Було йому лише 19…

 

Всупереч багатоліттям замовчувань та перекручень легендарний бій під Крутами нині вважається чи не найбільш дослідженою подією російсько-української війни 1917-18 років. Скажімо, в сучасних військово-історичних реконструкціях їхні організатори відтворюють деталі того бою, спираючись на задокументовані факти не лише кількості особового складу або кулеметів та гармат, а й точних місць їхньої диспозиції. Позаяк мов по краплинках відкриваються відомості про Героїв Крут – і полеглих, і тих, хто вийшов з Крутянського бою неушкодженим.

Попри те, що з тих часів збереглися тільки імена 19 крутян, перепохованих у Києві в березні 1918-го, нині сучасні дослідження вказують відомими з деякими обумовленнями 25 загиблих.  Всі вони були бійцями студентської чоти, що їх, полонених, замордували більшовики.

Одним з перших у сумному реєстрі жертв Крутянського бою називають галичанина Григорія Піпського, уродженця українського села Мальговичі на Перемищині (нині територія Польщі), де нащадки Піпських мешкають дотепер.

 

Між тим, росіяни його розстрілювали двічі. Попервах це трапилося у рідному селі, під час Першої Світової, коли туди увійшло Російське військо. Солдати заходилися збиткуватися над Грицевим літнім сусідом, і хлопець заступився за бідолаху. Тоді зайди схопили Григорія і повели на околицю. Невдовзі звідти долинули постріли. Рідні вже подумки попрощалися з юнаком, але він невдовзі прийшов додому живим і неушкодженим. Виявилося, що, на щастя, його попервах лише прилякали, вистріливши у повітря.

Вдруге – московські окупанти не схибили. Цього разу в січні 1918-го вони були вже у більшовицьких лавах, що посунули в Україну після невизнання нею вчиненого більшовиками Жовтневого 1917 року перевороту в Петрограді. Орда Муравйова, що її вірні Україні військові підрозділи та добровольчі формування з числа курсантів, студентів та гімназистів зупинили в нерівному бою на станції Крути, вимістила свою лють на полонених добровольцях, які під час нічного відходу з позицій заблукали в темряві і вийшли у розташування «червоних».

Згодом під час перепоховання на тілі Григорія було виявлено більше десятка ран від куль та багнетів…

До Києва Григорій потрапив зі статусом «біженця» із зони військових дій. Його вивіз із собою до української столиці киянин Йосип Остренський, що перебував на Галичині у службових справах і зблизився там із Піпськими. У київській квартирі Остренських хлопець і оселився, підробляючи притому в одній з місцевих аптек.

У спогадах господарів він змальовується надзвичайно добрим і чуйним, чесним та відданим у дружбі, завжди ввічливим та витриманим, лагідним, спокійним та мрійливим. Був зовні привабливим, високим на зріст, струнким. Вирізнявся, крім того, своїм не удаваним, а щирим Боговідданим християнством. Мав хист до малювання. Полюбляв гратися з найменшою донькою Остренських – Явдошкою.

Теплі і майже родинні стосунки склалися у Григорія з господинею Іриною Остренською. Саме їй він, вирушаючи до Крутів з передчуттям, що йде назавжди, подарував на згадку про себе світлину. Незважаючи на суспільні потрясіння, війни, а також переслідування й гоніння, яких зазнавали Остренські та їхні нащадки у радянські часи, це фото збереглося до наших днів і донесло сучасникам справжній портрет Героя.

Юнак мав намір вступити на медичний факультет Київського університету Святого Володимира, але рівень знань, здобутих у Перемиській гімназії, виявився недостатнім для вступу до цього престижного вишу. Відтак Остренські порадили Григорію спочатку стати учнем нововідкритої в Києві у серпні 1917-го Другої Української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства. Як і до відкритої тоді ж Першої гімназії, сюди з бажанням навчатися усім предметам на рідній мові долучилося чимало вихованців місцевих російськомовних навчальних закладів, прибули гімназисти навіть з Петрограда. Квоту на вступ надали й потерпілим від Світової війни галичанам та буковинцям.

Обидва навчальних заклади мали чудовий викладацький склад. Зокрема в Другій гімназії українську мову викладав знаний філолог, член Центральної Ради, начальник канцелярії Генерального секретаріату освіти Павло Зайцев, історію – професор Олександр Грушевський, брат голови УЦР, математику – професор Київського університету та інших інститутів Михайло Кравчук, французькій навчала гімназистів Марія Прохорова – донька І.Карпенка-Карого, латині – Микола Зеров, знаний поет і перекладач. Викладачами молодших класів гімназії були також Оксана Стешенко – письменниця, дочка М.Старицького, та відомий композитор і хорист Кирило Стеценко.

