пʼятниця, 8 червня 2001 р.

Стежиною народної пам’яті


Ніби відчуваючи, що дні, відпущені йому долею, минають, він запросив мене до себе, щоб додати ще кілька штрихів до портрета Івана Олександровича Хитриченка, нарис про якого і уривок з його книги спогадів щойно друкувався газетою.
Віктор Якович Вапельник, який через тяжку хворобу, на превеликий жаль, передчасно пішов з життя, був племінником героя-партизана.
Ми зайшли до зовні нічим непримітного звичайнісінького будинку по вулиці 25 Жовтня.
— Ось тут, у цій хаті, воно все й відбувалося,— і господар швидко дістав з полиці книжку «Стежиною народного гніву».— Сторінка двадцять четверта,— сказав по пам'яті, тут же відкрив її й почав читати уривок про збори підпільників на явочній квартирі Вапельників у Радомишлі.


І хто міг подумати, що отут поруч з редакцією і була конспіративна явка партизанів. Адже мало не щодня проходимо повз цей будинок. Втім, скільки ще невідомого оберігають наші вулиці, будинки. А тих, хто зберігає все це у своїй пам'яті стільки років, все меншає і меншає.
Немов прочитавши мої думки, Віктор Якович продовжував:
— Я, звичайно, цього не бачив. Коли війна почалася, ще немовлям був... Мама розповідала. Будинок і тоді був на два ходи. Так у нашій половині підпільники збиралися, а за стіною — не повірите — німці квартирували.
Він неквапом почав вести мову про нелегке повоєнне дитинство, його злидні, тяжкі лихоліття поневірянь і страхів. А потім знову потягнувся до книги. Відкрив фото І.О.Хитриченка.
- Бачите, який до війни був. Волосся взагалі-то на знімку темне. Але, насправді, воно руде було. Пригадую, як повернувся дядько Іван вже з наших радянських таборів. Ми саме на подвір’ї гралися Він увійшов якось наче винувато. А мама глянула і ледь не зомліла: «Ваню,— вигукнула,— ти ж увесь білий став!..»


Мій співрозмовник про щось задумався. Видно, нелегко те було згадувати, як нелегко всі ці роки відчувати і зносити несправедливі наклепи і звинувачення мало не в зраді, кинуті твоїм близьким.
— А було чого посивіти,— продовжив В.Я.Вапельник. — Мені теж довелося побувати т а м.
Я здивовано глянув у його бік.
— Та ні, ні, — зрозумівши мій погляд, відповів Віктор Якович.— Не сидів. Просто після закінчення навчання мене, як молодого спеціаліста, направили працювати економістом на одне з підприємств у «зоні», то набачився всякого… Це тільки зараз почали більш-менш правдиво писати про тамтешні порядочки... Але «політичних» тоді вже, здається, не було. Самі «уголовники»... Тож добре відчув, якого хліба випало Івану Олександровичу скуштувати. І за що?..
Ми знову почали обговорювати звивини складної Хитриченкової долі, обставини, в яких опинився, коли треба було приймати рішення самому. І чим це згодом обернулося для нього. Раз працював у німців без спеціального завдання – значить, зрадник. А хто ж тоді міг дати йому такий наказ, коли кругом були одні вороги? І щоб боротися з ними далі, треба було тимчасово діяти саме так, як підказувало йому серце патріота й антифашиста.
— Життя було таке, - сумно зітхнув мій співрозмовник…
Після похорону Віктора Яковича мені знову пригадалась та наша бесіда. І подумалося, що життя наше ще мало в чому змінилося. Хоча сам факт, що прийшла, зрештою, до читача книга І.О.Хитриченка важить багато. Але ж появу уривків з неї на сторінках газети «Зоря Полісся», як і резонансного нарису М.Іващенка «І під льодом б'ють джерела» про тернисту долі автора книжки, вітали далеко не всі. Дехто погрожував навіть судом. І де в чому таки досяг свого: публікацію мемуарів припинили.
Тим-то й вагомі сьогодні свідчення очевидців тих подій. Адже з незначних, на перший погляд, фактів, прикладів складається загальна картина нашої складної історії. А, скажімо, із свідків тієї нелегкої воєнної пори лишаються вже лічені одиниці. І добре, коли їх пам’ять, як і пам’ять про них, стає надбанням майбутніх поколінь. Цей ланцюг нам у жодному разі не можна поривати.

Газета «Зоря Полісся», 8 червня 1991 року.


Немає коментарів:

Дописати коментар