Як ішла до нас правда про голод
У радянський період про голод тридцять
третього (втім, як і про сорок сьомий) не згадували й мовчали. А якщо й
наважувався хтось щось розповісти, то пошепки і озираючись. Пригадую, намагався
я заводити цю розмову з мамою, поки жива була, та вона якось, ніби винувато,
обмежувалась: «Був голод… Важко було...». Але ж знаю, що їхня велика родина у
лиховісні тридцяті роки скоротилась на троє дитячих ротиків. Чи не від голоду?
Не розкажуть тут щось і архіви. Усе
заховано, затулено, утаємничено. Причиною смерті багатьох жертв голодомору
зазначене завуальоване «авітаміноз». Такою у 1932-33 роках була головна
«хвороба», що нищівно косила українців. Саме тому, що були українцями. Такі дивовижні
висновки, приміром, зафіксовані в
архівах Сумщини. Там померлим від голоду не вигадували якихось незрозумілих
медичних діагнозів чи термінів, а у графі «причина смерті» писали відверто і
без зайвих фантазій: «українець»…
«Лікарі отримали завдання: у великих пустих будинках (колишніх
«куркульських») відкривати стаціонари для хворих «авітамінозом», а насправді –
для тих, хто помирав від голоду, організовувати «посилене харчування»: роздачу
двічі на день рідкої сочевичної або квасолевої юшки, почасту без хліба. Якось
санітарка вирішила покарати малюка, який виловлював із тарілки квасолю і ховав
її у кишеню. Худа хвора дитина крізь сльози намагалася пояснити: «Це для мами,
вона прийде до мене – хай попоїсть!»
Доки вранці дійду на роботу, під плотами – по кілька
скручених трупів. Удосвіта хату, де
жила, оточували опухлі люди, одягнені у кожухи, валянки. Вони благали
забрати їх до лікарні. Траплялися випадки людоїдства. Кожен з них повинна була
обстежити комісія в складі міліціонера, секретаря сільради і медика. Мені
довелося засвідчувати шість подібних випадків...»
Зі спогадів лікаря Тетяни Будникової.
Чому ж так довго тривало сталінське табу на визнання
факту голоду, яке міцно засіло в головах українців, заляканих репресіями,
Соловками й Сибіром? Цю блокаду свідомості було знято лише під завісу СРСР. Як
згадує один з найавторитетніших вітчизняних дослідників голодомору професор
Станіслав Кульчицький, поворотним тут став рік 1987-й, коли комуністичний режим
відзначав 70-ті роковини свого панування. З ювілейної високої трибуни вперше
сказав про це лідер комуністичної України В.Щербицький.
Проте поштовх до цього було зроблено з-за океану.
«Залізна завіса», якою Радянський Союз упродовж майже всього свого існування
відгороджувався від іноземного інформаційного простору, на ту пору не була
такою щільною. Та, коли стало відомо про утворення Конгресом США комісії з
українського голоду, сховати голову в пісок вже було неможливо. Адже однозначно
програшними виглядали будь-які намагання щось заперечувати.
Проте у ЦК Компартії України вирішили все ж спробувати. І
навесні 1986-го було утворено таку собі «антикомісію», яка повинна була
розвінчати «фальсифікації українських буржуазних націоналістів».
Відтак члени комісії чи не вперше за післяголодні роки
отримали доступ до документів, що ховалися під грифами надзвичайної таємності.
Хоча й далеко не до всіх.
- Радянські архіви
мали одну особливість, - розповідає член тієї комісії С.Кульчицький: дослідник
міг мати доступ до 99,9 відсотка справ, але все істотне для історії
тоталітарної держави було у недоступних для нього 0,01 відсотка. Одначе вдалося
проаналізувати становище в сільському господарстві на початку 30-х рр. І вже
після цього деякі звичні з шкільної лави причини помінялися місцями з
наслідками. І вони збігалися з тим, що доводилося читати в «антирадянській» літературі.
Що робити комісії далі, було незрозумілим, бо у верхах, певно, усвідомили
нереальність і приреченість поставленого завдання.
Тоді Станіслав Кульчицький подав до ЦК аналітичну
записку, в якій запропонував визнати факт голоду.
Для компартійної верхівки це було схожим на самовбивство.
Адже наступники Сталіна після ХХ з’їзду КПРС легко пішли на засудження
політичного терору 1937—1938 рр., бо він здебільшого виглядав індивідуальним,
що провадився органами держбезпеки. А терор голодом у 1932—1933 рр.
здійснювався партійними комітетами, комсомолом, профспілками, комнезамами.
Відтак треба було визнавати, що Сталіну вдалося використати систему влади, яку
всі називали «народовладдям», для нищення народу, тобто геноциду? Викриваючи
голод, не можна було розмовами про сталінізм ховати органічні вади радянської
влади за широкою спиною вождя.
Тож, коли уперше офіційно пролунало слово «голод»,
історики, дослідники, журналісти отримали можливість не тільки вивчати, а й публікувати
документи про голод-33. Втім наважувались на це ще з оглядкою. На місцях, як
правило, зазвичай діяла довготермінова інерція. Тим більше, що подібні
одкровення були до душі далеко не всім. Пригадую, коли я свого часу попросив
поділитися спогадами про голодні лихоліття одного з ветеранів, той раптом
знітився й… заплакав. Та то були не тільки сльози від трагічних спогадів. То
було каяття!
- Не можу, - відверто зізнався він, - бо я сам доклав до
цього руку…
Він, як на сповіді, крізь сльози розповів, що був серед
активістів сумнозвісної «червоної валки», що, роз’їжджаючи
навколорадомишльськими селами, вимітала з селянських дворів, на які вказували
місцеві стукачі-активісти, усі їстівні запаси…
Врешті прорвати завісу мовчання вдалося й тут. У липні 1988-го
у газеті «Зоря Полісся» трагедію голоду згадав у своєму есе К.Недзвецький з
Гуто-Потіївки, а у лютому наступного року районка опублікувала публіцистичний
роздум великорацької вчительки Євгенії Йовенко та нарис потіївчанина Павла
Човнюка, у яких докладно розповідалося про трагічні події голодних лихоліть на
наших теренах…
«Весна 1933-го
стала справді страшною. Кінчались залишки картоплі, навіть її насіннєвий запас
пішов у їжу. А засадили ми тоді город
паростками-вічками з бульб (але ж і доладній урожай з них тоді вродив!).
Виснажені голодною зимівлею, люди, мов тіні, походжали селом від двору до
двору, прохаючи подаяння. Але чим могли їм допомогти такі ж голодні та вбогі?
Однак ділились чим могли.
Як зійшов сніг, ми з товаришами пішли на торішній картопляний лан, вишукуючи
бодай якусь мерзлу картоплину. З них наші мами пекли млинці, які мали бридкий
запах та вигляд. Але, пересилюючи себе і навіть затуляючи ніздрі пальцями, ми
все ж ковтали їх. Цим хоч трохи тамували почуття голоду, що переслідувало щоденно.
Слідом за мерзлою картоплею добували рибу на торф’яниках. І тоді до столу вже
були куди смачніші рибні балабухи. У їжу йшло все: і молоді соснові пагони, і
різне зілля – кропива, дикий щавель, лобода тощо.
Та все ж вижити вдалося далеко не всім. Вулицями села
постійно їздили підводи, якими звозили мерців. Померлих ховали у загальній
могилі без усякої шани, як скотину. Лише на одній своїй вулиці, що була далеко
не найбільшою, згадую 12 померлих односельців…»
Зі спогадів забілоччанина Віктора ВАСИЛЕВСЬКОГО.
Поступово лавиноподібне зростання свідчень і хронік років
голодної смерті та їх оприлюднення перетворило й без того страшне поняття
«голод» на ще страшніше – «голодомор». Власне, це слово було по суті
новотвором, бо доти взагалі ніколи й ніде не вживалося.
Втім законодавчо підтвердити і довести факти не просто
голоду, а голодомору, тобто свідомого нищення українського селянства, стало
можливим вже лише в умовах незалежної України. Проте прихований спротив
колишньої системи все ще відчувався.
У 1993-му до
60-річчя трагедії «Зоря Полісся» почала друкувати списки громадян, які померли
від голоду у 1932-33 роках. Збирали їх по крупиці сільські ради, збирали те, що
ще могли зібрати. Бо нагадували оті скорботні реєстри перелік жертв єврейського голокосту 1941 року в Радомишлі, у якому були зазначені лише прізвища страчених
родин із зазначенням кількості осіб. Мабуть, з огляду на це згори наказали
публікацію списків припинити, бо вони, мовляв, неофіційні і неточні. Притому,
що тоді ж газета публікувала матеріали «Книги пам’яті» загиблих у
Другій світовій, що готувалась до друку, пояснюючи, що їх оприлюднення якраз ставить на меті усунення
можливих неточностей чи помилок у майбутній книзі.
Так само повсякчас обліковуються, уточнюються,
меморіалізуються місця військових поховань. І це, звичайно, потрібно робити й
надалі. Та от про те, де ховали померлих голодною смертю, довідатися у багатьох
місцевостях й досі неможливо. Наразі про повсюдне утворення таких меморіалів
говорити тим часом не доводиться.
Тож неоднозначні підходи тут є доволі промовистими.
«33-й. Страшний
рік. У селах люди мерли з голоду. У Межирічці для звезення мертвих щодня
виділялась підвода. Заходять якось їздові в хату – конає чоловік на печі.
«Злазь, - кажуть йому, ми звозимо на
могилки». – «Хлопці, братики, я ж іще живий… Дайте борщику». – «До завтра однак
помреш, а на цю вулицю ми завтра не заїжджатимемо».
У Великій Рачі тої весни померло десятеро. Десятками
гинули люди в Котівці, і наші діди, киваючи скрушно головами, все повторювали:
«От і рано прокинулися, значить живі ще, а вже (називали) й того нема, й того
нема…»
Зі спогадів Євгенії Йовенко.
Правда про голод стала своєрідним покаянням і прозрінням
українського суспільства. Бо не принизила нас і не змусила себе жаліти, як
дехто прорікав. Вона довела, що правда таки може бути правдою, і усвідомлення
цього слугує для українців вагомим орієнтиром та дороговказом у поступу до
справжнього очищення й оновлення своєї держави.
Газета «Зоря Полісся», 27 листопада 2015 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар