Стежиною народної пам’яті

Ніби відчуваючи, що дні, відпущені йому долею, минають, він запросив мене до себе, щоб додати ще кілька штрихів до портрета Івана Олександровича Хитриченка, нарис про якого і уривок з його книги спогадів щойно друкувався газетою.

Віктор Якович Вапельник, який через тяжку хворобу, на превеликий жаль, передчасно пішов з життя, був племінником героя-партизана.

Ми зайшли до зовні нічим непримітного звичайнісінького будинку по вулиці 25 Жовтня.

— Ось тут, у цій хаті, воно все й відбувалося,— і господар швидко дістав з полиці книжку «Стежиною народного гніву».— Сторінка двадцять четверта,— сказав по пам'яті, тут же відкрив її й почав читати уривок про збори підпільників на явочній квартирі Вапельників у Радомишлі.

І хто міг подумати, що отут поруч з редакцією і була конспіративна явка партизанів. Адже мало не щодня проходимо повз цей будинок. Втім, скільки ще невідомого оберігають наші вулиці, будинки. А тих, хто зберігає все це у своїй пам'яті стільки років, все меншає і меншає.

Немов прочитавши мої думки, Віктор Якович продовжував:

— Я, звичайно, цього не бачив. Коли війна почалася, ще немовлям був... Мама розповідала. Будинок і тоді був на два ходи. Так у нашій половині підпільники збиралися, а за стіною — не повірите — німці квартирували.

Він неквапом почав вести мову про нелегке повоєнне дитинство, його злидні, тяжкі лихоліття поневірянь і страхів. А потім знову потягнувся до книги. Відкрив фото І.О.Хитриченка.

- Бачите, який до війни був. Волосся взагалі-то на знімку темне. Але, насправді, воно руде було. Пригадую, як повернувся дядько Іван вже з наших радянських таборів. Ми саме на подвір’ї гралися Він увійшов якось наче винувато. А мама глянула і ледь не зомліла: «Ваню,— вигукнула,— ти ж увесь білий став!..»

Мій співрозмовник про щось задумався. Видно, нелегко те було згадувати, як нелегко всі ці роки відчувати і зносити несправедливі наклепи і звинувачення мало не в зраді, кинуті твоїм близьким.

— А було чого посивіти,— продовжив В.Я.Вапельник. — Мені теж довелося побувати т а м.

Я здивовано глянув у його бік.

— Та ні, ні, — зрозумівши мій погляд, відповів Віктор Якович.— Не сидів. Просто після закінчення навчання мене, як молодого спеціаліста, направили працювати економістом на одне з підприємств у «зоні», то набачився всякого… Це тільки зараз почали більш-менш правдиво писати про тамтешні порядочки... Але «політичних» тоді вже, здається, не було. Самі «уголовники»... Тож добре відчув, якого хліба випало Івану Олександровичу скуштувати. І за що?..

Ми знову почали обговорювати звивини складної Хитриченкової долі, обставини, в яких опинився, коли треба було приймати рішення самому. І чим це згодом обернулося для нього. Раз працював у німців без спеціального завдання – значить, зрадник. А хто ж тоді міг дати йому такий наказ, коли кругом були одні вороги? І щоб боротися з ними далі, треба було тимчасово діяти саме так, як підказувало йому серце патріота й антифашиста.

— Життя було таке, - сумно зітхнув мій співрозмовник…

Після похорону Віктора Яковича мені знову пригадалась та наша бесіда. І подумалося, що життя наше ще мало в чому змінилося. Хоча сам факт, що прийшла, зрештою, до читача книга І.О.Хитриченка важить багато. Але ж появу уривків з неї на сторінках газети «Зоря Полісся», як і резонансного нарису М.Іващенка «І під льодом б'ють джерела» про тернисту долі автора книжки, вітали далеко не всі. Дехто погрожував навіть судом. І де в чому таки досяг свого: публікацію мемуарів припинили.

Тим-то й вагомі сьогодні свідчення очевидців тих подій. Адже з незначних, на перший погляд, фактів, прикладів складається загальна картина нашої складної історії. А, скажімо, із свідків тієї нелегкої воєнної пори лишаються вже лічені одиниці. І добре, коли їх пам’ять, як і пам’ять про них, стає надбанням майбутніх поколінь. Цей ланцюг нам у жодному разі не можна поривати.

Газета «Зоря Полісся», 8 червня 1991 року.