду у Київській православній митрополії.

Серед богоугодних справ ігумена монастиря Петра – впорядкування і розширення його території, влаштована у ньому богадільня для бідних. Та насамперед він гідно продовжив справу своїх попередників Є.Плетенецького і З.Копистенського  з розвою науки і культури. Сам вивчений у закордонні, Петро Могила відправив туди на навчання своїх ближніх – у їх числі відомих згодом «книжних і вчених» людей: І.Гізеля, Т.Земку, С.Косова, І.Трофимовича та інших, котрі після повернення стали навчителями в організованій у лаврі школі. Після її з’єднання потому з Київською братською школою було утворено Києво-Могилянську колегію, що постала на українських землях помітним і найвідомішим навчальним закладом тієї доби.

Дослідники життєпису Петра Могили відзначають його організаторський і господарський талант в управлінні лаврськими маєтностями. До них, зокрема, належали Радомисль і ряд довколишніх сіл. Тут, відомо, діяли рудні, млини та інші промисли, були чималі лісові й земельні угіддя, працювала знана монастирська паперова мануфактура, що виробляла папір, вкрай потрібний у тому числі й для книгодрукування. Відтак закономірно було для ігумена мати на потетерів’ї власну заміську резиденцію, зважаючи ще й на його численні відвідини місцевих парафій і парафіян.

Примітно, що на відміну від згаданих своїх попередників-архімандритів, він не увічнив себе на філігранях (водяних знаках) радомисльської папірні. Замість родових гербів очільників лаври, як це чинилося раніше, на виготовленому в Радомислі папері потім уже просто проглядаються храмові обриси.

Ще більш вагомішими є звершення Петра Могили після його обрання і посвячення 1633 року Київським митрополитом. Він доклав чимало сил і власних коштів для відбудови та відродження багатьох церковних святинь. Серед них – Софійський собор, Десятинна, Трьохсвятительська і Василіанська церкви. Ним особисто переглянуто і доведено до первинних грецьких канонів більшість книг для церковних служб, не кажучи про значне зростання видавництва навчальної і пізнавальної літератури. Його подвижництвом і стараннями православна церква у кордонах Речі Посполитої дістала належні правові й державні гарантії для своєї діяльності.

З огляду на вагомі богоугодні справи і звершення, у 1996 році синоди Українських Православних Церков причислили Петра Могилу до лику святих.

Незважаючи на віросповідання чи політичні уподобання, його шанують і повсякчас відносять до когорти найвизначніших і найшановніших українських діячів різних епох.

Напевне слід вважати вулицю Петрівську в Радомишлі названою саме на честь святителя Петра Могили. Своєрідна символіка тут є і в тому, що якраз на цій вулиці упродовж багатьох років містилися й містяться донині освітні та просвітні заклади. То чи не доцільно було б наректи розташовану нині на цій вулиці гімназію «могилянською»?

Беззаперечні заслуги цього просвітителя та подвижника й у збереженні та підтриманні українських мовних традицій. Поряд з давньослов’янською мовою його праці писані також українською, польською, латиною. До речі, українською він виголошував проповіді, подавав у творах перекладені ним на українську тексти святого письма, часом писав оповіді. Записані власноруч Петром Могилою дохідливою народною мовою записки про дива Господні переконливо підтверджують його талант не лише як церковного полеміста та проповідника, а й як літератора-оповідача. Одна з таких розповідей – «Сила молитви», що збереглась у творчій спадщині святителя, до того ж підтверджує черговий факт перебування Петра Могили на наших теренах.

СИЛА МОЛИТВИ

    Року 1629, місяця січня, 14 дня, коли були ми в селі нашому монастирському, що його називають Забілочі, повідали нам люди села того, що року 1619, у вересні місяці, в селі, тоді Бутовичовім, нині ж Соколовськім, що його називають Осовці, був такий собі урядник на ім’я Грицько, котрий багато шкоди творив у селі тому, вівці, воли, свині й іншу животину крадучи.

Довго вивідували чоловіки села того, та не могли знайти, хто винен у цих крадіжках.

Аж якось зібралися усі селяни гуртом задля щонайпильнішого розсліду. І Грицько-урядник був між ними. І провадили слідство.

А один із них, чоловік добрий і богобоязливий, на ім’я Федько-грішник, посеред них ставши, сказав:

- Мужі-браття, послухайте мене, чоловіка грішного! (Завжди бо мав звичай себе грішником іменувати). Що багато разів, зібравшись, дізнавалися ми і не змогли лиходія нашого знайти, то давайте ж нині Богові всевідущому від серця помолимось, аби він, серцевідець, знаючи лихо і шкоду нашу, об’явив і викрив злочинця нашого. Вірую бо Йому, що не байдуже сприйме моління наше і невдовзі помститься за кривду нашу.

Коли ж усі згодились, Федько здійняв руки до неба і зі сльозами вигукнув:

- Боже, Боже наш! Почуй молитву нашу і викрий того, хто зло чинить нам.

І почав проказувати молитву Господню, тобто «Отче наш». Люди ж за ним усі, здійнявши руки, проказали молитву до кінця.

Коли ж скінчили, - о чудо! - аж Грицько той, урядник, посеред них стоячи, почав стогнати і волати:

- Лихо мені! Болем плечі мої судомить!

І зненацька ані стояти, ані сісти, ані йти не зміг. Та селяни, взявши його, донесли до двору. Отак стало явним злодійство його.

У хворобі ж цій він люто сім днів мучився, а на восьмий злої кончини зазнав.

Бачте ж бо, браття, яку силу може мати простих людей од всього серця до Бога молитва, наскільки більшу, ніж ієрейська або чернеча, проти лиходіїв.

Газета «Зоря Полісся», 10 квітня 2015 р.