Бал у Київському дворянському зібранні був у
розпалі. Тут зібралась уся світська верхівка – поважні військові генерали та
вищі офіцерські чини, дворянська еліта, місцеві сановники. Частина гостей,
переважно в літах, згуртувавшись, неквапом обговорювала політичні події та
столичні новини. Інші, ті, що молодші, навперейми розповідали про свої бойові
або ж амурні походеньки, пригорщами додаючи до них фантазій і побрехеньок, що
раз по раз викликало жвавий регіт. Жінки обсмоктували найсвіжіші малоросійські
плітки. А молодь безтурботно кружляла у вихорі запальних танців, що їх
безперервно та віртуозно виконував найкращий київський оркестр.
Граф Адам Дунін-Вонсович тактовно підтримував розмову з кількома знайомими
йому шляхтичами. Час від часу він кидав погляд у бік танцюючих пар і потай
втішався: все йшло якнайкраще – люба йому Юленька Дуніна-Вонсович, що осиротіла після смерті батьків та потрапила під опіку графа та генерала А.Злотніцького, граціозно кружляла у
парі з молодим князем Олександром Іпсіланті. Юлія була на виданні, і син та
спадкоємець колишнього господаря Валахії, Молдови та Порти, грецького князя
Костянтина був би пречудовою партією. Такий шлюб, врешті, дещо вгамував би й
пересуди обивателів, які не оминали нагоди натякати на те, що син Адама
Станіслав під час російського походу Наполеона був у його найближчому оточенні
і особливо прислужився Бонапартові під час ганебного відступу французького
війська з Росії.
На бал Дунін-Вонсович був запрошений, завдячуючи щойно призначеному
предводителю губернського дворянства і очільнику впливової масонської ложі
молодому графу Густаву Олізару. Олізарам, нащадкам високовельможних бояр
Кмитів, належав чи не найбільший у Радомисльському повіті Коростишівський
маєток. Адам Дунін був для них, можна сказати, сусідом, тримаючи маєток у
Ставках. Вони досить часто навідувалися один до одного, і коли ще був при житті
та при справах підчаший Великого князівства Литовського Пилип Олізар, батько
Густава, і тепер, коли володів маєтностями його син. Олізари, наприклад,
залюбки приїздили на службу до Ставецької католицької каплиці, що її збудував
Дунін-Вонсович, беручи з собою коростишівського ксьондза.
Саме Густав Олізар, який товаришував з меншим сином Дуніних - Йосипом,
підказав познайомити Юлію з молодим Іпсіланті. І світський бал для місцевої
знаті був найкращим приводом для цього. Хоча тут у графа Густава був ще й свій
таємний розрахунок. Він уже не раз звертав увагу, як зухвалий грек з
неприхованою цікавістю задивлявся на юну Марію Раєвську, що з кожним днем
розквітала на очах. Молодий Олізар теж тішився її вродою, сподіваючись, одначе,
що та краса дістанеться саме йому. Донька уславленого героя війн з Наполеоном
генерала Раєвського все більше зачаровувала Густава.
Вперше він побачив її ще зовсім дівчинкою, коли приїздив з батьком до
Раєвських, які мешкали у Радомислі, і ніби жартома зауважив сам собі: «А чим не
майбутня наречена для мене...» Згодом граф уже цілком переконав себе, що так
воно і станеться. Хоча й значно
ускладнив свій шлях до серця Марії Раєвської поспішним (у 16-річному віці!)
шлюбом з придворною дамою французького двору графинею Де Моло. Шлюб той,
щоправда, тривав лише три роки. Тож, товаришуючи з Раєвськими, Олізар, як міг,
оберігав юну Марійку від залицяльників і майбутніх претендентів на руку, серед
яких, на його думку, був й Іпсіланті. Бо якщо доведеться обирати, дівча напевне
віддасть перевагу суперникові. Хоча б і на знак такої собі жіночої помсти за
Густавове одруження. До того ж за плечима Олександра Іпсіланті була участь у
військових баталіях 1812 року і наступних походах, титул ад’ютанта імператора
Олександра і генеральське звання. Незважаючи на те, що втратив на війні
правицю, він хвацько танцював, був галантним, а ще - мав відчайдушну й дещо
авантюрну вдачу. А таке не може не захоплювати жінок.
Та по тому, як пристрасно дивився Олександр на Юлію, що кружляла з ним у
вальсі, будь-кому стало б зрозуміло: вона йому сподобалась.
І невдовзі радомисляни дізналися про заручини Юлії Дуніної-Вонсович з князем
Іпсіланті. Проте, коли вже почалися приготування до майбутнього весілля,
сталося непередбачене. Очоливши грецьке революційне товариство «Філіки Етерія»,
Олександр Іпсіланті сформував армію, з якою підняв у Молдові повстання проти
турецького ярма, сподіваючись на його хвилі зійти на грецький престол. Втім,
цей збройний виступ успіху не мав, хоча й прислужився до національно-визвольної
революції у самій Греції. Військо Іпсіланті було розбите, а бунтівного генерала
в Австрії інтернували й ув’язнили.
Певний час Юлія Дуніна була у відчаї. Та невдовзі знаки уваги до дівчини почав виказувати командир розквартированого
у Радомислі Алексопольського піхотного полку полковник Іван
Повало-Швейковський. Йому було вже за 35, і це свідчило про серйозність
намірів.
Походив він із давнього дворянського роду і був потомственим військовим. На
армійській службі перебував з 14-літнього віку, і з 1805 року впродовж десяти
літ брав участь у всіх бойових діях, що їх вела Росія. «Був же я у вогні проти ворогів наших чи то
32, чи то 33 рази,» - оповідав при нагоді Іван, демонструючи свої численні
бойові нагороди, серед яких були георгіївські відзнаки, золоті іменні шпаги
тощо. 1816 року він дістав чин полковника і був призначений командиром
алексопольців, що через три роки
передислокувалися до повітового Радомисля.
У місті та й повіті це викликало неабияке пожвавлення, адже недарма
стверджують гострослови, що справжнє життя у містах починається тоді, коли туди
приходять військові. Повало-Швейковський досить швидко увійшов до місцевого
аристократичного кола, де користувався шаною й авторитетом, бо про його бойову
звитягу радомисляни чували. Не проминав він жодної офіційної, святкової чи
будь-якої іншої церемонії. З неприхованою увагою заглядалися на неодруженого
полковника незаміжні дівчата та їх батьки: а раптом його вибір припаде на них.
Та він прихилив своє серце до Юлії. Хто
зна, можливо на такий вибір теж опосередковано вплинув граф Густав Олізар. Бо,
як згодом з’ясувалося, обидва вони входили до таємного «Південного товариства»,
що ставило на меті зміну суспільного устрою в Росії. А от стосовно
безпосереднього впливу, то приклад Олізара був не найкращим. Його пропозицію
руки і серця красуня Марія Раєвська рішуче відхилила. Головним чинником тут
було негативне ставлення у російському світському середовищі до розлученців, а
ще після першого шлюбу Олізара зосталося двоє дітей. Раєвські-батьки через
католицьке віросповідання Густава теж противились його пропозиції, хоча загалом
до графа Олізара ставились надзвичайно приязно і прихильно. Власне, як
подейкували, саме зважаючи на волю батьків, Марія не лише відмовила Олізару,
але й скорим часом стала дружиною князя Сергія Волконського. Побралися вони в
січні 1825-го. Генералу Волконському на ту пору було 37.
Статечність нареченого стала вирішальною й для названих батьків нареченої. Юлію по-справжньому зачарував мужній і
водночас лагідний та ніжний офіцер. Та й вродою його природа не обділила:
стрункий, синьоокий, з русявим, проте вже трохи підбіленим сивиною, волоссям.
Восени Іван Швейковский і Юлія Дуніна заручились. Після весілля молодята мали
відбути до нового місця служби полковника - до Саратовського полку. Принаймні
таке призначення він отримав. Несподіване переведення Швейковського з Радомисля
відбувалося з огляду на його неблагонадійність, за підозрою в причетності до
невдалої спроби арешту царя Олександра, що тоді мала місце.
Очікуване одруження, проте, слугувало полковнику вагомою причиною для
зволікання з переїздом. Хоча чекав він ще й іншого. На грудень змовники з
таємних товариств призначили свій виступ, спрямований на повалення
самодержавства. Повало-Швейковський, щоправда, з цим не погоджувався,
пропонуючи відкласти повстання до весни. Але й до шлюбу справа не дійшла.
Після декабристського бунту почалися повальні арешти учасників таємних
товариств. 27 грудня в Радомислі на міському караулі було заарештовано
полковника Івана Повало-Швейковського, а 7 січня його ув’язнили в
Петропавлівській фортеці Санкт-Петербурга, як «злочинця першого розряду».
Восьмого липня 1826 року йому в числі 31-го «смутьяна» винесли смертний вирок –
відрубання голови, який невдовзі пом’якшили, замінивши страту 20-річною
каторгою. Відбував він її на далекому сибірському засланні у Нерчинському
руднику. З таким же покаранням неподалік, у Благодатському руднику, перебував
Сергій Волконський, що також брав участь у декабристському русі.
