Літописець рідного Борщева

 

Десь із десяток років тому на проводи до родинних гуртів, що збиралися біля поховань своїх пращурів на Борщівських могилках, підходив привітний літній чоловік. Він цікавився родинними зв’язками, спогадами відвідувачів про минуле села. Був у солом’яному брилі і з неодмінним зошитом у руках, до якого ретельно занотовував почуте й переказане.

Допитливим односельцем виявився Валентин Адамович Згурський, що зокрема і в такий спосіб збирав матеріали до своєї книги «Борщів». Цей фоліант у 700 (!) сторінок форматом А-4 побачив світ у 2015-му і став справжньою реліквією на лише для давнього українського поселення, а й загалом поліського краю. 

«У кожного із нас є найдорожче місце на планеті – де він чи вона побачили небо над головою та вперше почали топтати босими ногами рідну землю, – пише В.Згурський у передмові до книги. – І де б ми не були, нас завжди тягне до цього місця. Це може бути хутір, село чи місто. Потрапивши в іншу місцевість, відірвані від рідних, ми згадуємо їх, скучаємо за ними, за тими місцями, де бігали по полю чи лісі, купались в якомусь озерці чи річці, яких немає на найточніших мапах. Вочевидь все це і є Батьківщина, і нас завжди, де б ми не знаходились, тягне туди, де народилися, де лежать останки наших предків. Нас завжди цікавить історія цього місця, а вона складається з історій окремих людей…»

Цим людям і рідному селу й присвятив свою працю дослідник. У ній висвітлено цікаві й невідомі раніше сторінки історичного літопису Борщева, починаючи з козацьких часів і до теперішнього часу, подано розповіді й документи про воєнні й голодні лихоліття, колективізацію, політичні переслідування та репресії. Наведено у виданні прізвища земляків, що загинули на Другій світовій війні.

Та чи не найвагоміша особливість, а від того й унікальність книги полягає в тому, що в ній згадано кожного жителя села за останні два і навіть трохи більше століття.

Наразі, коли відчутно зріс інтерес до досліджень власного родоводу, у пошуках своїх родинних коренів ентузіастам доводиться вишукувати й перегортати купу архівних документів, до яких далеко не кожному до снаги дістатися. Та ще ж потрібно знати, де саме шукати і що. За борщівців цю чорнову роботу виконав Валентин Згурський, подаючи у своїй друкованій праці інформацію про 733 роди за прізвищами їх представників. До цього унікального реєстру, що охоплює 1788-2008 роки, обіймаючи 588 сторінок видання, зібрано інформацію з метричних переписних та погосподарських книг, ревізьких казок та іншого з державних архівів Києва, Київської та Житомирської областей, місцевих зібрань. Ряд шляхетських родів притому доповнені належними їм гербами.

Слід зазначити, що досвіду такого пошуку дослідник набув, працюючи над попередньою своєю ґрунтовною працею – «Згурські». Вона витримала два видання  (друге, до речі, вийшло на 1276 сторінках). У ній автор зібрав інформацію майже про п’ятсот родин, що є носіями цього прізвища, незалежно від того, простежив чи ні власні родинні зв’язки. Валентин Адамович був переконаний, що вони, безумовно, є. Адже добре закарбував слова свого двоюрідного брата Антона: «Пам’ятай, всі Згурські – рідні. Просто ми цього не знаємо». Багатьох з них, притому, пошуковець відвідав особисто.

Відтак він прослідив родовід Згурських, починаючи з 13 століття від перших їхніх відомих представників, що походили з польських лицарських родів, а від них поширилися чи не усім світом.

У такий же мірі, за його переконанням, поєднані між собою й борщівці з тотожними прізвищами. Борщів Валентин Згурський називає рідним для себе селом. Хоча насправді народився він у Негребівці, куди в середині ХІХ століття переселився його прапрадід Гжегож Згурський (родове коріння тимчасом веде до Краківського воєводства), що став лісничим в лісових угіддях місцевих можновладців Немиричів.

Батько дослідника Адам Васильович у пору нацистської окупації переїхав у Борщів, де мешкали батьки дружини Павлини Степанівни. Відтак зростав хлопчина вже тут. Але – без батька, котрого у 1943-му після приходу радянських військ призвали на фронт, звідки солдат не повернувся – загинув він у квітні 1945 р. в Німеччині, де й похований. Свого часу за щасливим збігом син зміг побувати на батьківській могилі.

Навчався Валентин Згурський, звісно, у Борщівській школі. Притому презентував він свою працю землякам у 2017-му на святкуванні її 120-річного ювілею. Сільському освітньому закладу теж присвячено ряд сторінок унікального видання.

Після закінчення у Києві училища та технікуму напівпровідникового приладобудування працював в український столиці на ряді підприємств, де очолював технологічні служби. Останнім місцем його роботи була редакція газети «Самостійна Україна», праця в якій прислужилась книготворенню. Адже свої книги готував, упорядкував і верстав самотужки. Першою спробою стала невелика за обсягом та накладом книжечка «Лихоліття», що призначалась винятково найближчим рідним. Затим були вже фундаментальні «Згурські».

Якось, працюючи над ними в історичному архіві Києва, Валентин Адамович натрапив у фондах на матеріали про Борщів та його мешканців. Відтоді у нього й зародився задум зібрати все, що є у київських сховищах, та написати історію села. І цей задум він таки зумів зреалізувати, бо ж побоювався, що через проблеми зі здоров’ям його робота виявиться марною.

А от наступний – уже ні. Як зазначав, у пам’ять про батька готував книгу з історії так само рідної йому Негребівки, але – довершити не встиг. Смерть забрала його у 82-річному віці 9 червня 2020-го. Похований дослідник біля своїх рідних на Борщівському кладовищі...

Нещодавно привернуло увагу, як у Борщівській спільноті популярної соціальної мережі нащадки однієї з тамтешніх родин цікавилися, чи відомо щось комусь про їхній рід. У коментарі дописувачі наразі подали копії відповідних сторінок із книги Згурського.

Тож таки недаремною була його подвижницька праця.

 

Газета «Зоря Полісся», 20 серпня 2021 р.

 

Спортивна слава України і Радомишля

 

4 серпня 2021 року на Олімпійських іграх, що вирували тоді в Токіо, був, можна сказати, радомишльський день. Цього дня скарбничку української збірної поповнила Ірина Коляденко, яка виборола «бронзу» в спортивній боротьбі у ваговій категорії до 62 кг. Вперше в історії Радомишль був представлений на Олімпійських змаганнях, і вперше його представник здобув нагороду Олімпіади.

Втім, вітаючи борчиню з вагомим здобутком, з приємністю називали Ірину своєю землячкою також харків’яни, тернополяни, ірпінці, маючи для цього підстави. Та все ж передусім вона – радомишлянка, бо саме тут починався для неї не лише життєвий (народилась Ірина в Радомишлі 28 серпня 1998-го), а й спортивний шлях. Навчалась дівчинка в міському ліцеї №1 ім.Т.Шевченка, де відкрив майбутній спортивний талант вчитель фізвиховання закладу Руслан Пархоменко. На уроках фізкультури він звернув увагу на гнучкість, чіпкість, упертість і витривалість учениці. Відтак порадив подивитись її тренерові з вільної боротьби Радомишльської ДЮСШ Русланові Козенку. У спортшколі тоді саме відкрилось борцівське відділення, до якого наставник добирав перспективних кандидатів. На його пропозицію займатися боротьбою дівчина пристала без вагань.

Руслан Володимирович повернувся до рідного міста, маючи вже чималий борцівський та тренерський досвід, набутий, щоправда, за межами України – в Казахстані та Росії. І під його керівництвом вихованці відділення спортивної школи Радомишля почали впевнено заявляти про себе на різноманітних змаганнях.

Першу свою медаль Коляденко отримала 9 травня 2009-го. Її вручив юній борчині тренер. У той день вихованці спортшколи, вишикувавшись колоною, брали участь у традиційній святковій ході. Юні спортсмени зазвичай представляли землякам здобуті ними на змаганнях нагороди. У Іри таких ще не було, як, власне, не було й самих змагань, адже робила тільки перші кроки на борцівському килимі. Тож, аби не виглядала дівчина «білою вороною», тренер подарував їй сувенірну медаль, що її привіз з котрогось чемпіонату, як завжди це робив. І з нею на грудях десятирічна Коляденко почувалась необділеною увагою і гордо крокувала Радомишлем.