Примітно, що душпастирем для Григорія Піпського, як і його земляків-гімназистів з Галичини та Буковини, став Греко-Католицький духівник Микола Щепанюк. Російська імперська влада інтернувала його з Галичини під нагляд у Київ, де, користуючись нагодою, в місцевих книгозбірнях священик вишукував матеріали з української загальної та церковної історії. Після Лютневої революції він на деякий час повернувся до Львова, але своїм наставником митрополитом Андреєм Шептицьким був знову відряджений до Києва з призначенням настоятелем нововідкритого Греко-Католицького храму Найсвятішого Серця Ісусового, відтак в обох українських гімназіях викладав для вірних УГКЦ Закон Божий. Певно, розповів він про саможертовний подвиг своїх вихованців Високопреосвященному. Бо ж відомі настанови А.Шептицького, що захист зовнішніх кордонів є одним з найголовніших завдань українського народу. На жаль, і в минулі, і теперішні часи очільники незалежної України цією тезою часто-густо нехтували.

Отець Микола Щепанюк.

Згодом, у 1920-30 рр., зважаючи на заборону унійних треб, отець Щепанюк служитиме в католицьких парафіях Радомишля, Кримка, Вишевичів, зазнаючи постійних гонінь та переслідувань, і зрештою буде репресований та розстріляний у 1937-му радянським режимом на Колимі. Зазнали комуністичних репресій і більшість з названих його колишніх гімназійних колег.

Піпського тимчасом зарахували до 7 класу гімназії (усіх їх у перший рік діяльності закладу було 9). Саме звідси він і вирушив у січні 1918-го на станцію Крути…

У більшості описів церемонії перепоховання Героїв Крут зазначається, що з Григорієм Піпським ніхто з рідних не зміг попрощатися. Так, батьки, сестри і брати (родина була багатодітною) не мали змоги провести загиблого в останню путь. Проте від вокзалу до Аскольдової могили київськими вулицями за труною Григорія, як за своїм рідним, йшли Остренські, долучившись і до відправи, і до жалобного мітингу. Вони, до речі, й упізнали його серед понівечених катами тіл. З усіма полеглими юнаками родина прощалась, мов зі своїми дітьми.

Очевидці похорону згадували, крім того, що на одному з вінків загиблим нерівним почерком хімічним олівцем було виведено: «Милому моєму Грицеві від його Олесі», вважаючи, що цей напис призначався Піпському. Втім, хто була та таємнича «Олеся», – наразі невідомо.

Разом з тим, за родинними спогадами Остренських, невдовзі після перепоховальної процесії до них завітала однокласниця Григорія Наталя Ковгарина, яка попрохала розшукати та подарувати їй на згадку, як найдорожчу для неї річ, щоденник, що його вів Піпський.

З архівів відомо, що Ковгарина навчалась у гімназії до 1919 року з деякими перервами, викликаними несвоєчасною сплатою за навчання та хворобою (дівчина перехворіла на тиф). До речі, подана нею медична довідка про перенесене захворювання була завірена штабом 3-ї селянсько-повстанської дивізії Армії УНР, до якої вона, вочевидь, була причетна. Навчаючись у гімназії, мешкала Наталя спочатку в Київській бурсі (так тоді іменувався такий собі гуртожиток для гімназистів, створений київським комітетом українців-галичан та буковинців), а в 1919-му певний час квартирувала в Остренських, де, як і Григорій, так само особливу увагу вділяла маленькій Явдошці.

Подальша доля цієї юнки, яка нібито повернулась на свою батьківщину (Галичину чи Буковину), дотепер теж залишається втаємниченою, як і переданого їй Грицевого щоденника – із міркуваннями, оцінками, звичайними або ж навіть й інтимними записами закоханого парубка, його малюнками. Хтозна, можливо, він і досі десь зберігається як чиясь родинна реліквія.

Позаяк вже очима сучасних літераторів історія можливого кохання Григорія Піпського набула романтичного ореолу в писемних та екранних версіях подій більш ніж столітньої давнини. В одній з них, приміром, розповідь про Крутянські події подається нібито за щоденником Піпського і від першої особи.

Ще в найраніших анналах трагедії Крут розповідалося, що перед стратою бранці заспівали «Ще не вмерла Україна». Першим почав спів саме Григорій Піпський. На час бою під Крутами йому було лише 19…

 

 

Газета «Зоря Полісся», 29 січня 2021 р.