Свято жіночої волі у Веприні

Березневе жіноче свято, як вважається, запроваджено було на згадку про мітинг за рівноправ’я жінок, який провели 8 березня 1908 року в Нью-Йорку місцеві соціал-демократки. Пов’язують його з ініціативою революціонерки Клари Цеткін, яка на Міжнародній соціалістичній конференції 1910 року запропонувала проголосити 8 березня Міжнародним жіночим днем.

З 1921 року цей день з’явився на святковому пролетарському календарі, щоправда, вже на честь початку Лютневої революції 1917 року, передувала якій протестна жіноча процесія, що пройшла в Санкт-Петербурзі саме 8 березня. Потому в СРСР це свято на офіційному рівні подеколи присвячували переважно «мужнім» жінкам, котрі досягли успіхів у «чоловічих» професіях. 

З 1966 року восьмий березневий день став вихідним, а з роками поступово втратив свою первісну політичну ознаку, уособлюючись із весняним теплом, любов’ю й шанобливим ставленням до жінки.

У 1975 році 8 березня Міжнародним жіночим днем проголосила ООН. Проте вже за два роки запропонувала усім країнам з огляду на власні традиції та уподобання визначити будь який день року Міжнародним днем прав жінок і миру.

Крім того у міжнародному календарі є й День жіночої емансипації. Припадає він на 30 травня. Цього дня 1431 року було страчено  Жанну д’Арк.

А от у самій Америці, попри прив’язку радянського жіночого свята до подій у США, засновано власний День емансипації, який відзначається 19 червня. Передумовою для його відзначення вважається скасування  1862 року в Техасі рабства.

Широко поширеним в усіх усюдах є також День матері, що в останні десятиліття набуває популярності і в Україні. Разом з тим у православній церкві третій тиждень після Великодня святкується на честь жінок–мироносиць.

У ряді країн свято жіноцтва дістало назву Дня жіночої волі. У Греції, приміром, приурочені йому святково-фестивальні дійства проводяться 8 січня. У Німеччині восьмого березня жіноче свято під такою назвою відзначають переважно вихідці з колишнього СРСР. Між тим у цій країні, звідки походить відоме принизливе уособлення жіночого призначення  як три «К» (кіндер, кюхе, кірхен – діти, кухня, церква), лише 1976 року на законодавчому рівні зрівнено права чоловіка і жінки на роботу й рівномірний розподіл обов’язків з виховання дітей та догляду за помешканням.

Примітно, що згаданого 1862 року свята жіночої волі поширилися й на теренах Російської імперії. Спричинені вони також були ліквідацією рабства, що мало тут форму кріпацтва. Імператорським Маніфестом 1861 року про скасування кріпосницької залежності зобов’язано було повітових мирових посередників на підставі розроблених місцевих положень упродовж двох років укласти по кожній громаді Уставні грамоти, що регулювали порядок розкріпачення селян.

Цими документами переважно передбачалося попервах звільнити він панщини жінок. Відтак дата їх звільнення проголошувалась Днем жіночої волі.

Про його святкування у селі Веприн Радомисльського повіту розповіли у вересні 1862 року «Київські єпархіальні відомості».

Саме з приводу набуття чинності Уставної грамоти 14 серпня (за новим стилем - 26) до Веприна прибув мировий посередник, відставний майор Броніслав Гасфорт, який оголосив знаменний документ громаді. Тож вепринські жінки вирішили щорічно відзначати 23 серпня як свято жіночої волі і попрохали волосного старшину записати цю дату до літопису поселення. А щоб уперше гідно відзначити своє визволення з кріпацтва, жінки влаштували у сільському храмі під час урочистого обіднього богослужіння подячний молебень на здравіє та вдячність монаршому дому. Того дня, до речі, Церква відзначає віддання свята Успіння Богоматері.

На честь торжества в училищному домі й на подвір’ї навколо нього жінки влаштували святковий обід, на який запросили шанованих у громаді осіб. Упродовж урочистостей лунали здравиці, багатоголосні радісні вигуки «ура», що відлунювали над селом.

А ще на честь свята вепринське жіноцтво зробило пожертви на відновлення храмової святині - старовинної ікони Казанської Божої Матері, яка потому була оздоблена позолоченою рамою.

Тимчасом вепринські урочистості зі святкування жіночої волі слугували прикладом й для інших поселень, де також було проголошено звільнення жінок від кріпаччини.

Хтозна, може, саме з цього приводу  відтоді й поширилась на наших теренах традиція вшанування жіноцтва. А щодо теперішнього березневого святкування, то привертає увагу й те, що Маніфест про скасування кріпацтва датовано дев’ятнадцятим лютого за старим стилем, тобто, третім березня – за новим.

І насамкінець про одного з натхненників та організаторів свята жіночої волі у Веприні – священика місцевої Михайло-Архангельської церкви Іоана Малицького, котрий і розповів про подію в єпархіальному часописі.

Цей священнослужитель залишив помітний слід у релігійному житті тогочасної Радомишльщини. Уроджений він 1824 року в Унині Радомисльського повіту в родині тамтешнього священика Ігнатія Малицького. Закінчив Київську духовну семінарію. У 1842 році Іоан одружився з Єлизаветою Йосипівною Петровською, і того ж року був рукопокладений у священника та направлений до парафії села Товстий Ліс. Був призначений депутатом для виконання слідчих доручень. У 1847 році його перевели до Веприна. 