А вже в листопаді до закованих у кайдани ніг Волконського припаде його
дружина Марія. Вона подолає не лише тисячі верст, а й осуд оточення, супротив
влади та чиновницькі перешкоди, щоби разом з коханим нести його тяжкий
каторжний хрест.
Поголос про жінок-подвижниць, що рушили услід за засудженими декабристами, хутко розлітається Росією. І
одного дня Юлія Дуніна-Вонсович бере до рук перо та, звертаючись до імператора
Миколи-Першого, виводить: «Ваша Величносте!.. Я, наречена полковника
Повало-Швейковського, розпростерта біля Ваших ніг у чеканні милосердя і дозволу
вийти за нього заміж та розділити з ним долю…» За кілька тижнів дівчина шле до
Петербурга друге подібне послання. Лише через півроку з військової канцелярії
їй надсилають циркуляр про положення жінок злочинців або засланих, їхніх дітей
тощо: чи відважиться вона сприйняти усі передбачені у таких випадках обмеження
та приниження? Але Юлія давно усвідомила це і готова на все, аби вирушити за
коханим. Єдине, чого вона прохає у черговому листі – посприяти далекій подорожі
до Сибіру казенним коштом, бо рідні та близькі рішуче відмовили їй у допомозі і всіляко
перешкоджають намірам Юлії рушити за Швейковським. Відповідь, як і слід чекати,
була негативною
Відтак, порвавши з опікунами та ріднею, Юлія виїхала до Бердичева і стала черницею тамтешнього домініканського монастиря. А коли після польського повстання 1863-64 рр. царська влада кляштор ліквідувала, вона доживала віку таки у Злотницьких - в їхньому Ружинському маєтку. Земний шлях її скінчився у 1874-му.
Ставецькі Вонсовичі, проте, скоріше за все висловили осуд Швейковському та його обраниці на догоду
«общественному мнению». Бо через декілька років полковник Йосип Дунін-Вонсович
взяв найактивнішу участь у польському повстанні 1830-32 рр., хвиля якого
прокотилась і Радомисльським повітом. І вже на собі відчули він та його рідні
репресії та переслідування. Бунтівник був заарештований і відданий до суду, а
належні йому маєтності навколо Радомисля конфіскували, а потім розпродали іншим
власникам.
* * *
Тяжко хворого Олександра Іпсіланті звільнили з в’язниці у листопаді 1827-го. За
кілька місяців по тому він помер у Відні на руках закоханої в нього княжни
Констанції Розумовської.
* * *
Подружжя Волконських стійко витримало усі злигодні та пригнічення
каторжного життя. У засланні у них народилося троє дітей. З 1836 р. вони
перебували на поселенні поблизу Іркутська, а 1856 року за височайшим дозволом
Волконські залишили далеку Сибір і оселилися на Україні. Тут у 1863 році сліпий
і геть сивий Сергій Волконський закрив очі дружині, що скінчила свій
страдницький земний шлях.
* * *
Іван Повало-Швейковський після амністії 1839 року був переведений на
поселення до Кургану Тобольської губернії. Підірване на рудниках здоров’я
далося взнаки, і 1845 року він помер від сухот. Все своє тамтешнє майно Швейковський
заповів удові-селянці Ганні Ризенковій, яка доглядала його. Згодом нащадки
знайшли у речах декабриста перстень, виготовлений ним власноруч зі своїх
каторжних кайданів. Хто зна, можливо, він призначався коханій з далекого
Радомисля, що так і не стала Іванові дружиною…
* * *
Густав Олізар після повстання декабристів також був заарештований і
ув’язнений. Але підстав для засудження проти нього знайдено не було. Так само
за відсутністю доказів не довели його співучасті і у польському повстанні 1830-31
рр. Громадські справи він, одначе, облишив, і, відбувши нетривале заслання у
Курську, жив тихим спокійним життям у своєму маєтку на Радомисльщині,
одружившись на польській графині Юзефі Ожаровській. Писав вірші, публіцистику,
мемуари. Згодом осів Олізар у Дрездені, де на схилі днів своїх мав випадкову,
але щасливу нагоду зустрітися з тією, хто була для нього «дороговказною зіркою»
і кого він так палко і безнадійно кохав. На ту пору коростишівський мрійник
розміняв уже сьомий десяток. Марія Волконська і Густав навіть почали
листуватися. Але недовго. Через чотири роки після осяйної зустрічі і через рік
після отримання звістки про смерть Марії 65-річний граф Олізар відійшов у
вічність.
Газета "Зоря Полісся", 8 березня 2012 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар