пʼятниця, 8 травня 2020 р.

У фронтовому строю

 

Пісня про фронтових шоферів, що «вели машини, минаючи міни, і не зважали на будь-які бомбування», сповна стосується колишнього водія Радомишльського автопідприємства Станіслава Владиславовича Духновського. Бо його фронтові дороги, що тривали упродовж усіх воєнних лихоліть, були по вінця наповнені військовими знегодами й поневіряннями.

…Війна застала 22-річного парубка із села Юзефівка (тепер – Йосипівка), що на Київській трасі між Кочеровом та Ставищами, у Києві, де він навчався у школі фабрично-заводського навчання. До столиці хлопець подався разом з Женею Дідківською із сусідніх Озерян. Вони кохали одне одного і в майбутньому після навчання хотіли поєднати свої долі. Але плани перервала війна.

Училище евакуювали до Горького, де юнаків-учнів, що невдовзі підлягали мобілізації, скорим порядком долучили до випуску озброєння. Дівчата роз’їхалися по домівках.

Саме з Горького Станіслав Духновський і відбув до війська. Освоїв він притому ще один фах, який і став для нього визначальним у житті – шоферську справу. Відтак у складі 1618-го Легкого Артилерійського полку пройшов бойовий шлях, тобто - проїхав від Брянська до Балтійського узбережжя. Частина входила до Резерву Головного командування і воювала в складі Брянського, 3-го Білоруського, 2-го та 1-го Прибалтійського фронтів.

Легкі артилерійські полки були мобільними і рухливими ратними одиницями, при потребі швидко змінюючи дислокацію. Важливу роль тут відігравали шофери, що доправляли гармати та артилерійські установки на потрібну позицію, розгортаючи в бойовий порядок. Тож їхні розпорядливість та вправність діставали належну оцінку й відзнаку.

За умілі дії в боях при форсуванні Десни у вересні 1943-го Станіслава Духновського нагородили медаллю «За бойові заслуги». У представленні до нагороди зазначалося, що під сильним артилерійським вогнем ворога його автівка з двома гарматами швидко подолала заболочену місцевість і в строк прибула на обумовлену позицію, забезпечивши своєчасне відкриття вогню батареєю.

У жовтні 1944-го вже командира відділення тяги С.Духновського нагородили орденом «Червона Зірка». В одному з боїв у Прибалтиці командирська машина під ворожим обстрілом своєчасно змінила бойовий порядок, а, потрапивши під бомбування літаків, вміло маневрувала і доставила боєприпаси на позицію неушкодженою.

У квітні 1945-го вмілі дії водія, що вивів у ратний стрій три гармати і забезпечив артилеристів боєприпасам, було відзначено медаллю «За відвагу». Наказ про цю нагороду було підписано 9 травня.  Потому його груди прикрасила ще й фронтова медаль «За Перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.»

Повернувшись додому, Станіслав щонайперше поцікавився долею Євгенії. Зясувалося, що на її долю теж випало немало поневірянь. Окупанти відправили дівчину на примусові роботи в Німеччину. У травні 1945-го її в числі інших остарбайтерів визволили союзницькі війська, які передали українців радянській стороні. Відповідні органи тимчасом  інкримінували визволеним співробітництво з нацистами і, в свою чергу, доправили їх на «хімію», як називали в народі примусові роботи на шкідливому виробництві. Женя працювала на хімкомбінаті в Лисичанську. Там її й знайшов Станіслав.

Врешті авторитет фронтовика-орденоносця подіяв, і дівчину звільнили з роботи раніше обумовленого терміну.

Невдовзі молодята побралися, а затим у пошуках  роботи переїхали до Радомишля, де Станіслав Духновський влаштувався водієм у місцеву автороту. Тут і промайнуло подальше його трудове життя. Починав на легковиках. Він, до речі, став у Радомишлі першим водієм таксомотору. Але згодом за станом здоровя змушений був облишити водійську професію і працював механіком. Певний час був також інженером з техніки безпеки. Мав він авторитет і повагу в колективі. Обирався головою профкому, входив до ради ветеранів підприємства.

Ветеранська організація автопідприємства вважалась однією з найдієвіших. Колишні водії-фронтовики були тут справді бойовою одиницею, перебуваючи на вістрі усіх подій і в мирний час. Водночас, як і годиться, зустрічалися з юнню, шефствували над Братською могилою полеглим воїнам, що на околиці Глухова Першого. 9 Травня їхній стрій завжди вишукувався тут перед обеліском, щоб схилити голови у пам’ять про загиблих, бо не злічити, скільки таких могил залишилося за чотири роки війни на їхніх фронтових дорогах…

 

У 1987-му у цьому строю поминали вже й Станіслава Владиславовича Духновського, бо тогорічного 7 лютого відлетів він у вічність, щоб уже з небес нагадувати сущим на землі про своїх бойових побратимів.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 8 травня 2020 р.

 

Немає коментарів:

Дописати коментар