У подружжя народилися діти – Домникія (1843 р.), Олена (1844 р.), Варвара (1845 р.), Онисія (1847 р.), Софроній (1848 р.), Павло (1849 р.), Іоан (1852 р.), Микола (1853 р.), Марія (1861 р.). Троє з них (Домникія, Олена та Софроній) померли ще у малолітстві. Іоанова сестра Олександра була дружиною знаного священнослужителя Чорнобильської Іоано-Златоустівської церкви Миколи Успенського. Вінчав їх у вепринській церкві отець Іоан.

Стараннями І.Малицького у 1860 році у Веприні відкрилось згадане парафіяльне училище. Вже через рік батюшці було даровано архіпастирську подяку і благословіння Боже за ревну турботу про народну освіту. У зв’язку з цим зазначалося, що священик створив при школі чудовий дитячий хор з 14 хлопчиків, котрих сам навчив церковним співам. Діти співають на чотири голоси і залюбки виконують усю Божествену літургію.

Він нагороджувався бронзовим хрестом на Володимирській стрічці і бронзовою медаллю – на Андріївській, а також набедреником. Зважаючи на авторитет та добрі богоугодні справи, у 1854-му місцеве духовенство обрало отця Іоана благочинним цієї частини повіту. У 1863 року його було нагороджено священицькою скуфією. Втім того ж року єпархіальна рада направила І.Малицького до парафії села Чоповичів, де він продовжив віддану пастирську діяльність. Натомість настоятелем вепринської церкви став священик Павло Будкевич, що до цього ніс службу Божу на дияконській вакансії у Чоповичах.

Газета «Зоря Полісся», 3 березня 2017 р.

«Саме цим зробити собі пам’ятник…»

У 1854 році вийшов друком фольклорний збірник «Народные южнорусские песни». Упорядкував і видав його етнограф, фольклорист, поет, професор Київського університету Амвросій Метлинський. До збірника увійшли українські народні пісні, зібрані переважно на Полтавщині, Чернігівщині, Волині та Київщині. Особливий інтерес для наших краян викликає те, що широко представлена в цьому виданні фольклорна спадщина Радомисльського повіту – колискові, весільні, веснянкові, купальські, обрядові, повчальні, побутові, козацькі, жартівливі та інші пісенні твори. Загалом їх тут налічується 57. З-поміж видрукованих пісень з Київської губернії (втім як і сусідньої Волинської) радомишльських зібрано найбільше. Слід зазначити, що з теперішньої Житомирської області подано також народні піснеспіви з Овруча та Житомира.

Тож честь і хвала А.Метлинському за вагомий внесок у дослідження прадавнього пісенного фольклору нашого краю. Втім він збирав його не сам. У передмові до видання упорядник висловлює слова вдячності за сприяння М.Білозерському, М.Маркович, С.Носу, С.Метлинському і навіть самому М.Гоголю.

Хто ж і з них міг посприяти появі у виданні фольклорних перлин Радомишльщини?

Микола Білозерський народився на Чернігівщині, де жив, працював і вів етнографічні пошуки.  Микола Гоголь, звісно (це зазначає й А.Метлинський), записав свій доробок до збірника на Полтавщині. З Полтавської губернії походив і сам Амвросій Метлинський, потому вчився і працював у Харківському університеті. У 1849 році переїхав до Києва, де став професором університету св.Володимира.

Одначе зібрані особисто ним та його братом твори позначені у збірці,  і їх небагато.

Так само позначено пісні, що їх записала Марія Маркович, яка згодом під псевдонімом «Марко Вовчок» увійшла до когорти найвидатніших майстрів українського писемного слова. Уроджена на російських теренах Орловщини як Вілінська, вона вийшла заміж за засланого до Орла кирило-мефодіївця Опанаса Марковича (до переліку ««Народных южнорусских песен» він теж зробив свій внесок).  В кінці 1851 року подружжя Марковичів переїхало з Орла до Чернігова, де чоловік працював у газеті «Чернігівські  губернські відомості», а невдовзі став службовцем Київської губернської палати державного майна.

Напевне вже за київського періоду почула Марія Маркович пісню «Ой, Морозе, Морозенку, превдалий козаче…», котра, як зазначається у виданні, записана нею від прислуги в Радомисльському повіті. Втім її внесок у збірку незначний, бо мистциня у ту пору вочевидь не мала змоги вести активну пошукову діяльність, бо була вагітна першою, а потім другою дитиною.

Степан Данилович Ніс теж народився та зростав на Чернігівщині. Активно він захопився записом пісень та іншої народної творчості у 1852-54 рр. у пору навчання в Київському університеті. А полем його тодішніх етнографічних пошуків називають дослідники передусім Київську губернію, до якої належав й зовсім близький до Києва Радомисльський повіт. У біографічних життєписах етнографа зазначається, що студент залюбки відвідував сільські зібрання, весілля, вечорниці, запам’ятовуючи до найменших подробиць народні пісні й поезії, перекази, які там лунали. Тож вірогідно саме він зібрав і передав професорові Метлинському нетлінні зразки пісенного фольклору Радомишльщини, що увійшли до видання.

Відродженню і збагаченню української культурної спадщини присвятив усе своє життя цей дослідник і пошуковець. А.Метлинський називає його С.Носовим. Проте етнограф згодом повернув своє прізвище до першовитоків: став офіційно писатися як Степан Ніс. Після сумнозвісного Валуєвського циркуляру 1863 р., що піддав черговій навалі переслідувань і заборон публічне українське слово, він теж зазнав репресій та заслань. Але не зрадив своїм переконанням, закликаючи земляків послуговуватися надбаннями і мовою своїх пращурів: «Треба доводити силу мови, а не її неміч, що саме цим зробити собі пам’ятник, а не російськими творами». Врешті віднайдені і збережені ним та його однодумцями народні пісенні зразки є найпереконливішим підтвердженням прадавніх українських мовних традицій, втілених зокрема у пісенну спадщину.

«Народные южнорусские песни»

Із роду українських патриціїв

Коли на початку січня 1918 року виникла реальна загроза Російсько-більшовицької військової інтервенції, проукраїнська київська молодь вирішила добровільно стати на захист проголошеної Української Народної Республіки.

Студенти і гімназисти проходили військовий вишкіл у Костянтинівському військовому училищі. А як надійшла звістка про те, що на Київ суне «червона» навала під орудою Муравйова та Єгорова, вирушили на невеличку й невідому доти станцію Крути, що відтоді назавжди увійшла до літопису української звитяги та самопожертви. Декілька сотень мужніх українських вояків змогли тут бодай на кілька днів стримати наступ кількатисячної московської орди.

Українці втратили в тому трагічному бою вбитими, пораненими й полоненими 250-300 бійців та 10 старшин. Крім того, при відступі студентська чота, не зорієнтувавшись у темряві, потрапила прямо в розташування червоногвардійців. Після катувань і знущань усіх їх більшовики розстріляли. До речі, розстріл крутянських полонених став у тодішніх військових кампаніях одним з перших фактів ігнорування воюючою стороною Женевської конвенції про гарантування бранцям життя.

Встановити вдалося прізвища лише двадцяти двох загиблих. Серед них – 23-річний студент Київського університету, один з очільників Української Студентської Громади, член першого зібрання Української Центральної Ради Володимир Шульгин.

Спочатку полеглих під Крутами юнаків урочисто перепоховали у Києві на Аскольдовій могилі. Коли ж у 1934-му більшовики зрівняли той погост із землею, не лишивши й сліду про звитяжців української вольності, бабуся одного з похованих там героїв крутянського бою Володимира Наумовича потайки перенесла останки свого онука та його тезка Шульгина на Лук’янівський цвинтар.

*     *     *

Володимир Шульгин походив зі старовинного українського шляхетського покоління з фамільним прізвищем Шульга, що притримувалося українських звичаїв та традицій.

Проте одному з представників роду, котрий за твердженням дослідників розмовляв українською, під час служби у російському війську зросійщили прізвище на Шульгін, яке потому, звісно, успадкували й усі його нащадки. Одначе російське вірнопіддаництво та українська шляхетність в одній іпостасі ужитися аж ніяк не могли, тож і розділилась родина на русо- й українофілів. Між тим, у подальшому цей світоглядний розподіл позначився й на написанні потомками своїх прізвищ українською мовою: відповідно Шульгини і Шульгіни.

У Миколи Яковича Шульгіна, який в середині ХІХ століття служив секретарем з судочинства у канцелярії Київського генерал-губернатора, у 1851 році народився син, якого на честь діда нарекли Яковом. Невдовзі батько помер від туберкульозу, відтак виховувався Яків у родині батькового брата – Віталія Шульгіна, відомого історика, професора університету. Пізніше той заснував знану своїми українофобськими настроями газету «Кієвлянін», яку очолював до своєї кончини. Віталій Шульгін, крім того,  був причетним до підготовки сумнозвісного антиукраїнського документа, що дістав назву Емського указу, суттєво обмежуючи використання української мови.

Натомість Яків, котрий як і дядько обрав історичний фах, ще студентом університету пристав до українського революційного осередку, якому віддав усі гроші, що залишилися йому в спадок від батька. При всій повазі до Віталія Яковича, котрий по-батьківському опікувався сиротою і вивів у люди, дав освіту, юнак не зміг сприйняти його антиукраїнських поглядів. Притому на виконання Емського циркуляру було закрито прогресивну проукраїнську газету «Київський телеграф», з якою співробітничав Яків Миколайович. Відтоді й розійшлися шляхи цих родин Шульгіних.

У 1879 році Якова Шульгіна разом з однодумцями з «Київської громади» заарештували і заслали до Сибіру. До Києва він повернувся лише через десять літ, проте зумів поновити викладацьку, громадську й наукову діяльність. Його історичні дослідження стосувалися передовсім національно-визвольного руху на українських теренах у XVII-XVIII cтоліттях. Примітно, що в одній з праць ученого, яка стосувалась Коліївщини і була надрукована в «Київській старовині», згадано події гайдамаччини під Радомишлем. Відійшов він у засвіти в 60-річному віці.

*     *     *

Василь, син Віталія Яковича, певною мірою повторив долю свого двоюрідного брата. Як і Яків, він зростав без батька, котрий помер у рік його уродин. Долею хлопця (втім і газетою «Кієвлянін» теж) опікувався вітчим – Дмитро Піхно, професор Київського університету.

Шульгіни: Віталій Якович і Василь Віталійович.

У дитинстві літні канікули Василь Шульгін зазвичай проводив у селі Ставки на Радомишльщині в маєтку, що належав сестрам Вангенгейм, старша з яких була заміжньою за братом Дмитра Піхна – Василем. З Радомишлем Василя Шульгіна пов’язувало ще й те, що брат його першої дружини (і, до речі, двоюрідної сестри по матері) Сергій Градовський (виходить, що теж кузен) в кінці ХІХ століття працював у цьому місті податним інспектором.

Від батька і вітчима Василь сповна успадкував проросійські шовіністичні переконання. Після закінчення юридичного факультету Київського університету він зробив стрімку ділову і політичну кар’єру. Став провідним журналістом, можна сказати, родинного «Кієвляніна», а після смерті Дмитра Піхна очолив видання, яке за його редагування ще більш посилило свої антиукраїнські позиції.

Услід за обранням земським гласним Василь Шульгін обирався депутатом ІІ-IV Державних дум від Волинської губернії, де мав землеволодіння в Курганах Острозького повіту.

Після Жовтневого (1917 р.) більшовицького перевороту був одним із засновників та ідеологів Білого руху. Коли його поразка стала очевидною, емігрував та опинився у Югославії.

У 1944-му його там заарештували радянські спецслужби і допровадили в Москву, де засудили на тривалий термін «за антирадянську діяльність».

Після відбуття покарання доживав віку у Владімірі. На ту пору Василь Шульгін, здається, вже цілком сприйняв Росію Радянську, котра, хоча й під комуністичними гаслами, так само продовжувала імперські великодержавницькі традиції. Недарма він був офіційно запрошений на ХХІІ з’їзд КПРС (!).

Наразі російська політика щодо суверенної української держави донині послуговується доктриною Василя Шульгіна: «Незалежна, але вкрай зросійщена Україна є кращим для нас варіантом, аніж Україна у складі Російської імперії з пануванням на її теренах української мови та культури. Це ті чинники що спроможні призвести до цілковитого її сходження з орбіти наших інтересів».

Одначе трапилась з цього приводу й ось така оказія. В Одесі, де після вигнання з Києва дислокувалися денікінці, Василь Шульгін ініціював відміну в місцевій гімназії обов’язкового вивчення української мови. Її натомість запропонували гімназистам вивчати факультативно з особистого бажання – за твердим переконанням, що таких не виявиться. Проте двоє бажаючих таки знайшлося: це були діти Шульгіна, які, здається, не цілком сприймали батькове українофобство.

Тимчасом їхня доля виявилась трагічною.

Син Василід, відстоюючи проросійську позицію, загинув у грудні 1918-го в Києві у вуличному бою під час антигетьманського повстання, до якого спричинив проголошений П.Скоропадським курс на федерацію з Росією.

Веніамін, що служив флотським юнкером, у 1920-му потрапив у полон до червоних і потому вважався зниклим безвісти.

Молодший син Дмитрій, що навчався у Кадетському Морському корпусі, емігрував з Криму разом з російською ескадрою. Пізніше осів з родиною в Америці. Після його сина Василя нащадків у цієї гілки Шульгіних, що зрадила прадавнім традиціям роду, начебто не лишилося…

*     *     *

А от діти Якова Миколайовича Шульгина присвятили своє життя українській національній ідеї. 

Донька Надія, за фахом педагог і математик, за української влади входила до Комісії Товариства Шкільної Освіти, займаючись українською математичною термінологією. Вона була автором першого українського шкільного підручника з математики. Потому брала діяльну участь у просвітницькому русі на Волині.

Син Микола, що вивчився на правника, працював радником місії УНР у Парижі.

Олександр Якович Шульгин обирався до другого і третього складів Центральної Ради. В уряді В.Винниченка він був генеральним секретарем із закордонних справ, затим послом УНР у Болгарії, входив до складу української делегації на мирних переговорах у Парижі, представляв Україну на першій асамблеї Ліги Націй.

У лютому 1918 року Олександр Шульгин увійшов до складу комісії, утвореної Центральною Радою для з’ясування обставин бою під Крутами. Вочевидь саме він упізнав серед загиблих крутян свого брата Володимира…

Шульгини: Олександр Якович, Володимир Якович, Яків Миколайович.

Після поразки Української революції 1917-1920 рр., що не відстояла утвореної нею незалежної України, Шульгини-Яковичі теж були змушені емігрувати з рідної землі. На чужині, одначе, вони та їхні наступники вели активну громадську, політичну і просвітницьку діяльність, всіляко поширюючи й пропагуючи українську державотворчу ідею.

Патріарх Мстислав (Скрипник) назвав їх нащадками роду українських патриціїв, які віками зберігали нашу національну духовність та ідентичність. Тож і увійшли Шульгини до славної когорти найвідданіших патріотів та подвижників України.

Газета «Зоря Полісся», 27 січня 2017 р.

Водохреща в Радомишлі на початку ХХ століття

У різнобарвній вервечці зимових Новорічно-Різдвяних свят одним з найулюбленіших та видовищних здавна є завершальне з-поміж них – Водохреща. Цей день зазвичай уособлюється з багатосніжжям, тріскучими морозами, попри які люд гуртувався довкола водохрещенських джерел та водойм, аби на цілий рік запастися Богоявленською водою, що вважається цілющою. А ще не побувати на Йордані та не причаститися того дня святою водою вважалося в народі за великий гріх.

Попри гоніння та заборони, що їх зазнавали усі релігійні дійства та відправи за комуністичних часів, традиції Водохреща збереглися і примножилися, набуваючи нині нового розвою й поширення.

Разом з тим цікаво дізнатися, у який спосіб відзначали це свято наші пращури століттям тому. Про те, як проходив у повітовому місті Радомислі 1913 року в день Богоявлення Господнього Хрещенський парад до річки (так названо хресну ходу), розповіли тоді «Київські Єпархіальні відомості».

Як зазначало видання, завдячуючи навдивовижу теплій та тихій погоді, хресна хода для освячення води вийшла особливо урочистою й багатолюдною. Храми Божі в місті ще зрання були переповнені богомольцями.

Хресна хода почалась після завершення літургії з 11.30 від соборної Свято-Миколаївської церкви під святкові переливи усіх дзвонів та гучний спів соборного співочого хору, у переднесенні святого хреста, святкового образа, великої кількості блискучих корогв, що різнобарвно майоріли від легеньких подмухів вітерця, у супроводі святково вбраної тисячної юрби парафіян.

На Великій Житомирській вулиці до хресної ходи приєдналась така ж хода від храму Святої Трійці.

Зважаючи на те, що крига на річці Тетерів того року було надто тонкою, духовенство освячувало воду біля берега в особливій ополонці, влаштованій у вигляді хреста. На саму річку нікого з люду поліція не допустила, розташувавши численний натовп півколом на березі річки і частково на мостах.

Дивну картину, гідну пензля художника, являло це багатотисячне зібрання городян, що зійшлися у строкатому  одязі на березі нашої стрімкої поліської річки – Тетерева.

Під час хресної ходи на Йордань і назад до храму порядок, завдяки уважному ставленню та розпорядливості влади і поліції, був зразковим, не було притаманної таким заходам надмірної штовханини й метушні…

Вірогідно освячення Йорданської води відбувалося в давнину

в Радомишлі на цьому місці, де зливалися Мика і Тетерів.

Фото з Коростишівського краєзнавчого музею.

Про Хрещенський парад у Радомислі до видання повідомив священик Свято-Миколаївського храму Лев Шулькевич, що був означений у публікації як «Поліський ієрей». Цікаво, між тим, що на службу сюди він прибув з містечка Хабне Радомисльського повіту, яке у радянські часи перейменували на Поліське. Так що наведений підпис певною мірою видається пророчим.

Це був один з найзвісніших священнослужителів Радомишля у першій половині ХХ століття, що походив з відомого священицького роду. У ХІХ-ХХ ст. його представники несли службу Божу на Київщині в Радомисльському, Васильківському, Звенигородському, Уманському повітах.

Лев Григорович Шулькевич народився 1865 року. У 1887 р. закінчив Київську духовну семінарію. Рік учителював, а потому був рукопокладений у священицький сан і направлений до Хабного. А з 1912 року став священиком Радомисльського Свято-Миколаївського храму. За віддану пастирську діяльність був винагороджений єпархіальною радою священицькою камилавкою та скуфією.

Слово Боже він доносив людям не лише під час служб та відправ, а й через друковані часописи, одним з яких якраз і були «Київські Єпархіальні відомості». Його дописи про варті уваги події церковного й духовного життя Радомишльщини друкувалися також у повітовій газеті «Радомислянін» (1912-1917 рр.).

У буремному 1917-му отець Лев входив до редакційної комісії «Радомисльської газети», що почала видаватись у місті після Лютневої революції.

У Радомишлі Л.Шулькевич був свого часу членом повітової училищної ради, викладав Закон Божий у місцевій жіночій гімназії, входив до складу гімназійної педагогічної ради.

Священицьку місію у храмі святого Миколая він ніс аж до його закриття у 1930-х рр. Пізніше – у пору окупації, коли служби у церкві відновилися. Тут і скінчив свій життєвий шлях, залишивши краянам у спадок свої добрі богоугодні справи та звершення.

Газета «Зоря Полісся», 13 січня 2017 р.

Підкорюючи вершини

Зазвичай, коли підводяться підсумки року, що минув, серед його звершень і здобутків часто-густо згадують про ті чи інші подолані вершини – життєві, професійні, творчі тощо. А от радомишлянин Віталій Бідюк, ведучи мову про підкорення власних висот, звітує зокрема про безпосередні здійснені ним разом з однодумцями сходження на справжні гірські вершини. Віталій займається альпінізмом, тож вершина для нього має конкретні й чітко означені виміри – гірський масив, висота, категорія і характер складності маршруту та підйому.

У свої 41 він підкорив висоти Карпат, Криму, Кавказу і навіть Альп. Якраз влітку 2016-го разом з такими ж закоханими у гори товаришами – тернополянами Сергієм Пшибишем та Павлом Ковтуном – Віталій зійшов на найвищі вершини австрійських та італійських Альп – Гросглокнер, Гран-Парадізо та Дан-дю-Жеан. Ці рубежі стали вагомою віхою для нашого земляка, адже саме у Альпійських горах започаткувався більше двох століть тому рух підкорювачів вершин, що й дістав назву альпінізму.

Віталій Бідюк на альпійській вершині з радомишльським прапором.

Цим захоплюючим видом спорту Віталій Бідюк активно займається вже 5 років, Хоча, напевне, йшов до нього ще з дитинства. Полонили хлопчину гори, коли провів перших два захоплюючих тижні в Карпатах і здійснив перші символічні сходження. Відтоді він повсякчас прагнув підніматися ще і ще. Тож з нетерпінням чекав чергових канікул, щоб учергове здійнятися до піднебесся й безперешкодно окинути зором безкраї навколишні обрії.

Аби набути початкових навичок, Віталій займався у Радомишлі спортивним орієнтуванням. Саме з керівником секції Анатолієм Куликом здійснив потому сходження на найвищу вершину Українських Карпат – Говерлу.  І вже відпочинку без гір собі не уявляв.

А ще недарма кажуть, що не було би щастя, та нещастя підсобило. Попри активний спосіб життя, відчув юнак проблеми зі спиною. Цікавлячись різноманітними профілактичними вправами, із захопленням пристав він на пораду знайомих зайнятися скелелазінням. Благо знаний і популярний центр скелелазів діє майже поруч - у Житомирі. Тут Бідюк не лише навчився долати прямовисні гранітні кручі, а й потрапив до кола таких же захоплених непосид, що, як і він, наполегливо просувалися від простого лазіння прибережними чи кар’єрними скелями до альпінізму. Після неодноразового підкорення Карпатських гір, праглося вже більшого. І невдовзі Віталій записався до Кримської школи з альпінізму. Двічі на рік виїздив на місячні збори – у Крим, на Кавказ, де наполегливі гірські тренування поєднувалися зі сходження на омріяні вершини.

