Як там у хрестоматійному радянському новорічному кінохіті:
«В давні часи, коли людина потрапляла в незнайоме місто,
вона почувалась самотньою і розгубленою. Навколо все було незнайомим: інакші
будинки, інакші вулиці, інакше життя.
Зате тепер – зовсім інша справа:
людина потрапляє в будь-яке незнайоме місто, але почувається в ньому ніби
вдома.
До якого безглуздя доходили наші
пращури! Вони сушили
голови, морочилися над кожним архітектурним проєктом.
А нині у всіх містах споруджують
типовий кінотеатр, де можна переглянути типовий художній фільм…»
Пригадуєте?
І ось на Волинських
інтернет-сторінках вміщено світлину 1960-х років із зображенням
одного з тодішніх Луцьких кінотеатрів. Знайомі обриси, чи не так?
І якби, скажімо, у ті роки котрась радомишльська компанія з друзів, у яких була «традиція кожен рік 31 грудня ходити в кіно», перед сеансом добряче «зігрілася» (ну, хоча б і в буфеті, що колись працював на другому поверсі фойє кінотеатру), а потім у залі поснула, і один із них у безтямі за незбагненною іронією долі опинився біля оцього Луцького кінотеатру, то відразу й не второпав би, що він більш ніж за 300 км від свого міста. Адже точнісінько такий кінотеатр був у ту пору побудований і в нашому Радомишлі. За стандартами радянської архітектури це якраз і називалося «типовим проєктом».
А ще уявімо собі ймовірний діалог з
таксистом, до машини якого неборака сяк-так уліз:
– Куди їдемо?
– Додому…
– А точніше... В який район?
– Радомишльський…
– Зрозуміло.
Зрештою таксі доправило б нашого
героя до вказаного місця досить швиденько – за якийсь десяток хвилин: адже за
17 кілометрів від Луцька є село з такою ж, як у нас назвою - Радомишль.
Відтак, хтозна: а раптом і справді сталась з радомишлянами колись така історія, що й прислужилась до створення популярного фільму?
Парубоцька
компанія біля Радомишльського кінотеатру. 1973 р.
Примітно, що
один із приятелів тримає у руках «авоську» з апельсинами – вагому ознаку тогочасного
новорічного свята.
Газета «Зоря Полісся», 1 січня 2021 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар