В епіцентрі уніатства

1895 року у повітовому Радомислі відбулися пишні торжества з нагоди одного ювілею. За 100 років перед тим, коли Правобережна Україна була приєднана до Російської Імперії, Радомисль отримав статус міста. Та тогочасні урочистості присвячувалися іншому: з приєднанням краю до Росії тут скасовувалось уніатство.

Чергове шматування України її експансивними сусідами нині має зовсім інші відтінки, аніж, скажімо, в недалекі ще Радянські часи, коли воно напевне було б ушановано з усіма тодішніми помпезностями, притаманними подібним ювілейним датам. Без зловтіхи йдеться тепер і про уніатську греко-католицьку церкву, що реабілітована в правах і має право на діяльність в Україні, як і будь-яка релігія. А те, що Радомисль упродовж майже п'яти десятиліть був резиденціею уніатської митрополії - історичний факт, який, попри всі нещодавні ідеологічні тертя, заслуговує на увагу.

Отже, після Андрусівського перемир'я 1667 року, у відповідності з якими Київ, зокрема, відійшов під владу Росії, спроби греко-католиків утвердитися і зберегти в «матері міст Руських» власну резиденцію не мали успіху. Відтак 1746 року уніатська митрополія обрала для цього Радомисль - невелике містечко майже на кордоні з Росією. Напевне така обставина також враховувалась, щоби мати можливість влливати й на Лівобережжя.

Підходив Радомисль під резиденцію і з інших міркувань. Тут було де розмістити керівні органи митрополії: для цього цілком підходили будівлі замку, збудованого на високому пагорбі понад Микою. Сильними були й традиції церковного правління. Адже з давніх часів цей оселений пункт був власністю церкви православної в особі Києво-печерськоі лаври.

1682 року, проте, лаврські володіння навколо Радомисля були секвестровані польським королем Яном ІІІ Собеським і віддані в управління уніатам. Бо, як, зазначалося в королівському декреті, вони «без охорони й догляду дійшли до стану великого запустіння». Але осісти в Радомислі уніатська митрополія не поспішала, тому ще кілька десятиліть містечко надавалося в орендне володіння.

Інтерес уніатів до Радомисля посилився зі вступом 1723 року на митрополичий престол Атанасія Шептицького. І невдовзі Радомисль стає престольним містом украінської греко-католицької церкви та місцем постійного перебування тут уніатських митрополитів.

Тож православ'я було повністю вигнане. Церкви швидко обернули в уніатські, бо, прибравши лаврські володіння, митрополія звісно встановила в них свої порядки. Між іншим, назва Потіївки якраз і походить від прізвища одного з найревніших поборників унії митрополита Іпатія Потія, котрий, як вважається, тримав там резиденцію, а до того село нібито мало інші назви.

Врешті, слід віддати належне уніатам. За насадження уніатства вони взялися грунтовно і з розмахом. Історичні джерела свідчать, що більшість церков на Радомишльщині були закладені, збудовані, перебудовані або відновлені саме у ХVIII столітті, тобто в пору перебування тут уніатської митрополії. Це, зокрема, Михайлівська церква у Веприні (1721), церква Різдва Богородиці у Вишевичах (1726), Свято-Троїцька церква у Чайківці (1710), церква Воскресіння Христового у Ставках (1740), Покровська церква в Кочерові (1751), Михайлівська церква в Забілоччі (1752), Покровська церква в Кичкирях (1770), церква Різдва Пресвятої Богородиці в Межирічці (1753), Свято-Миколаївська церква в Чудині (1770), Свято-Троїцька церква в Макалевичах (1782), а ще храми у Верлоці, Заньках, Моделеві та інші.

Кафедральною церквою уніатських митрополітів став Свято-Троїцький собор у Радомислі, збудований 1730 року на місці колишньої православної церкви, що згоріла від пожежі. Розпочала митрополія й будівництво нового мурованого собору в своїй резиденції. 1783 року на міській площі митрополит Іасон Юноша-Смогоржевський заклав його перші камені.

Крім того в Радомислі започаткувався чоловічий монастир, відкрилась духовна семінарія. Припускається, що саме в ті часи було прокладено мережу підземних ходів під містом, що якраз і сполучали між собою всі ці уніатські установи та виходили за межі міста.

В 1746 році (за деякими джерелами у 1762) в Радомислі облаштувалась консисторія - керівний адміністративний і судовий орган, що відав майном, метричними справами, розглядав певні злочини проти релігії та церкви, віровідступництво і т. ін.

Радомисль став місцем проведення уніатських церковних соборів, синодів, на які з’їжджалися сотні делегацій з усіх єпархій. Тут рукопокладалися й висвячувалися єпископи і священики. Мабуть, упродовж всієї своєї історії не бачив Радомисль стільки сановних гостей.

1783 року в митрополії відбулося пишне святкування монарших іменин, у якому взяли участь коронний гетьман К.Браницький, воєвода Руський Ф.Потоцький, папський нунцій у Польщі Р.Косцішевський. Всіх гостей тоді нараховувалося 115.

Резидування в Радомислі митрополітів Греко-католицької Церкви всіляко сприяло його розбудові й розвиткові. У містечку й навколо нього діяли папірня, тартак (лісопильня), гамарня, рудні, гути, кузні, броварня, цегельня, млини, поташеві та інші промисли. Тут були корчма, постоялий двір. Тому невипадково у багатьох історичних джерелах йдеться про піднесення Радомисля у ХVIII столітті.

А відбувалося це за митрополитства Флоріана Гребницького (1748 - 1762), Пилипа Володкевича (1762 - 1778), Лева Шептицького (1778 - 1779), Іасона Смогоржевського (1779 – 1788). Л.Шептицький та І.Смогоржевський були поховані в Радомислі. Останнім митрополитом, який тут резидував, був Теодосій Ростоцький (з 1788р.), що після загарбання Лівобережжя Росією і наступного скасування уніатства був інтернований у Петербурзі, де й доживав віку.

Тож намагання митрополіі утвердити свою присутність на українських землях виявилися марними. Чи не найпершими ворогами вважали уніатів гайдамаки, учасники антишляхетських повстань. Кілька разів «скубли» Радомисль 1750 року гайдамацькі загони І.Подоляки, С.Письменного, А.Лоханки, І.Карандаша, Р.Колодки. Спрямовували свій гнів проти уніатської церкви та її очільників учасники Коліївщини.

Чимало повстанців опинилося тоді у в'язниці радомисльськоі консисторіі. Тут зокрема піддавали допитам і тортурам духовних проводирів народного гніву - православних священиків і ченців, серед яких був знаний ігумен М.Значко-Яворський (Мельхіседек). Наказ про суд над ним віддавав особисто П.Володкевич.

Втім і без того митрополія почувалась у Радомислі далеко не безпечно. Хоча після гайдамацьких набігів тут з 1751 року було організовано хоругву (міліцію). Поступово в  другій половині ХVIII ст. почала виказувати свій апетит на Правобережжя російська військова сила, яка офіційно прибула сюди для допомоги в придушенні селянських бунтів. Тож відчували на собі Радомисль і уніати в ньому розбійничі напади загонів князя Мещерського, генерала Кречетнікова, полковника Фадєєва. Відтак повернення православ'я «на круги своя» після російського загарбання краю було неминучим. Після 1795 року в Радомислі так і сталося.

Але не скрізь. Деякі церкви на Радомишльщині лишалися ще певний час уніатськими. Благочинним усіх греко-католицьких церков Київської губернії був священик Чоповицької (тоді Радомисльського повіту) церкви. Тільки у 1839 році за його «сприянням» уніатство в цих приходах приєдналося до православ'я. Зокрема стали православними церкви у Моделеві, Заньках, Борщеві, Горбулеві та ряд каплиць у різних маєтках. Так скінчилась історія уніатства на Радомишльщині.

Радомисль. Краєвид на собор і стару церкву. Фото початку ХХ століття.

I хоч як не прагнули викреслити цю сторінку з історії міста, донині збереглися в Радомислі споруди, зведені тут уніатами (будівля школи № 5 та Будинок культури). Нагадують час від часу про себе проваллями загадкові підземелля. Завдяки народній назві «капличка» передається з покоління в покоління пам'ять про місцезнаходження головного уніатського храму. Уніатські корені є в родоводі деяких наших відомих земляків (Незабитовські, Соколовські та інші).

Тож свій слід уніатський період по собі таки зоставив.

Газета «Зоря Полісся», 22 грудня 1993 р.