 

9 травня 2009 р. Десятирічна Іра Коляденко (перша справа у першому ряду) зі своєю першою медаллю.

Втім скорим часом почала здобувати й справжні турнірні відзнаки. Воістину проривом для талановитої радомишлянки стало юніорське «золото», здобуте у 2010-му на Всеукраїнській борцівській першості спортивного товариства «Колос», що проходила у Скадовську.

Перша перемога Ірини на Всеукраїнських змаганнях.

Світлини з архіву Р.Козенка.

Того ж року юна спортсменка, що виступала у дитячій 30-кілограмовій категорії, тріумфувала на чемпіонаті України. Цікаво, що тоді у фіналі вона взяла гору над Оксаною Лівач з Івано-Франківщини, котра нині також входить до складу української олімпійської збірної (щоправда, у «дорослих» вагових категоріях їхні дороги розійшлися – Оксана суперничає у значно легшій, де на Олімпіаді стала п’ятою). А своє лідерство радомишлянка потому на цьому рівні підтверджувала ще двічі.

Ірина Коляденко, як мовиться, потрапила на олівці фахівцям, увійшла до складу збірної області. За клопотанням тренера, вона стала навчатися у Харківському спортінтернаті. Проте Козенко так само тримав свою талановиту вихованку у полі зору – настановами, тренуваннями, а то й матеріальною підтримкою.

А коли настала пора здобувати професійну освіту, юнка спочатку обрала Ірпінський Університет фіскальної служби з його коледжем, закінчила, крім того, ще й факультет фізичного виховання Тернопільського національного педагогічного університету ім.В.Гнатюка.

Наразі в Ірпіні спортсменка, зрештою, й осіла, позаяк – це майже Київ. Адже з 2018 року вона незмінно входить до збірної України, ставши її беззаперечним лідером. Тренує там Ірину Володимир Яременко.

Проте, буваючи в Радомишлі, всякчас продовжувала тренування у Козенка. Між тим, на тутешні спаринги для Ірини тренер запрошував своїх колишніх титулованих вихованок навіть з закордоння, долучалися до них борці-чоловіки, притому досить габаритні. Часом, як згадує наставник, доводилося й «поправляти корону» на голові юнки, як це нерідко трапляється з молодими спортсменами…

Ірина Коляденко зі своїм першим тренером Русланом Козенком.

  Її сходження до найвищих спортивних вершин почалося з юнацьких здобутків. У 2017-му Ірина Коляденко вперше виступила на юніорських чемпіонатах Європи та світу, де посіла відповідно дев’яте та сьоме місця. Вже через рік привезла з обох таких змагань «бронзу».

А у 2019-му дебютувала на дорослому рівні, та ще й як! На прем’єрній для себе світовій першості відразу стала другою. Чемпіонат Європи-2020 приніс Ірині «бронзову» нагороду. З ними здобула спортсменка путівки й на Токійську Олімпіаду-2020. Але коронавірусні обмеження відклали старт головних змагань чотириліття на 2021 рік, внісши корективи і у турнірні, і в тренувальні графіки спортсменів. Певною мірою для Коляденко це, можливо, пішло й на користь. Адже набула більше змагального досвіду найвищого рівня. Бо свою олімпійську ліцензію переконливо підтвердила цьогоріч перемогами на чемпіонаті Європи та Європейському олімпійському кваліфікаційному турнірі.

Хоча, як не дивно, незважаючи на помітні змагальні успіхи, олімпійські перспективи нашої землячки спортивні експерти та функціонери розглядали доволі обережно. Принаймні в оприлюднених перед іграми прогнозами на очікувані медалі ані Ірини, ані її колежанок по жіночій борцівській дисципліні, не значилося. Тим приємнішими й вагомішими вийшли їхні здобутки.

Свій шлях до бронзи на олімпійському килимі радомишлянка почала з переконливих перемог над Амінат Аденії з Нігерії та китаянкою Лун Цзя, поклавши обох на лопатки. Проте у півфіналі, вірогідно за браком досвіду, поступилась чинній чемпіонці світу Айсулуу Тинибековій (Киргизія). Та на боротьбу за «бронзу» з представницею Латвії Анастасією Григор’євою Ірина налаштувалась рішуче і виборола омріяну для себе та країни олімпійську нагороду.

 

За словами 22-річної спортсменки, на Олімпіаду їхала вона за «золотом», тому попервах третє місце її засмутило. «Я дуже розчарувалася, коли програла у півфіналі, але таки зібралась, і вважаю, що виступила добре», – розповідала спортсменка журналістам в аеропорту «Бориспіль», повертаючись з Токіо. Тут її, до речі, зустрічали й привітали двоюрідна сестра з тіткою.

Золоту медаль Ірина обіцяє здобути на наступних Іграх, і про відпочинок спортсменка поки що не думає. Хоча нині у неї не менш важливий період відновлення та реабілітації для підготовки вже до наступних змагань. Попри розписаний наперед щільний тренувальний графік вона, безумовно, вибере час, щоб завітати до рідного Радомишля, як кожного разу знаходить його після змагальних виступів. Знає, що, як завжди, чекатимуть її тут мама Наталія, микгородський дідусь Віктор, ставківська бабуся Валя, рідні та друзі і, звичайно, тренер. До слова, за підготовку спортсменки світового рівня Руслан Козенко торік був удостоєний звання заслуженого тренера України.

А у рідному місті тим часом зростають нові борці та борчині. Дехто з них, за словами Козенка, може цілком повторити успіхи його першої зоряної вихованки. Як, до речі, й Іринина сестра Вікторія (вона нині навчається у спортивному інтернаті в Броварах). От тільки шлях до великих перемог – важкий та тернистий, і долають його ті, хто докладає до цього безліч зусиль та старань. Як це зробила і продовжує робити Ірина Коляденко.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 20 серпня 2021 р.

  

«Ці фашисти окупували нас ще у 1917-му…»

Сумнозвісне урочище Сандормох, що розташоване у Карелії біля Соловецьких островів, нині належить до меморіальних місць української національної пам’яті. Саме там в роки великого комуністичного терору 1930-х було розстріляно понад 9500 осіб 58 національностей (нині достеменно встановлено 6241 ім’я), серед яких було більше тисячі українців.

Масові розстрільні акції почалися в Соловецькому таборі особливого призначення у 1937-му. Тогорічного 5 серпня з’явився наказ НКВС за номером 00447 «Про операцію з репресування колишніх куркулів, кримінальників та інших антирадянських елементів», що поклав початок відстрілюванню в’язнів таборів та тюрем, передусім так званих «політичних»…

Українців начальник табору майор І.Апетер виокремив в особливий список і надав йому в тогочасному дусі гучну назву «Всеукраїнський центральний блок», що нібито таємно утворився в таборі, а тому підлягав безумовному знищенню. До нього ревний служака вніс зокрема колишнього міністра освіти УНР Антона Крушельницького та його синів Остапа і Богдана, члена УЦР Михайла Авдієнка, міністра фінансів уже УРСР Михайла Полоза, академіка Матвія Яворського (його було іменовано головою блоку), професорів Олександра Бадана-Яворенка, Сергія Грушевського, Володимира Чехівського, науковців Петра Бовсунівського, Василя Волкова, Миколу Павлушкова, Миколу Трохименка, актора і режисера Леся Курбаса, професора філології, поета-неокласика Миколу Зерова, письменників Марка Вороного, Григорія Епіка, Мирослава Ірчана, Михайла Козоріза, Миколу Куліша, Валер'яна Підмогильного, Валер'яна Поліщука, Олексу Слісаренка, Павла Филиповича, Михайла Ялового та багатьох інших, ув’язнених чи виселених сюди з українських теренів або пов’язаних з ними.

Під третім номером і як один з організаторів «блоку» у цьому розстрільному списку «українських буржуазних націоналістів» значився творець та очільник Гідрометеослужби СРСР Олексій Вангенгейм, голландець за походженням. З Україною його, мабуть, поєднало те, що уроджений був на Курщині, яка за часів УНР та Української держави входила до їхньої юрисдикції, а ще – був племінником просвітниці та народниці Ольги Вангенгейм, котра власним коштом збудувала й утримувала сільську школу у Ставках Радомисльського повіту. До українців був віднесений католицький священник Ян Лукаш, уродженець Забілоччя.

Більшість з тих, хто увійшов до українського списку Апетера, розстріляли саме в урочищі Сандормох 3 листопада 1937-го.

Ці сумні події стали надбанням громадськості з кінця 1990-х. І 27 жовтня 1997 року на шістдесяті роковини злочину комуністичного режиму в Сандормосі вперше пройшли жалобні заходи, організовані Міжнародним і місцевими «Меморіалами». Участь у ньому взяли посланці з України. В наступні роки День пам’яті жертв Сандормоху традиційно відбувався 5 серпня, у згадану дату появи кривавого чекістського наказу.

До початку російської агресії в Україну неодмінними учасниками цих Днів були українські представницькі делегації. До їх складу неодноразово входив і наш знаний земляк, правозахисник Василь Овсієнко. У 2004 році Товариство української культури «Калина», що діяло в Карелії, коштом світового українства встановило в Сандормосі гранітний меморіальний знак «Убієнним синам України», споруджений у формі сакрального козацького хреста.

Були українці на Сандормоському Дні пам’яті й у 2021-му. Йдеться, щоправда, про представників українських громадських організацій, що подекуди збереглися на російсько-імперських просторах. Втім, з огляду на сучасні політичні реалії дещо змінився формат цих заходів. Віднедавна імена жертв Сандормоху виголошують по всьому світу. Таких країн, за свідченнями організаторів акції, – вже 140. В Україні 5 серпня вони лунали у Дніпрі, Києві, Почаєві, Харкові, окупованому Севастополі…

А стосовно «реалій», то на відміну від України, де всі архівні справи про репресії – у вільному доступі, в Російських архівах обмежені відомості по них надають лише прямим родичам репресованих. До того ж, нині в путінській Росії відбувається нове замовчування та відбілювання злочинів Сталіна, НКВС та іже з ними. Водночас переслідуванням піддаються громадські активісти, які оприлюднюють страшні факти про ці злодіяння. Зокрема вже п’ятий рік в ув’язненні за надуманими звинуваченнями перебуває один з очільників Карельського «Меморіалу» Юрій Дмитрієв, який надзвичайно багато зробив, щоб Сандормох та інші колишні «полігони смерті» стали місцями народної пам’яті. Власне, й саме товариство «Міжнародний меморіал» російський мінюст відніс до так званих «міжнародних агентів» з відповідними юридичними наслідками.

Доречним буде у зв’язку з цим навести проникливе свідчення росіянина Андрія Дворнікова, оприлюднене на інтернет-ресурсах.

«... пару років тому мій колишній сусіда подав до суду. З’ясувалося, що якісь гади його фронтовика-дідуся назвали катом. А дідусем мого сусідонька був не хто інший, як Василь Михайлович Блохін – один із загальновідомих катів-виконавців смертних вироків у пору масових репресій. Тоді мені здалося це абсурдом, гідним стьобу. Адже після смерті Сталіна цього «героя» по тихому відправили у відставку й позбавили генеральського звання як такого, що «дискредитував себе під час служби в органах…»

Та днями приїхав я у сумнозвісну Нілову пустинь – одне з місць трагічного Катинського реєстру. На вході от уже багато років зустрічають мене на мармурі висічені слова про поляків та їхню трагічну долю.

І ось бачу, що поруч встановлено стенд зі спростуванням: ні НКВС, ні Блохін там не винні - фашистські окупанти, виявляється, всіх знищили.

Спочатку стало гірко, але після відвідування Храму зрозумів: це ж усе правда. Фашисти їх розстріляли. Окупанти. Ці фашисти ще в 1917-му нас окупували, загарбавши у полон цілі народи, і свою окупаційну політику продовжують дотепер…»

Могила видатного українського режисера і актора Леся Курбаса на міському кладовищі в Харкові. Але насправді – під пам'ятником порожнеча, могила символічна. Останки Курбаса лежать в одній з безіменних могил в урочищі Сандормох. Радянські кати розстріляли митця 3 листопада 1937 року. Сьогодні навіть відоме ім'я вбивці його і сотень інших в’язнів - капітан ГБ Михайло Матвєєв, який з радянськими почестями та привілеями прожив на цьому світі довгих 79 років.

 

Газета «Зоря Полісся», 13 серпня 2021 р.

 

 

  

З історії поселень Радомишльщини. Біла Криниця

 

Біла Криниця – селище міського типу.

Розташоване за 23 км від районного центру м.Радомишль на правому березі річки Тете­рів, за 15 км від залізничної станції Тетерів. Межує з селами Мигалки (Київська область), Осів, Вишевичі, смт Городок.