На жаль, після російської анексії Криму тамтешня підготовка припинилась. Натомість українські альпіністи долучились до тренувальних баз у Грузії, Туреччині, підтягують до потрібних стандартів Карпатські табори. Скелелази Житомирщини мають до того ж можливість вдосконалювати майстерність у Коростишеві, Денишах, порівняно й недалеко – Кам’янець-Подільский.

Втім усвідомив: аби підніматися вище й вище, необхідно постійно тренуватися, щоб перебувати у добрій фізичній формі. А задля цього не обов’язково тренуватися тільки в горах. Та й займаються альпіністи теж не винятково підйомами. Тут потрібна різнопланова підготовка. Відтак почав Віталій бігати кроси, долучився до альпіністських мультигонок. Так підкорювачі гір називають своє багатоборство, що поєднує біг, лижні перегони, плавання, орієнтування і, власне, альпінізм, триваючи від 12 до 36 годин.

Користуються популярністю в їхньому середовищі й інші змагання на витривалість – стомильники, цілодобові орієнтування. У 2016-му, як розповів В.Бідюк, він брав участь у Чорногорському марафоні (на Карпатському масиві Чорногора), де став переможцем, разом з друзями за 13 днів перетнули на велосипедах острів Кіпр уздовж його узбережжя, подолавши до того ж два гірських масиви. А ще у календарі альпініста -  скі-тури – лижні гонки у горах. З лижами пов’язаний  і так званий скі-альпінізм, коли підйом на гору здійснюється на лижах.

Та все це задля найголовнішого – сходження на вершину. Адже перед серйозними експедиціями, аби увійти до їх складу, треба підтвердити свою фізичну готовність виконаними  нормативами. Так було зокрема й перед підкоренням Альпійських вершин.

Нинішнього року підготовка спрямована до сходження на Монблан – найвищу вершину Західної Європи і своєрідний альпіністський еталон (4809 метрів). Триватиме вона кілька місяців заради неповторних 5-10 хвилин, упродовж яких група перебуває на підкореному піку. Бо спускатися з гори подеколи не менш складно, ніж підніматися на неї.

Між тим, щоб піднятися на гору, потрібні ще й чималі кошти, адже й альпіністське спорядження доволі вартісне, і будь-які збори оплачуються з власної кишені. Віталієві тут є доброю підтримкою його підприємницька діяльність. Він називає й багатьох своїх однодумців, що також мають змогу займатися альпінізмом завдяки власному бізнесу. Наразі певною мірою цей вид спорту масовим не назвеш. Тож не без жалю спортсмен стверджує, що, якби більше людей займалося ним, це було б тільки на користь:

– Альпіністи – зовсім інша категорія людей. Важко порівняти альпінізм з будь-яким іншим видом спорту. Тут інакша психологія, бо покладаєшся не лише на себе, а й на руку товариша, тому люди більш серйозно усвідомлюють, що таке життя та його сенс.

Багато важить також підтримка родини, і з приємністю Бідюк зізнається, що всякчас відчуває її, прагнучи до того ж залучати і дружину, і діток до гірського відпочинку. Адже на власному досвіді переконався, що гори змінюють людей на краще.

«Внизу не побачиш, як би не хтів, десятої частки таких красот і чудес…» - оспівав колись підкорення гірських вершин Володимир Висоцький. Ніби продовжуючи поетову думку, Віталій Бідюк так само впевнений, що альпіністи бачать те, що іншим способом не побачиш і не відчуєш, поринаєш у красу, яку оглядаєш завдяки власним кількатижневим, а то й багатомісячним тренуванням та навантаженням. Щоб, підкоривши чергову вершину, так само наполегливо готуватися й крокувати до підкорення наступної…

Газета «Зоря Полісся», 6 січня 2017 р.

«Один інженер…»

У письменника-сатирика Ліона Ізмайлова в одному з його концертних виступів наводився колись такий анекдот: 
«Один інженер купив сто грамів чорної ікри. Подумати тільки, лишень сто грамів... А людина не змогла дожити до получки!»

Цей жартик, повіданий ще у радянські часи, спав на думку, коли один з нещодавніх співрозмовників, який цікавився історією музейного комплексу «Замок Радомисль», дізнавшись, що цю споруду як млин побудовано власним коштом інженера Пекарського, висловив сумнів: «Невже інженер міг собі дозволити таку вартісну оборудку?!»

Мабуть, він теж уявляв інженерну працю та її оплату саме за радянськими зразками, висміяними гумористом.

Одначе, якщо вести мову про інженерний корпус Російської імперії (йдеться про межу ХІХ-ХХ століть, коли якраз і будувався млин Пекарських), праця інженера вважалась надзвичайно шанованою і добре оплачуваною. Адже для Росії то був період потужного індустріального розвитку, відтак на кваліфікованих інженерів тримався неабиякий попит з відповідною платнею. Приміром, у 1913 р. середньомісячна зарплата інженера становила 200 царських рублів, у той час як робітника, - 37,5 рубля. Хоча робітничий клас теж жив далеко не бідно. Для порівняння: борошно коштувало 20 копійок за кілограм,  стільки ж – пляшка молока. Кілограм м’яса – 47 коп. До речі, кілограм зернистої чорної ікри сягав 3 руб. 20 коп. За 80 рублів можна було купити корову.

Так що інженер Казимир Пекарський цілком міг собі дозволити придбати не лише будь-яку ікру чи худобину, а й значно більше. Тож, як і тепер, надійними засобами вкладання капіталів були насамперед нерухомість та земельні угіддя. І в кінці ХІХ століття у переліку власників землеволодінь почали дедалі більше з’являтися представники інженерного фаху.

