«Однині во єдино зливаються століттям одірвані одна від одноі
частини єдиної Украіни – Західно-Українська Народня Республіка (Галичина,
Буковина, і Угорська Україна) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились
віковічні мріі, якими жили і за які вмирали кращі сини України».
Ці слова, навік закарбовані в Акті, хоча й виявилися тоді
декларативними, проте на багато десятиліть стали програмними для всіх наступних
верств українського національно-визвольного руху. Врешті й після проголошення
Акт Злуки справив величезне враження на українську людність і насамперед на
вояків.
Українське
військо почало формуватися роком раніше, і цей рух ще більш посилився, коли
проголошена так само 22 січня 1918-го незалежна Українська Народна Республіка
відразу зіткнулась з віроломною російською більшовицькою навалою, перед якою
опинилась майже беззахисною. Втім
підписаний тогорічного 9 лютого Берестейський мир дав змогу українцям, що
перебували на фронтах світової бійні, стати під синьо-жовті стяги своєї армії.
І досить швидко вона дістала боєздатне і загартоване в боях поповнення.
Без вагань влилися у ті буремні й
вікопомні роки до її лав брати-радомишляни Олександр та Іван Чубенки, що
залишилися вірними зробленому тоді виборові та ідеям української державності до
скону своїх днів.
Уродженими вони були в родині Андрія
та Марії Чубенків. Цей рід відомий на радомишльських теренах ще з XVIII століття
і був досить розгалуженим. На початку ХХ століття один з його представників
міщанин Андрій Михайлович Чубенко здобув авторитет серед містян і увійшов до
місцевої верхівки. З 1904 року він обирався гласним міської думи, входив, крім
того, до складу міської управи, у 1908-му став Головою сирітського суду. У
переписних книгах 1897 р. обліковано належну йому садибу і домоволодіння на
вулиці Борщагівській.
Відтак подбав Андрій Чубенко про
належну освіту для своїх синів.
Як зазначав згодом у своїй
автобіографії Олександр Чубенко, народжений 4 серпня 1896 року, він у 1909 р.
вступив у нововідкриту Радомисльську чоловічу гімназію, яку закінчив з
середніми успіхами в 1916-му. Того ж року вступив на фізико-математичний
факультет Київського університету. Проте вже з першого семестру був покликаний
до війська Російського, де дістав звання прапорщика. В грудні 1917 р. офіційно
перейшов до Армії Української Народної Республіки.
З весни 1918 р. О.Чубенко в
українському війську був старшиною Запорізького кінно-гірського гарматного
дивізіону. Брав участь у переможному поході полковника Болбочана на Крим.
Олександр
Чубенко.
Світлина з книги Р.Коваля «Житомирщина в боротьбі».
В серпні 1919-го об’єднане
українське воїнство довело свою силу і міць, коли взаємодіями Армії УНР та
Галицької Армії було забезпечено вигнання з Києва московсько-більшовицьких
частин. Щоправда, через розбіжності у виборі подальшого союзника в боротьбі за
Україну (галичани категорично не сприймали союз із поляками, ярма яких прагнули
позбутися, а людність УНР була рішуче налаштована проти союзництва з російською
силою в особі денікінців) ця єдність тривала недовго. Як наслідок – Україна
виявилась розділеною між Польщею та Росією більшовицькою.
Армія УНР, до того ж, під зиму
1919-20 рр. опинилась у так званому «трикутнику смерті», оточена з різних
боків більшовиками, денікінцями та поляками. Героїчний прорив, завдяки якому
українським воякам вдалося з честю вийти з цього кільця та ще й звитяжно
«прогулятися» ворожими тилами, дістав згодом назви Першого зимового походу. Це
дало змогу вберегти армію, а з нею й українську державність.
У 1920–1922 рр. Олександр Чубенко
командував 2-м дивізіоном Окремої кінно-гірської гарматної бригади Олекси
Алмазова, мав звання підполковника.
З поразкою української революції
1917-22 рр. вірні УНР вояки спочатку були інтерновані в Польщі, а затим у
переважній більшості емігрували до Чехії.
Як зазначає дослідник українського
революційного та повстанського руху Роман Коваль, тут колишній підполковник
Чубенко вступив до Української Господарчої Академії, що відкрилась у
Подєбрадах. Навчання для нього, одначе, ускладнювалося наслідками тяжкого
бойового поранення ноги, від якого він страждав на прогресивне недокрів’я. У
1928 році Олександр Андрійович, захистивши «з успіхом дуже добрим» дипломну
роботу «Логіка і математика в статистичній методології», зазначений у списках
випускників статистичного відділу економічно-кооперативного факультету з
фаховим титулом інженера-економіста. Через рік цей же факультет закінчила його
дружина Лисавета, уродженка Одеси.
Подружжя тимчасом осіло на Волині,
що перебувала під владою Польщі, де Олександр працював інженером. Він входив до
громадської Спілки інженерів та техніків українців емігрантів і був обраний
заступником голови її правління, виконував, крім того, обов’язки технічного
референта видавництва Спілки.
Після нападу Німеччини на СССР
О.Чубенко увійшов до кола підписантів листа «До української політичної
еміграції», в якому старшини Армії УНР закликали своїх бойових побратимів і
співвітчизників підпорядкуватися Державному центру УНР для відновлення боротьби
за українську державність.
У 1942 р. його заарештували і,
вірогідно, стратили гітлерівці. Бо відтоді жодних звісток про нього не було.
Молодший на два роки Іван після закінчення
вищо-початкової школи у 1917-1920 рр. навчався на меліоративному відділі
Київських Політехнічних Курсів. Затим вступив козаком в Армію УНР, скінчивши
Спільну Юнацьку Школу. Як і старший брат, він також продовжив освіту в
Подєбрадах, де у 1922-23 рр. навчався на підготовчому курсі при УГА, а потім –
на фізико-матема-тичному відділі Українського Педагогічного Інституту. Проте
згодом повернувся в Академію, де був студентом меліоративного підвідділу
інженерного відділу. Остання згадка про нього, як випускника УГА, датована 1931
роком…
Українська революція 1917-22 рр.,
вагомою віхою якою став проголошений Акт Злуки, промовисто продемонструвала
волю українців до створення етнічно й територіально консолідованої власної
держави, до самоідентифікації, до становлення нації. Попри тодішню поразку
надія на її відновлення й відродження передавалась наступним поколінням борців,
тримаючи й увесь український загал у вірі та сподіванні. Адже народ, який
втратить надію, просто зникне.
Газета «Зоря Полісся», 22 січня 2021 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар