Із роду українських патриціїв

Коли на початку січня 1918 року виникла реальна загроза Російсько-більшовицької військової інтервенції, проукраїнська київська молодь вирішила добровільно стати на захист проголошеної Української Народної Республіки.

Студенти і гімназисти проходили військовий вишкіл у Костянтинівському військовому училищі. А як надійшла звістка про те, що на Київ суне «червона» навала під орудою Муравйова та Єгорова, вирушили на невеличку й невідому доти станцію Крути, що відтоді назавжди увійшла до літопису української звитяги та самопожертви. Декілька сотень мужніх українських вояків змогли тут бодай на кілька днів стримати наступ кількатисячної московської орди.

Українці втратили в тому трагічному бою вбитими, пораненими й полоненими 250-300 бійців та 10 старшин. Крім того, при відступі студентська чота, не зорієнтувавшись у темряві, потрапила прямо в розташування червоногвардійців. Після катувань і знущань усіх їх більшовики розстріляли. До речі, розстріл крутянських полонених став у тодішніх військових кампаніях одним з перших фактів ігнорування воюючою стороною Женевської конвенції про гарантування бранцям життя.

Встановити вдалося прізвища лише двадцяти двох загиблих. Серед них – 23-річний студент Київського університету, один з очільників Української Студентської Громади, член першого зібрання Української Центральної Ради Володимир Шульгин.

Спочатку полеглих під Крутами юнаків урочисто перепоховали у Києві на Аскольдовій могилі. Коли ж у 1934-му більшовики зрівняли той погост із землею, не лишивши й сліду про звитяжців української вольності, бабуся одного з похованих там героїв крутянського бою Володимира Наумовича потайки перенесла останки свого онука та його тезка Шульгина на Лук’янівський цвинтар.

*     *     *

Володимир Шульгин походив зі старовинного українського шляхетського покоління з фамільним прізвищем Шульга, що притримувалося українських звичаїв та традицій.

Проте одному з представників роду, котрий за твердженням дослідників розмовляв українською, під час служби у російському війську зросійщили прізвище на Шульгін, яке потому, звісно, успадкували й усі його нащадки. Одначе російське вірнопіддаництво та українська шляхетність в одній іпостасі ужитися аж ніяк не могли, тож і розділилась родина на русо- й українофілів. Між тим, у подальшому цей світоглядний розподіл позначився й на написанні потомками своїх прізвищ українською мовою: відповідно Шульгини і Шульгіни.

У Миколи Яковича Шульгіна, який в середині ХІХ століття служив секретарем з судочинства у канцелярії Київського генерал-губернатора, у 1851 році народився син, якого на честь діда нарекли Яковом. Невдовзі батько помер від туберкульозу, відтак виховувався Яків у родині батькового брата – Віталія Шульгіна, відомого історика, професора університету. Пізніше той заснував знану своїми українофобськими настроями газету «Кієвлянін», яку очолював до своєї кончини. Віталій Шульгін, крім того,  був причетним до підготовки сумнозвісного антиукраїнського документа, що дістав назву Емського указу, суттєво обмежуючи використання української мови.

Натомість Яків, котрий як і дядько обрав історичний фах, ще студентом університету пристав до українського революційного осередку, якому віддав усі гроші, що залишилися йому в спадок від батька. При всій повазі до Віталія Яковича, котрий по-батьківському опікувався сиротою і вивів у люди, дав освіту, юнак не зміг сприйняти його антиукраїнських поглядів. Притому на виконання Емського циркуляру було закрито прогресивну проукраїнську газету «Київський телеграф», з якою співробітничав Яків Миколайович. Відтоді й розійшлися шляхи цих родин Шульгіних.

У 1879 році Якова Шульгіна разом з однодумцями з «Київської громади» заарештували і заслали до Сибіру. До Києва він повернувся лише через десять літ, проте зумів поновити викладацьку, громадську й наукову діяльність. Його історичні дослідження стосувалися передовсім національно-визвольного руху на українських теренах у XVII-XVIII cтоліттях. Примітно, що в одній з праць ученого, яка стосувалась Коліївщини і була надрукована в «Київській старовині», згадано події гайдамаччини під Радомишлем. Відійшов він у засвіти в 60-річному віці.

*     *     *

Василь, син Віталія Яковича, певною мірою повторив долю свого двоюрідного брата. Як і Яків, він зростав без батька, котрий помер у рік його уродин. Долею хлопця (втім і газетою «Кієвлянін» теж) опікувався вітчим – Дмитро Піхно, професор Київського університету.

Шульгіни: Віталій Якович і Василь Віталійович.

У дитинстві літні канікули Василь Шульгін зазвичай проводив у селі Ставки на Радомишльщині в маєтку, що належав сестрам Вангенгейм, старша з яких була заміжньою за братом Дмитра Піхна – Василем. З Радомишлем Василя Шульгіна пов’язувало ще й те, що брат його першої дружини (і, до речі, двоюрідної сестри по матері) Сергій Градовський (виходить, що теж кузен) в кінці ХІХ століття працював у цьому місті податним інспектором.

Від батька і вітчима Василь сповна успадкував проросійські шовіністичні переконання. Після закінчення юридичного факультету Київського університету він зробив стрімку ділову і політичну кар’єру. Став провідним журналістом, можна сказати, родинного «Кієвляніна», а після смерті Дмитра Піхна очолив видання, яке за його редагування ще більш посилило свої антиукраїнські позиції.

Услід за обранням земським гласним Василь Шульгін обирався депутатом ІІ-IV Державних дум від Волинської губернії, де мав землеволодіння в Курганах Острозького повіту.

Після Жовтневого (1917 р.) більшовицького перевороту був одним із засновників та ідеологів Білого руху. Коли його поразка стала очевидною, емігрував та опинився у Югославії.

У 1944-му його там заарештували радянські спецслужби і допровадили в Москву, де засудили на тривалий термін «за антирадянську діяльність».

Після відбуття покарання доживав віку у Владімірі. На ту пору Василь Шульгін, здається, вже цілком сприйняв Росію Радянську, котра, хоча й під комуністичними гаслами, так само продовжувала імперські великодержавницькі традиції. Недарма він був офіційно запрошений на ХХІІ з’їзд КПРС (!).

Наразі російська політика щодо суверенної української держави донині послуговується доктриною Василя Шульгіна: «Незалежна, але вкрай зросійщена Україна є кращим для нас варіантом, аніж Україна у складі Російської імперії з пануванням на її теренах української мови та культури. Це ті чинники що спроможні призвести до цілковитого її сходження з орбіти наших інтересів».

Одначе трапилась з цього приводу й ось така оказія. В Одесі, де після вигнання з Києва дислокувалися денікінці, Василь Шульгін ініціював відміну в місцевій гімназії обов’язкового вивчення української мови. Її натомість запропонували гімназистам вивчати факультативно з особистого бажання – за твердим переконанням, що таких не виявиться. Проте двоє бажаючих таки знайшлося: це були діти Шульгіна, які, здається, не цілком сприймали батькове українофобство.

Тимчасом їхня доля виявилась трагічною.

Син Василід, відстоюючи проросійську позицію, загинув у грудні 1918-го в Києві у вуличному бою під час антигетьманського повстання, до якого спричинив проголошений П.Скоропадським курс на федерацію з Росією.

Веніамін, що служив флотським юнкером, у 1920-му потрапив у полон до червоних і потому вважався зниклим безвісти.

Молодший син Дмитрій, що навчався у Кадетському Морському корпусі, емігрував з Криму разом з російською ескадрою. Пізніше осів з родиною в Америці. Після його сина Василя нащадків у цієї гілки Шульгіних, що зрадила прадавнім традиціям роду, начебто не лишилося…

*     *     *

А от діти Якова Миколайовича Шульгина присвятили своє життя українській національній ідеї. 

Донька Надія, за фахом педагог і математик, за української влади входила до Комісії Товариства Шкільної Освіти, займаючись українською математичною термінологією. Вона була автором першого українського шкільного підручника з математики. Потому брала діяльну участь у просвітницькому русі на Волині.

Син Микола, що вивчився на правника, працював радником місії УНР у Парижі.

Олександр Якович Шульгин обирався до другого і третього складів Центральної Ради. В уряді В.Винниченка він був генеральним секретарем із закордонних справ, затим послом УНР у Болгарії, входив до складу української делегації на мирних переговорах у Парижі, представляв Україну на першій асамблеї Ліги Націй.

У лютому 1918 року Олександр Шульгин увійшов до складу комісії, утвореної Центральною Радою для з’ясування обставин бою під Крутами. Вочевидь саме він упізнав серед загиблих крутян свого брата Володимира…

Шульгини: Олександр Якович, Володимир Якович, Яків Миколайович.

Після поразки Української революції 1917-1920 рр., що не відстояла утвореної нею незалежної України, Шульгини-Яковичі теж були змушені емігрувати з рідної землі. На чужині, одначе, вони та їхні наступники вели активну громадську, політичну і просвітницьку діяльність, всіляко поширюючи й пропагуючи українську державотворчу ідею.

Патріарх Мстислав (Скрипник) назвав їх нащадками роду українських патриціїв, які віками зберігали нашу національну духовність та ідентичність. Тож і увійшли Шульгини до славної когорти найвідданіших патріотів та подвижників України.

Газета «Зоря Полісся», 27 січня 2017 р.

Водохреща в Радомишлі на початку ХХ століття

У різнобарвній вервечці зимових Новорічно-Різдвяних свят одним з найулюбленіших та видовищних здавна є завершальне з-поміж них – Водохреща. Цей день зазвичай уособлюється з багатосніжжям, тріскучими морозами, попри які люд гуртувався довкола водохрещенських джерел та водойм, аби на цілий рік запастися Богоявленською водою, що вважається цілющою. А ще не побувати на Йордані та не причаститися того дня святою водою вважалося в народі за великий гріх.

Попри гоніння та заборони, що їх зазнавали усі релігійні дійства та відправи за комуністичних часів, традиції Водохреща збереглися і примножилися, набуваючи нині нового розвою й поширення.

Разом з тим цікаво дізнатися, у який спосіб відзначали це свято наші пращури століттям тому. Про те, як проходив у повітовому місті Радомислі 1913 року в день Богоявлення Господнього Хрещенський парад до річки (так названо хресну ходу), розповіли тоді «Київські Єпархіальні відомості».

Як зазначало видання, завдячуючи навдивовижу теплій та тихій погоді, хресна хода для освячення води вийшла особливо урочистою й багатолюдною. Храми Божі в місті ще зрання були переповнені богомольцями.

Хресна хода почалась після завершення літургії з 11.30 від соборної Свято-Миколаївської церкви під святкові переливи усіх дзвонів та гучний спів соборного співочого хору, у переднесенні святого хреста, святкового образа, великої кількості блискучих корогв, що різнобарвно майоріли від легеньких подмухів вітерця, у супроводі святково вбраної тисячної юрби парафіян.

На Великій Житомирській вулиці до хресної ходи приєдналась така ж хода від храму Святої Трійці.

Зважаючи на те, що крига на річці Тетерів того року було надто тонкою, духовенство освячувало воду біля берега в особливій ополонці, влаштованій у вигляді хреста. На саму річку нікого з люду поліція не допустила, розташувавши численний натовп півколом на березі річки і частково на мостах.

Дивну картину, гідну пензля художника, являло це багатотисячне зібрання городян, що зійшлися у строкатому  одязі на березі нашої стрімкої поліської річки – Тетерева.

Під час хресної ходи на Йордань і назад до храму порядок, завдяки уважному ставленню та розпорядливості влади і поліції, був зразковим, не було притаманної таким заходам надмірної штовханини й метушні…

Вірогідно освячення Йорданської води відбувалося в давнину

в Радомишлі на цьому місці, де зливалися Мика і Тетерів.

Фото з Коростишівського краєзнавчого музею.

Про Хрещенський парад у Радомислі до видання повідомив священик Свято-Миколаївського храму Лев Шулькевич, що був означений у публікації як «Поліський ієрей». Цікаво, між тим, що на службу сюди він прибув з містечка Хабне Радомисльського повіту, яке у радянські часи перейменували на Поліське. Так що наведений підпис певною мірою видається пророчим.

Це був один з найзвісніших священнослужителів Радомишля у першій половині ХХ століття, що походив з відомого священицького роду. У ХІХ-ХХ ст. його представники несли службу Божу на Київщині в Радомисльському, Васильківському, Звенигородському, Уманському повітах.

Лев Григорович Шулькевич народився 1865 року. У 1887 р. закінчив Київську духовну семінарію. Рік учителював, а потому був рукопокладений у священицький сан і направлений до Хабного. А з 1912 року став священиком Радомисльського Свято-Миколаївського храму. За віддану пастирську діяльність був винагороджений єпархіальною радою священицькою камилавкою та скуфією.

Слово Боже він доносив людям не лише під час служб та відправ, а й через друковані часописи, одним з яких якраз і були «Київські Єпархіальні відомості». Його дописи про варті уваги події церковного й духовного життя Радомишльщини друкувалися також у повітовій газеті «Радомислянін» (1912-1917 рр.).

У буремному 1917-му отець Лев входив до редакційної комісії «Радомисльської газети», що почала видаватись у місті після Лютневої революції.

У Радомишлі Л.Шулькевич був свого часу членом повітової училищної ради, викладав Закон Божий у місцевій жіночій гімназії, входив до складу гімназійної педагогічної ради.

Священицьку місію у храмі святого Миколая він ніс аж до його закриття у 1930-х рр. Пізніше – у пору окупації, коли служби у церкві відновилися. Тут і скінчив свій життєвий шлях, залишивши краянам у спадок свої добрі богоугодні справи та звершення.

Газета «Зоря Полісся», 13 січня 2017 р.

Підкорюючи вершини

Зазвичай, коли підводяться підсумки року, що минув, серед його звершень і здобутків часто-густо згадують про ті чи інші подолані вершини – життєві, професійні, творчі тощо. А от радомишлянин Віталій Бідюк, ведучи мову про підкорення власних висот, звітує зокрема про безпосередні здійснені ним разом з однодумцями сходження на справжні гірські вершини. Віталій займається альпінізмом, тож вершина для нього має конкретні й чітко означені виміри – гірський масив, висота, категорія і характер складності маршруту та підйому.

У свої 41 він підкорив висоти Карпат, Криму, Кавказу і навіть Альп. Якраз влітку 2016-го разом з такими ж закоханими у гори товаришами – тернополянами Сергієм Пшибишем та Павлом Ковтуном – Віталій зійшов на найвищі вершини австрійських та італійських Альп – Гросглокнер, Гран-Парадізо та Дан-дю-Жеан. Ці рубежі стали вагомою віхою для нашого земляка, адже саме у Альпійських горах започаткувався більше двох століть тому рух підкорювачів вершин, що й дістав назву альпінізму.

Віталій Бідюк на альпійській вершині з радомишльським прапором.

Цим захоплюючим видом спорту Віталій Бідюк активно займається вже 5 років, Хоча, напевне, йшов до нього ще з дитинства. Полонили хлопчину гори, коли провів перших два захоплюючих тижні в Карпатах і здійснив перші символічні сходження. Відтоді він повсякчас прагнув підніматися ще і ще. Тож з нетерпінням чекав чергових канікул, щоб учергове здійнятися до піднебесся й безперешкодно окинути зором безкраї навколишні обрії.

Аби набути початкових навичок, Віталій займався у Радомишлі спортивним орієнтуванням. Саме з керівником секції Анатолієм Куликом здійснив потому сходження на найвищу вершину Українських Карпат – Говерлу.  І вже відпочинку без гір собі не уявляв.

А ще недарма кажуть, що не було би щастя, та нещастя підсобило. Попри активний спосіб життя, відчув юнак проблеми зі спиною. Цікавлячись різноманітними профілактичними вправами, із захопленням пристав він на пораду знайомих зайнятися скелелазінням. Благо знаний і популярний центр скелелазів діє майже поруч - у Житомирі. Тут Бідюк не лише навчився долати прямовисні гранітні кручі, а й потрапив до кола таких же захоплених непосид, що, як і він, наполегливо просувалися від простого лазіння прибережними чи кар’єрними скелями до альпінізму. Після неодноразового підкорення Карпатських гір, праглося вже більшого. І невдовзі Віталій записався до Кримської школи з альпінізму. Двічі на рік виїздив на місячні збори – у Крим, на Кавказ, де наполегливі гірські тренування поєднувалися зі сходження на омріяні вершини.

На жаль, після російської анексії Криму тамтешня підготовка припинилась. Натомість українські альпіністи долучились до тренувальних баз у Грузії, Туреччині, підтягують до потрібних стандартів Карпатські табори. Скелелази Житомирщини мають до того ж можливість вдосконалювати майстерність у Коростишеві, Денишах, порівняно й недалеко – Кам’янець-Подільский.

Втім усвідомив: аби підніматися вище й вище, необхідно постійно тренуватися, щоб перебувати у добрій фізичній формі. А задля цього не обов’язково тренуватися тільки в горах. Та й займаються альпіністи теж не винятково підйомами. Тут потрібна різнопланова підготовка. Відтак почав Віталій бігати кроси, долучився до альпіністських мультигонок. Так підкорювачі гір називають своє багатоборство, що поєднує біг, лижні перегони, плавання, орієнтування і, власне, альпінізм, триваючи від 12 до 36 годин.

Користуються популярністю в їхньому середовищі й інші змагання на витривалість – стомильники, цілодобові орієнтування. У 2016-му, як розповів В.Бідюк, він брав участь у Чорногорському марафоні (на Карпатському масиві Чорногора), де став переможцем, разом з друзями за 13 днів перетнули на велосипедах острів Кіпр уздовж його узбережжя, подолавши до того ж два гірських масиви. А ще у календарі альпініста -  скі-тури – лижні гонки у горах. З лижами пов’язаний  і так званий скі-альпінізм, коли підйом на гору здійснюється на лижах.

Та все це задля найголовнішого – сходження на вершину. Адже перед серйозними експедиціями, аби увійти до їх складу, треба підтвердити свою фізичну готовність виконаними  нормативами. Так було зокрема й перед підкоренням Альпійських вершин.

Нинішнього року підготовка спрямована до сходження на Монблан – найвищу вершину Західної Європи і своєрідний альпіністський еталон (4809 метрів). Триватиме вона кілька місяців заради неповторних 5-10 хвилин, упродовж яких група перебуває на підкореному піку. Бо спускатися з гори подеколи не менш складно, ніж підніматися на неї.

Між тим, щоб піднятися на гору, потрібні ще й чималі кошти, адже й альпіністське спорядження доволі вартісне, і будь-які збори оплачуються з власної кишені. Віталієві тут є доброю підтримкою його підприємницька діяльність. Він називає й багатьох своїх однодумців, що також мають змогу займатися альпінізмом завдяки власному бізнесу. Наразі певною мірою цей вид спорту масовим не назвеш. Тож не без жалю спортсмен стверджує, що, якби більше людей займалося ним, це було б тільки на користь:

– Альпіністи – зовсім інша категорія людей. Важко порівняти альпінізм з будь-яким іншим видом спорту. Тут інакша психологія, бо покладаєшся не лише на себе, а й на руку товариша, тому люди більш серйозно усвідомлюють, що таке життя та його сенс.

Багато важить також підтримка родини, і з приємністю Бідюк зізнається, що всякчас відчуває її, прагнучи до того ж залучати і дружину, і діток до гірського відпочинку. Адже на власному досвіді переконався, що гори змінюють людей на краще.

«Внизу не побачиш, як би не хтів, десятої частки таких красот і чудес…» - оспівав колись підкорення гірських вершин Володимир Висоцький. Ніби продовжуючи поетову думку, Віталій Бідюк так само впевнений, що альпіністи бачать те, що іншим способом не побачиш і не відчуєш, поринаєш у красу, яку оглядаєш завдяки власним кількатижневим, а то й багатомісячним тренуванням та навантаженням. Щоб, підкоривши чергову вершину, так само наполегливо готуватися й крокувати до підкорення наступної…

Газета «Зоря Полісся», 6 січня 2017 р.

«Один інженер…»

У письменника-сатирика Ліона Ізмайлова в одному з його концертних виступів наводився колись такий анекдот: 
«Один інженер купив сто грамів чорної ікри. Подумати тільки, лишень сто грамів... А людина не змогла дожити до получки!»

Цей жартик, повіданий ще у радянські часи, спав на думку, коли один з нещодавніх співрозмовників, який цікавився історією музейного комплексу «Замок Радомисль», дізнавшись, що цю споруду як млин побудовано власним коштом інженера Пекарського, висловив сумнів: «Невже інженер міг собі дозволити таку вартісну оборудку?!»

Мабуть, він теж уявляв інженерну працю та її оплату саме за радянськими зразками, висміяними гумористом.

Одначе, якщо вести мову про інженерний корпус Російської імперії (йдеться про межу ХІХ-ХХ століть, коли якраз і будувався млин Пекарських), праця інженера вважалась надзвичайно шанованою і добре оплачуваною. Адже для Росії то був період потужного індустріального розвитку, відтак на кваліфікованих інженерів тримався неабиякий попит з відповідною платнею. Приміром, у 1913 р. середньомісячна зарплата інженера становила 200 царських рублів, у той час як робітника, - 37,5 рубля. Хоча робітничий клас теж жив далеко не бідно. Для порівняння: борошно коштувало 20 копійок за кілограм,  стільки ж – пляшка молока. Кілограм м’яса – 47 коп. До речі, кілограм зернистої чорної ікри сягав 3 руб. 20 коп. За 80 рублів можна було купити корову.

Так що інженер Казимир Пекарський цілком міг собі дозволити придбати не лише будь-яку ікру чи худобину, а й значно більше. Тож, як і тепер, надійними засобами вкладання капіталів були насамперед нерухомість та земельні угіддя. І в кінці ХІХ століття у переліку власників землеволодінь почали дедалі більше з’являтися представники інженерного фаху.

Коли під впливом селянської реформи 1861 р. один з найвідоміших тогочасних магнатів Радомишльщини Роман Вержбицький та його нащадки почали потроху розпродувати свої маєтності, землеволодіння, належні до приміського сільця Папірня, придбав саме Пекарський. Тут у його власності нараховувалося 222 десятини землі, що оцінювалися у 9000 рублів. Ще 35 десятин було при сільці Коробочка, їх там орендували німці-колоністи.

Перейшов до Пекарського і папірнянський млин Вержбицьких на річці Мика. Станом на 1882 рік його вартість становила 5000 руб. Проте інженерна думка спонукала новоспеченого власника до більш досконалого борошномельного виробництва. І у 1892 році на його замовлення інший інженер - архітектор Костянтин Тарасов розробив проект нового млина, що мав споруджуватися на річці Мика на прибережному скельному «фундаменті». Запрацював млин Пекарського у 1902 році. На млині до того ж був обладнаний паровий двигун у 76 к.с. У 1913 р. на ньому перероблялося 120000 пудів зерна.

Папірнянський млин.

Фото Ю.Волошина.

А через століття ця споруда, що вже перестала цікавити промисловців, стараннями подружжя Богомолець-Шереметьєвих перетворилась у знаний тепер музей.

Серед найбільших землевласників Радомисльського повіту кінця ХІХ – початку ХХ століть згадується також цивільний інженер Георгій Шлейфер. За реєстрами 1900 року йому  зокрема належало 7505 десятин землі та лісових угідь в Брусилівській та Вишевицькій волостях Радомисльського повіту. В межах сучасного Радомишльського району вони охоплювали села Раївка, Спірне, Таборище, колишні німецькі колонії Райки, Дубовець, Жиловець, Красно-Лози, Лисиця та ряд інших, обіймаючи територію від цих поселень до Ставища і Містечка.

Цей технар архітектурно-будівельного профілю, звісно, аграрними справами безпосередньо не переймався. Господарювання в угіддях вів керуючий Петро Рогозинський.

Значну частину своїх землеволодінь Г.Шлейфер здавав в оренду колоністам, слобідчанам, селянським товариствам, маючи від того сталий доходний капітал.

Тимчасом рядовим інженером Георгія Павловича не назвеш, хоча й починав свій трудовий шлях він з посади звичайного архітектора Київського навчального округу, де набув гарної ділової репутації. Потому став гласним міської думи, завідував будівельним відділом Міської Управи Києва. Ним затверджувалися проекти планування міста, його забудови, розвитку водоканалізаційних мереж, міського транспорту і т.ін.
    Крім того очолював Г.Шлейфер свого часу Київське Міське Кредитне Товариство, позичками якого, вочевидь, і сам користувався, адже його радомисльські угіддя оцінювалися у 197,6 тисячі рублів. Зорганізував підприємливий інженер також Київське Домобудівне товариство.

Інженер Георгій Шлейфер.

Господарював на Радомишльщині ще один представник київської містобудівної сфери. Її очільник у 1875-77 рр. інженер Іван Хижняков володів двома водяними млинами у Комарівці.

Тож, як бачимо, інженерні пошуки почали активно впроваджуватися і в сільськогосподарську галузь. У цій царині вони також відігравали дедалі важливішу роль.

Слід зазначити, що спочатку в радянські часи, особливо в пору індустріалізації, кваліфікований інженер теж був на «вагу золота». Недарма на головні будови перших сталінських п’ятирічок залучалися закордонні фахівці, цінувалися водночас і власні кадри, що за крилатим висловом вождя усіх народів, «вирішували все». Втім чимало з них невдовзі потрапили до  «чорного» переліку репресованих «шкідників» та «ворогів народу».

У Радомишлі, приміром, за надуманим звинуваченням у шпигунстві та шкідництві було заарештовано техкерівника суконної фабрики Веніаміна Лося. Трагічна доля спіткала уродженців Радомишля – Якова Біренберга, що працював інженером радіовузла у Хабаровську, фахівця авіабудівного заводу в Івановому Соломона Етінгера, інженера-конструктора закритого оборонного заводу №22 у підмосковних Філях Семена Дукача (Шмуля Грінберга).

А вже у Хрущовську епоху інженера «опустили» до рівня слюсаря. У 1980-ті роки в СРСР середня зарплата інженера з трирічним професійним стажем становила 150 рублів на місяць, зарплата молодого спеціаліста була в межах 65-130 рублів, притому що кваліфікований робітник заробляв до трьох сотень і більше, а середній заробіток по країні обраховувався в 200 рублів.

Певно, якраз на цьому тлі й почало ширитися замість заробітної плати означення «получка», ототожнюючись із такою собі нікчемною подачкою. Як глузувалося в іншому тогочасному «політичному» анекдоті: влада робить вигляд, що нам платить за працю, а ми робимо вигляд, що працюємо.

У сучасних ринкових умовах ціна кваліфікованої інженерної праці починає потроху зростати. Скажімо, коли уводилися нові виробничі потужності теперішнього провідного підприємства регіону Пиво-безалкогольного комбінату «Радомишль», місцеві «базарні експерти» називали просто таки захмарні розміри рівня оплати тамтешніх провідних фахівців. І, певно, не без підстав.

Врешті теперішній рівень комп’ютеризації та автоматизації будь-якого виробництва потребує й фахівців надзвичайно високого інженерно-технічного рівня. Відтак безумовно має зростати й статус інженерної професії.

На початку було слово…

«На початку було Слово,

             і Слово було у Бога,

                          і Слово було Богом…»

Ці загальновідомі рядки з Євангелія від Іоана навдивовижу підкреслюють Божествену сутність та силу Слова, що ототожнюється і з вірою, і зі знаннями. Поєднала їх у собі зокрема й давня богослужебна книга, що дістала назву «Часослов». Її використовували не лише для послідовного читання під час щоденних служб, а й як підручник для навчання грамоті. Особливого поширення й популярності набули часослови у середні віки, коли церква переходила від писаних до друкованих книг. Недарма саме «Часослов» став книжним первенцем для друкарні Києво-Печерської лаври, яку заснував  1615 року архімандрит Єлисей Плетенецький.

Проте для книгодрукування одного друкарського верстату було замало, потрібен був папір і в значних обсягах. Відтак у монастирському містечку Радомислі на річці Мика спорудив ігумен Єлисей водяний млин та при ньому паперову мануфактуру, що постачала вироблений папір до лаври. Тож видруковано було і «Часослов», і наступні лаврські книжні видання на радомисльському папері.

У 2015-му минуло 400 літ лаврському першодрукові. І саме Радомишль обрала наукова, церковна, мистецька та громадська спільнота для відзначення ювілею знаної української книжної пам’ятки. Адже у музейному комплексі «Замок Радомисль», який розташувався на берегах Мики у давньому й величному млині Пекарських, його господарі відновили середньовічну технологію паперового виробництва. А засновника папірні Є.Плетенецького увічнили у пам’ятнику, встановленому безпосередньо на Мицькій течії. Знаний просвітитель зображений на ньому в човні, якими напевне й відправляли виготовлені паперові аркуші до Києва.

Як зазначила господиня музею, народний депутат України Ольга Богомолець, «Часослов» став першою друкованою книгою на подніпровських українських теренах, слідом за якою лаврські видання масово пішли у світ, поширюючи і Боже Слово, і православні канони, і грамоту.  І завдяки папірні радомишльській лавра змогла надрукувати цю книгу.

В урочистостях узяв участь предстоятель Української Православної Церкви Київського Патріархату Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет.

Разом з усіма присутніми він помолився за мир і злагоду в Україні.

- Цей музей дає можливість побачити, звідкіля починався у нас друк, хто друкував і як друкував, яким чином розповсюджувалися богословні книги, – промовив до усіх присутніх Патріарх. - Якщо ми живемо в незалежній державі, маємо знати її правдиву історію, а не ту, яку нам нав’язували упродовж століть.

Бо найголовніші Господні заповіді – полюби Господа Бога свого і ближнього свого, як самого себе. У притчі про самарянина Господь сказав, що ближнім є той, хто потребує нашої допомоги. І таку любов до ближнього сьогодні промовисто виявляють волонтери. Господь випробовує і стан нашої душі: чи любимо ми Господа. За роки незалежності побудовано в Україні більше трьох з половиною тисяч православних храмів. Хіба це не любов до Бога, коли люди віддають останнє, а храм будують. Тому ми віримо, що Господь змилостивиться і дасть нам перемогу. 70 років ми були в духовній неволі, що закінчилась  повним крахом комунізму та атеїзму. Отакий кінець злу. І агресія є зло, тому воно буде покаране.

Усі учасники урочистостей і місцеві віряни, які прийшли на святковий молебень, отримали благословення патріарха Філарета во славу Господу нашому Ісусу Христу і славу Україні.

Ольга Богомолець подарувала Святійшому Патріархові старовинну ікону коронації Пресвятої Богородиці з вірою в те, що в нашій країні таки буде своя єдина Православна Помісна Церква, і зі сподіваннями, що Україна буде коронована своєю єдністю, своєю перемогою над зовнішнім ворогом, перемогою над внутрішніми ворогами, які іноді є сильнішими від зовнішніх ворогів, коронована сильною потужною незалежною державою, де люди будуть мати гідне життя і будуть щасливими.

За заслуги з відродження духовності в Україні та утвердження Помісної Української Православної Церкви Філарет нагородив  Ольгу Богомолець відзнакою УПЦ КП - Орденом Святої Рівноапостольної княгині Ольги.  Музей української домашньої ікони та старожитностей «Душа України» було нагороджено Орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого другого ступеня.

До присутніх звернувся ректор Відкритого Православного Університету Святої Софії-Премудрості, православний священик, громадський діяч, професор, отець Георгій Коваленко.

– Радомишлю – радіти мислею, - сказав богослов. – Бо саме тут виробляли папір, на якому писали мислі – думки премудрі, що ширилися усім світом. Сьогодні цей папір, як і завжди, – це в тому числі й наші душі і серця, в яких записуються усі наші слова, відображаються ті образи, що їх ми бачимо тут в музеї. І дай Бог, щоб у Радомишлі завжди лунали розумні й мудрі мислі!

Протопресвітер Житомирського протопресвітерства Української Греко-Католицької Церкви о.Віталій Сидорук передав присутнім привітання з нагоди ювілею від Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава, зауваживши, що без минулого немає майбутнього. Для декого це здається дивним, але для народу надзвичайно важливо пізнати самих себе і навчитися любити самих себе. Бо насправді багато чого з нашого минулого зневажене, забуте.

Отець Віталій передав у дарунок музеєві рукописне Євангеліє королеви Анни Ярославни.

Гості і радомишляни, які прийшли того дня до «Замку Радомисль», оглянули музейні експозиції, мали змогу спостерігати за відродженим у музеї процесом ручного виготовлення паперу за технологіями XVII століття і друку на ньому.

Як зазначалося на урочистостях, радомишльський папір – це не просто частина нашої історії, це наша духовна спадщина, наші помисли і сподівання. І хай вони всякчас спрямовуються на добрі справи і звершення!

Газета «Зоря Полісся», 23 грудня 2016 р.

Іван Шилюк: прозріння і каяття

1931 року у видавництві пролетарських письменників «Гарт» вийшла невеличка книжечка «Записки комунара», написана Іваном Шилюком. У передмові до видання знаний літератор Кость Гордієнко зазначив, що молодий автор, оповідаючи про життя комуни імені Сталіна, створеній у селі Гришківка на Потіївщині (тоді це був Потіївській район), виявив у цьому творі своєрідний літературний хист. Він яскраво й талановито змалював хутірське життя комунарів, їхні взаємини та характери, подав етапи зростання комуни, її значний політичний вплив на село. Гордієнко відзначає спостережливість письменника-початківця, його вміння використовувати різноманітні літературні засоби.

Важливим, на думку рецензента, було й те, що подібні твори, написані професійними літераторами, зазвичай пишуться під враженнями кількаденного перебування автора в комуні. Шилюк же є безпосереднім членом комуни, до того ж комунаром-ударником, відтак описує її зсередини, висвітлюючи щоденну кропітку роботу комунарів, процеси та проблеми, що відбуваються і в ній, і навколо неї.

Твір було вибудовано з окремих нарисів, у яких виразними художніми засобами розповідалося про комунарські будні, про посівні, просапні, збиральні роботи, про організаційну побудову комуни та її актив. Колоритно виписані у творі комунари Грищенки, Тишкевичі, Синицькі, Дзюбенки, Янчуки. 

Звісно, як учитель за фахом, розповів автор про школу, створену в комуні, в якій, проте, навчалися не лише діти комунарів, щоби впливати на родини одноосібників, незорганізованих бідняків. Прізвища вчителя письменник, певно з етичних міркувань, не називає, але діти кличуть його Іваном Семеновичем…

Іван Шилюк. 1931 р.

Іван Семенович Шилюк народився 1903 року в містечку Янушполі (нині – Іванопіль)  на Чуднівщині у багатодітній селянській  родині.  Вчився у місцевій ЦПШ, затим закінчив семирічку, потому здобував освіту в Турчинівській агрошколі.

У 1926 році Іван поєднав свою долю із землячкою-полькою Анастасією, в яку був закоханий ще з юнацьких літ.

Соціалістичні ідеї полонили тоді багатьох юнаків та дівчат, котрі вбачали в них передусім рівноправ’я, прагнули побудови справедливого ладу, вірили в можливість утворити на таких засадах окремі самоврядні осередки, що дістали назву «комун». Молоде подружжя пристало до такої комуни спочатку під Житомиром. Водночас більшість новоспечених комунарів за політичною термінологією були «люмпенами», тобто тими, кого сам головний ідеолог комунізму К.Маркс назвав найзнедоленішими прошарками, що нездатні, одначе, самостійно діяти, не те, що будувати світле майбутнє. Тож багато хто вважав, що класової свідомості та ініціативи їм додасть освіта.

Відтак у 1928-му подружжя вступило до Коростишівського педтехнікуму, а через два роки, успішно закінчивши його, Настя та Іван Шилюки були направлені вчителювати у Потіївській район. Працювали вони спочатку  в Заньках, згодом – у самій Потіївці, а ще – у невеличкому сільці Гришківка.

У створеній в останньому сільгоспкомуні ім. Сталіна саме відкрилась школа для дітей комунарів, яких і почали навчати Шилюки.

У соціалістичному перетворенні радянською владою села це була друга спроба комунізувати його. Перша, що проводилась на початку більшовицького правління, завершилась голодним продовольчим крахом 1921-22 рр. і нагальною потребою повертати сільгоспвиробництво на ринкові рейки.

У 1929 році більшовики знову проголосили негайний перехід на суцільну колективізацію сільського господарства, зокрема до його комунних та артільних форм.

Новоутворювана комуна засновувалась на усуспільненні майна та праці всіх її членів. До неї увійшло передусім бідняцтво, що не мало достатньо власних засобів та належних навичок самостійного господарювання.

Втім комуна, утворена в Гришківці, дещо різнилась за своїм складом, тому що це село було засноване в кінці ХІХ століття як слобода. Означення «слобода» вважається похідним від усім зрозумілого слова «свобода», символізуючи вільне поселення. Селяни, що після реформи 1861 року отримували землю за межами своїх сіл,  утворювали нові осідки, які називалися слободами. Здебільшого це були працелюбні вправні господарі, що трудились, як мовиться, не покладаючи рук, нерідко об’єднані у Селянське Товариство. За відомостями 1891 р. в Гришківській слободі налічувалося 44 мешканці, котрі мали в користуванні 132 десятини землі, обробляючи ріллю за прогресивною трипільною системою.

На 1900 рік в Радомисльському повіті нараховувалося 35 слобід, три з яких було в Потіївській волості. Про колишнє слобідське господарювання гришківців подекуди згадується і в «Записках комунара».

*     *     *

Об’єднувала комуна в Гришківці трохи більше півсотні працездатних селян, з яких постійно працювали по господарству 28. Було тут дві рільничих бригади по 6 трудівників. Та у пору важливих польових кампаній на роботу виходили всі. Разом з усіма у полі працювали й медичні сестри-жалібниці, й лимарі, і вчителі, і кухарі (мала комуна, до речі, пересувну кухню і навіть кузню). Поралися вони на 790 гектарах землі, яку обробляли 18 пар коней, а згодом з’явився й свій «трахтор».

Власним коштом і суворими руками побудували комунари клуб-їдальню, житловий корпус, гамазей (зерносховище), стайню, школу, почали зводити молочну ферму з власної цегли, адже доглядали 225 голів худоби, облаштовувати водогін з артезіанської криниці. При школі діяв агрогурток, навчальний заклад до того ж мав свої городні ділянки.

Перепочинок у полі. Потіївщина. 1930-ті роки.

Врешті, підсумовуючи описаний у книжечці рік комуни, автор не без гордощів зазначає, що зібраного врожаю пшениці (124 пуди з десятини) слобода ще не знала.

Гришківська комуна навіть зорганізувала свою філію в Облітках.

Саме на такій оптимістичній ноті й завершується твір.

Здавалося, прогресивна форма господарювання мала б успішно розвиватися й надалі. Однак зіткнулися невдовзі підприємливі хлібороби з новою «продрозкладкою», надмірною «директивізацією» та регламентацією, не маючи змоги самостійно розпоряджатися не те, що майном, а й вирощеним, зібраним, щоби продавати на свій розсуд. Адже, як висловився один з персонажів Шилюкових «Записок…», навіть за «торбу з милом», що ним дехто торгував по селах, лунали погрози Соловками.

Відтак наказала «довго жити» й Гришківська комуна, бо невдовзі і комунари, і ті, хто не хотів до них приставати, тобто – середняки, одноосібники, як кваліфікувала таких «незгодних» із соціалістичним перетворенням села комуно-радянська влада, примусово були загнані до колгоспу «Друга п’ятирічка», що утворився у тій же Гришківці.

Тих, хто продовжував опиратися, із тавром «куркулів-екпертників» ліквідовували як «злісних класових ворогів», виселяли у «не надто віддалені» місця Російської Півночі, або ж позбавляли усіх засобів до існування, відправляючи на «виселки» - неугіддя.

Саме так вчинили зі згаданими у «Записках комунара» Пилькевичами, Севруками, Корзунами, Вишнівськими та іншими, що не хотіли підкорятися примусовому усуспільненню й опинилися на зловісних Соловках. У 1937-38 рр. у колишньому комунному селі  до скорботного переліку репресованих додалися колгоспниця Марія Сінькевич, одноосібник Григорій Шавловський.

«Куркульське» майно та землі зазвичай відбиралися й передавалися до тих же комун чи новостворюваних колгоспів. Власне, перелік власності гришківських комунарів підтверджує такі реквізиції.

У творі І.Шилюка закономірно вжито щодо незгодного «куркульства» узвичаєне в ті часи означення як «шкідників», «глитаїв».

Водночас  на сторінках книжки виразно проглядаються не приховувані факти доносів, «стукацтва», навіть фальсифікацій, котрі, щоправда, подаються як викриття підривної діяльності куркулів, коли зниклі з комуни інструменти (чи, бува, не ті, що реквізовувалися під час розкуркулення?), раптом чомусь опинялися на видноті в черговому «куркульському» обійсті.

Врешті мимохідь згадується в напевне доладу процензурованій книжечці про поширений нікудишній рівень господарювання в багатьох директивно утворених колективних господарствах, де йдеться, приміром, про те, що  розпався СОЗ (товариство спільного обробітку землі) у сусідній Ляховій (Осички), пустували землі в Горбулеві, Теклянівці, Прибутку, інших довколишніх селах, на хуторах. Навів автор й, мабуть, не без підстав поширене в ту пору уявлення про комуни та їм подібні формування, коли один з невдоволених зазначає:

– Хочу головою в комуну встроїтись, бо робить не хочеться…

Іван Шилюк, звісно, переконливо спростовує таке твердження, ставлячи у приклад діяльну працю разом з усіма голови комуни Олександра Дідківського.

*     *     *

Через рік після виходу «Записок комунара» у вересні 1932 р. Потіївська райгазета «За соціалістичні темпи» надрукувала лист до редакції котрогось «Тарасенка». У ньому твір, що його написав молодий письменник-початківець Іван Шилюк про комуну ім.Сталіна, названо шкідливим, оскільки змальовано у  ньому одного з фундаторів комуни О.Дідківського  - соціалістичним активістом та вправним господарником, що заслуговує державної нагороди. Насправді ж, за словами дописувача, керував комуною великий куркуль, що зорганізував її з корисливою метою, чинив у ній злочини, мав зв’язок зі спекулянтами, а потому розікрав комуну і втік.

Така публікація у ті роки по суті ставала для автора книжки смертним вироком, адже й сам твір, за газетними висновками, підлягав вилученню із вжитку та знищенню.

Втім, попри вказівку про вилучення видання з користування, як свідчать теперішні електронні каталоги, книжка І.Шилюка «Записки комунара» таки зберігається у провідних книгозбірнях. Свого часу залишив її примірник у родинній бібліотеці Борис Пивовар, представник знаної на радомишльських теренах династії педагогів. У 1930-х він теж учителював на Потіївщині і вочевидь особисто був знайомий з колегою-вчителем Іваном Шилюком.

Врешті, коли над самим письменником нависла  загроза фізичного знищення, усвідомив він, що далеко не всі із супротивників комуни були «ворогами народу». А прагнення самостійно господарювати на землі аж ніяк не можна вважати злочином.

*     *     *

Результати примусового усуспільнення та фізичного усунення й наступного знищення найпрацелюбнішого і господарського селянства далися взнаки голодного 1932-33. На власні очі Іван Шилюк побачив на Потіївщині усі жахіття наслідків директивного соціалістичного господарювання, що обернулося народними муками, голодними смертями величезної кількості селян. Двадцять таких жертв достеменно встановили лише через шість десятиліть після трагедії у Заньківській сільраді, якій підпорядкована Гришківка. У сумному реєстрі – Михайленки, Сидоренки, Клименки, Жембровські, Зігмани, Розуни, Марчуки, Комарчуки, Барвінські. Є в ньому й згадувані серед колишніх комунарів Дзюбенки – батько та двоє малолітніх діток…

Трагедія голодомору наскрізно вразила душу учителя й молодого письменника, вразила настільки, що письменство він на певний час полишив, бо написати правду про потрясіння власні і людей, що стали жертвами голодних та каральних лихоліть, змоги не мав. Точніше, йому б такого просто «не дозволили».

Відтак, попри те, що закінчив заочно Московський літературний інститут ім.Горького, Шилюк вступив до Житомирського педінституту, де над ним укотре нависла загроза потрапити під криваві жорна репресій. До виявленого тут невсипущим пильним оком НКВС буржуазно-націоналістичного кубла «ворогів народу» потрапили керівники,  викладачі і навіть студенти навчального закладу. Івана лиха доля знову оминула, хоча з поля зору органів він не випав – і як син репресованого, і за те, що наважився перевідати батька, котрий з кайлом та лопатою під прицілом охоронників працював в примусовій трудовій «комуні» - на «світлій соціалістичній будові»  Біломорсько-Балтійського каналу.

Відчуваючи, що затягується зашморг на шиї, Шилюк скористався набором  вчителів у Західну Україну, що «приєдналась» до СРСР за пактом Молотова-Рібентропа, який благословив черговий, тепер уже радянсько-німецький поділ Польщі. Рятівним для нього стало місто Заліщики на Тернопіллі, де Іван Семенович працював викладачем місцевої городничо-садівничої школи-технікуму.

Цим він певним чином наслідував описаний у газетній замітці «приклад» свого гришківського «героя-невдахи» Дідківського і зміг уникнути репресій. Як і де склалась доля колишнього очільника комуни, невідомо. Між тим його родина так само жила собі у Гришківці. Син Іван працював у колгоспі, потому у Другу світову був мобілізований до Червоної Армії, а у 1944-му загинув під м.Волочиськ.

*     *     *

Іван Шилюк того року вступив до Війська Польського, до речі, разом із сином. З початком німецько-радянської війни родина переїхала під Варшаву до родичів дружини, де вже остаточно осіли та доживали віку.

Демобілізувавшись у 1946-му, Іван Семенович викладав у технікумі, дописував до газет, поновив літературну діяльність. 

А з Радянської України знову надходили сумні звістки про чергові голодні повоєнні роки, про розгортання нових репресій проти інакодумців та «шкідників»…

Якраз правдиве й особисто пережите висвітлення тематики побудови соціалістичного ладу радянського зразка, з усіма перегинами й спотвореннями, стало основою подальшої творчості письменника. Значуще вказують на це назви його книг, виданих у Польщі – «Сирена з мечем», «Лихоліття», «Вітре буйний», «Син Голгофи», а ще – «Серце монаха»,  «Гімн Православ’ю», «Двораменні Хрести». Останні засвідчують, що у свідомості Івана Шилюка відбувся ще один суттєвий злам, бо у «Записках комунара» він з глузливою іронією описує колишніх місцевих служителів культу. Тепер же священик отець Павло став одним з провідних героїв та моральних авторитетів чи не найголовнішого у літературній спадщині письменника твору - «Голод», що вийшов у 1989 році. У ньому автор висвітлив зокрема й те, свідком чому був у 1932-33 роках на Поліссі.

- Боже! Яким ця земля гріхом завинила, що й місця не зосталось чесним людям на могили? Це ж бо і є страшний суд, як в святому писанні. Кат у генералісимівській мантії вчинив серед голів жнива криваві. То голодом відтяті черепи творили знак «вождевої» тропи у літо тридцять третє… Це не в біблейській діялось пустині, а на очах Європи, на нашій чорноземній Україні.

З такими словами зносив до неба руки пастир, тавруючи жахливе винищення режимом власного народу.

Звісно, у вуста свого героя вклав автор особисті погляди й переконання. Вони промовисто висвітлені Іваном Шилюком у багатьох інших його літературних творах – прозових і поетичних. Як і у ось цих рядках з вірша «Хресна дорога нашого слова»:

А в культівські оті страшні тридцяті,

Коли весь край трудився, як в імлі,

Скільком невинним довелось сконати

За рідне слово правди на землі…

Іван Шилюк таки доніс слово правди землякам, щоправда, його книги ще чекають свого видання в Україні.

Газета «Зоря Полісся», 25 листопада 2016 р.

Світлини з родинного архіву Пивоварів-Шльоміних.