Коли під впливом селянської реформи 1861 р. один з найвідоміших тогочасних магнатів Радомишльщини Роман Вержбицький та його нащадки почали потроху розпродувати свої маєтності, землеволодіння, належні до приміського сільця Папірня, придбав саме Пекарський. Тут у його власності нараховувалося 222 десятини землі, що оцінювалися у 9000 рублів. Ще 35 десятин було при сільці Коробочка, їх там орендували німці-колоністи.

Перейшов до Пекарського і папірнянський млин Вержбицьких на річці Мика. Станом на 1882 рік його вартість становила 5000 руб. Проте інженерна думка спонукала новоспеченого власника до більш досконалого борошномельного виробництва. І у 1892 році на його замовлення інший інженер - архітектор Костянтин Тарасов розробив проект нового млина, що мав споруджуватися на річці Мика на прибережному скельному «фундаменті». Запрацював млин Пекарського у 1902 році. На млині до того ж був обладнаний паровий двигун у 76 к.с. У 1913 р. на ньому перероблялося 120000 пудів зерна.

Папірнянський млин.

Фото Ю.Волошина.

А через століття ця споруда, що вже перестала цікавити промисловців, стараннями подружжя Богомолець-Шереметьєвих перетворилась у знаний тепер музей.

Серед найбільших землевласників Радомисльського повіту кінця ХІХ – початку ХХ століть згадується також цивільний інженер Георгій Шлейфер. За реєстрами 1900 року йому  зокрема належало 7505 десятин землі та лісових угідь в Брусилівській та Вишевицькій волостях Радомисльського повіту. В межах сучасного Радомишльського району вони охоплювали села Раївка, Спірне, Таборище, колишні німецькі колонії Райки, Дубовець, Жиловець, Красно-Лози, Лисиця та ряд інших, обіймаючи територію від цих поселень до Ставища і Містечка.

Цей технар архітектурно-будівельного профілю, звісно, аграрними справами безпосередньо не переймався. Господарювання в угіддях вів керуючий Петро Рогозинський.

Значну частину своїх землеволодінь Г.Шлейфер здавав в оренду колоністам, слобідчанам, селянським товариствам, маючи від того сталий доходний капітал.

Тимчасом рядовим інженером Георгія Павловича не назвеш, хоча й починав свій трудовий шлях він з посади звичайного архітектора Київського навчального округу, де набув гарної ділової репутації. Потому став гласним міської думи, завідував будівельним відділом Міської Управи Києва. Ним затверджувалися проекти планування міста, його забудови, розвитку водоканалізаційних мереж, міського транспорту і т.ін.
    Крім того очолював Г.Шлейфер свого часу Київське Міське Кредитне Товариство, позичками якого, вочевидь, і сам користувався, адже його радомисльські угіддя оцінювалися у 197,6 тисячі рублів. Зорганізував підприємливий інженер також Київське Домобудівне товариство.

Інженер Георгій Шлейфер.

Господарював на Радомишльщині ще один представник київської містобудівної сфери. Її очільник у 1875-77 рр. інженер Іван Хижняков володів двома водяними млинами у Комарівці.

Тож, як бачимо, інженерні пошуки почали активно впроваджуватися і в сільськогосподарську галузь. У цій царині вони також відігравали дедалі важливішу роль.

Слід зазначити, що спочатку в радянські часи, особливо в пору індустріалізації, кваліфікований інженер теж був на «вагу золота». Недарма на головні будови перших сталінських п’ятирічок залучалися закордонні фахівці, цінувалися водночас і власні кадри, що за крилатим висловом вождя усіх народів, «вирішували все». Втім чимало з них невдовзі потрапили до  «чорного» переліку репресованих «шкідників» та «ворогів народу».

У Радомишлі, приміром, за надуманим звинуваченням у шпигунстві та шкідництві було заарештовано техкерівника суконної фабрики Веніаміна Лося. Трагічна доля спіткала уродженців Радомишля – Якова Біренберга, що працював інженером радіовузла у Хабаровську, фахівця авіабудівного заводу в Івановому Соломона Етінгера, інженера-конструктора закритого оборонного заводу №22 у підмосковних Філях Семена Дукача (Шмуля Грінберга).

А вже у Хрущовську епоху інженера «опустили» до рівня слюсаря. У 1980-ті роки в СРСР середня зарплата інженера з трирічним професійним стажем становила 150 рублів на місяць, зарплата молодого спеціаліста була в межах 65-130 рублів, притому що кваліфікований робітник заробляв до трьох сотень і більше, а середній заробіток по країні обраховувався в 200 рублів.

Певно, якраз на цьому тлі й почало ширитися замість заробітної плати означення «получка», ототожнюючись із такою собі нікчемною подачкою. Як глузувалося в іншому тогочасному «політичному» анекдоті: влада робить вигляд, що нам платить за працю, а ми робимо вигляд, що працюємо.

У сучасних ринкових умовах ціна кваліфікованої інженерної праці починає потроху зростати. Скажімо, коли уводилися нові виробничі потужності теперішнього провідного підприємства регіону Пиво-безалкогольного комбінату «Радомишль», місцеві «базарні експерти» називали просто таки захмарні розміри рівня оплати тамтешніх провідних фахівців. І, певно, не без підстав.

Врешті теперішній рівень комп’ютеризації та автоматизації будь-якого виробництва потребує й фахівців надзвичайно високого інженерно-технічного рівня. Відтак безумовно має зростати й статус інженерної професії.

На початку було слово…

«На початку було Слово,

             і Слово було у Бога,

                          і Слово було Богом…»

Ці загальновідомі рядки з Євангелія від Іоана навдивовижу підкреслюють Божествену сутність та силу Слова, що ототожнюється і з вірою, і зі знаннями. Поєднала їх у собі зокрема й давня богослужебна книга, що дістала назву «Часослов». Її використовували не лише для послідовного читання під час щоденних служб, а й як підручник для навчання грамоті. Особливого поширення й популярності набули часослови у середні віки, коли церква переходила від писаних до друкованих книг. Недарма саме «Часослов» став книжним первенцем для друкарні Києво-Печерської лаври, яку заснував  1615 року архімандрит Єлисей Плетенецький.

Проте для книгодрукування одного друкарського верстату було замало, потрібен був папір і в значних обсягах. Відтак у монастирському містечку Радомислі на річці Мика спорудив ігумен Єлисей водяний млин та при ньому паперову мануфактуру, що постачала вироблений папір до лаври. Тож видруковано було і «Часослов», і наступні лаврські книжні видання на радомисльському папері.

У 2015-му минуло 400 літ лаврському першодрукові. І саме Радомишль обрала наукова, церковна, мистецька та громадська спільнота для відзначення ювілею знаної української книжної пам’ятки. Адже у музейному комплексі «Замок Радомисль», який розташувався на берегах Мики у давньому й величному млині Пекарських, його господарі відновили середньовічну технологію паперового виробництва. А засновника папірні Є.Плетенецького увічнили у пам’ятнику, встановленому безпосередньо на Мицькій течії. Знаний просвітитель зображений на ньому в човні, якими напевне й відправляли виготовлені паперові аркуші до Києва.

Як зазначила господиня музею, народний депутат України Ольга Богомолець, «Часослов» став першою друкованою книгою на подніпровських українських теренах, слідом за якою лаврські видання масово пішли у світ, поширюючи і Боже Слово, і православні канони, і грамоту.  І завдяки папірні радомишльській лавра змогла надрукувати цю книгу.

В урочистостях узяв участь предстоятель Української Православної Церкви Київського Патріархату Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет.

Разом з усіма присутніми він помолився за мир і злагоду в Україні.

- Цей музей дає можливість побачити, звідкіля починався у нас друк, хто друкував і як друкував, яким чином розповсюджувалися богословні книги, – промовив до усіх присутніх Патріарх. - Якщо ми живемо в незалежній державі, маємо знати її правдиву історію, а не ту, яку нам нав’язували упродовж століть.

Бо найголовніші Господні заповіді – полюби Господа Бога свого і ближнього свого, як самого себе. У притчі про самарянина Господь сказав, що ближнім є той, хто потребує нашої допомоги. І таку любов до ближнього сьогодні промовисто виявляють волонтери. Господь випробовує і стан нашої душі: чи любимо ми Господа. За роки незалежності побудовано в Україні більше трьох з половиною тисяч православних храмів. Хіба це не любов до Бога, коли люди віддають останнє, а храм будують. Тому ми віримо, що Господь змилостивиться і дасть нам перемогу. 70 років ми були в духовній неволі, що закінчилась  повним крахом комунізму та атеїзму. Отакий кінець злу. І агресія є зло, тому воно буде покаране.

Усі учасники урочистостей і місцеві віряни, які прийшли на святковий молебень, отримали благословення патріарха Філарета во славу Господу нашому Ісусу Христу і славу Україні.

Ольга Богомолець подарувала Святійшому Патріархові старовинну ікону коронації Пресвятої Богородиці з вірою в те, що в нашій країні таки буде своя єдина Православна Помісна Церква, і зі сподіваннями, що Україна буде коронована своєю єдністю, своєю перемогою над зовнішнім ворогом, перемогою над внутрішніми ворогами, які іноді є сильнішими від зовнішніх ворогів, коронована сильною потужною незалежною державою, де люди будуть мати гідне життя і будуть щасливими.

За заслуги з відродження духовності в Україні та утвердження Помісної Української Православної Церкви Філарет нагородив  Ольгу Богомолець відзнакою УПЦ КП - Орденом Святої Рівноапостольної княгині Ольги.  Музей української домашньої ікони та старожитностей «Душа України» було нагороджено Орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого другого ступеня.

До присутніх звернувся ректор Відкритого Православного Університету Святої Софії-Премудрості, православний священик, громадський діяч, професор, отець Георгій Коваленко.

– Радомишлю – радіти мислею, - сказав богослов. – Бо саме тут виробляли папір, на якому писали мислі – думки премудрі, що ширилися усім світом. Сьогодні цей папір, як і завжди, – це в тому числі й наші душі і серця, в яких записуються усі наші слова, відображаються ті образи, що їх ми бачимо тут в музеї. І дай Бог, щоб у Радомишлі завжди лунали розумні й мудрі мислі!

Протопресвітер Житомирського протопресвітерства Української Греко-Католицької Церкви о.Віталій Сидорук передав присутнім привітання з нагоди ювілею від Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава, зауваживши, що без минулого немає майбутнього. Для декого це здається дивним, але для народу надзвичайно важливо пізнати самих себе і навчитися любити самих себе. Бо насправді багато чого з нашого минулого зневажене, забуте.

Отець Віталій передав у дарунок музеєві рукописне Євангеліє королеви Анни Ярославни.

Гості і радомишляни, які прийшли того дня до «Замку Радомисль», оглянули музейні експозиції, мали змогу спостерігати за відродженим у музеї процесом ручного виготовлення паперу за технологіями XVII століття і друку на ньому.

Як зазначалося на урочистостях, радомишльський папір – це не просто частина нашої історії, це наша духовна спадщина, наші помисли і сподівання. І хай вони всякчас спрямовуються на добрі справи і звершення!

Газета «Зоря Полісся», 23 грудня 2016 р.