Площа населеного пункту – 1,75 кв. км.

Населення – 886 осіб (2016 р.).

День селища – ­­­9 серпня.

 

Вважається, що назва поселення походить від наяв­ності кришталево-білого піску, що його намивали чисті джерела, розташовані навколо селища.

Відоме з 1607 р. як маєток шляхтича М.Глудевського. У 1618 р. він позивався з Вороничами за зруйновану ними на тутешніх землях греблю.

Під 1646 р. Біла Криниця наведена в маєтностях Києво-печерського монастиря. Того ж року над жителями села позбиткувалися польські хоругви стражника коронного С.Лаща, завдавши селянам збитків у 100 зл.

У реєстрах 1682 року в селі обліковано водяний млин на одну поставу та 7 дворів.

За писемними згадками 1783 року тут було 8-10 хат, в яких проживало біля 50 мешканців польської націо­нальності. Така ж кількість жителів наводиться й за відомостями 1863 р. 

У 1795 році Біла Криниця, як і інші володіння довкола Радомисля ліквідованої уніатської митрополії, була подарована польському генералові-зрадникові А.Злотницькому і увійшла до його Вишевицького маєтку. Його нащадки згодом продали ці маєтності Оскіркам. Від них вони перейшли до Корольова, котрий спочатку заставив їх під кредит, а у 1884 їх викупив кивський інженер А.Лоський. У 1900 році ними володів дворянин П.Тимофієвич.

Місцеві мешканці наймитували у поміщиків, працювали лісорубами, випалювачами деревного вугілля у графа Браницького, що володів навколишніми лісовими угіддями. Село складалося з невеликих хутірців, котрі називалися «лісовими сторо­жами».

У 1886 р. граф В.Браницький збудував біля Білої Криниці склозавод. Його орендував фабрикант Н.Горенштейн з Радомисля. Робітниче поселення дістало назву Гута-Купно. Виробництву сприяли значні запаси наявного тут склоносного піску. У 1898 р. на підприємстві працювало 110 робітників, у тому числі 50 підлітків. Вироблялося на ньому за рік 4027300 штук різного посуду на 39315 руб. Завод утримував власну пожежну команду. Проте виробництво виявилося витратним, і підприємство свою діяльність припинило. Урочище, де воно працювало, донині називають «Гутищем».

У 1885 р. в Білій Криниці, що входила до Вишевицької волості Радомисльського повіту, нараховувалося 96 жителів.

1900 року тут налічувалося 53 двори, мешкало 477 осіб (265 чол., 212 жін.) За селом обліковувалося 159 дес. землі.

У 1914 р. місцеві жителі брали участь у заворушеннях, які вчинили мобілізовані на Першу світову війну.

У роки української революції 1917-1921 рр. на цих теренах діяв повстанський загін отамана Орлика.

У 1923 р. Біла Криниця увійшла до складу Вишевицької сільської ради Радомишльського району.

У 1926-1927 р.р. місцеві жителі вирішили відновити склоробний промисел і на власні паї побудовали склозавод. Роботи на ньому велись вручну, машинно-ванний корпус був дерев'яним. Робіт­ники виготовляли господарський скляний посуд і пляшки ємкістю до одного літра, лампове скло. В 1936 році на заводі, що на­лежав промислово-кооперативно­му   об’єднанню   «Соцперебудова», було побудовано другий машинний цех.

У 1930-х р.р. більше двадцяти працівників підприємства стали жертвами політичних репресій за сфабрикованими звинуваченнями у шкідництві, шпигунстві і т. ін.

20 жовтня 1938 р. Біла Криниця отримала статус селища міського типу. Було утворено селищну раду, якій підпорядковано хутір Осів. У 1941 р. в селищі було обліковано 114 дворів, проживало ­­747 мешканців.

Біла Криниця була окупована нацистськими загарбниками з 16 липня 1941 року по 12 листопада 1943 року. 250 жителів сели­ща брали участь у Другій світовій війні, 80 з них загинули, 115 удостоєні бойових нагород.

У боях за за Білу Криницю полягло 74 радянських воїни. У 1961 р. на їх честь встановлено пам’ятник.

В пору окупації в селищі діяла підпільна антифашис­тська группа з 25 юнаків і дівчат. Серед підпільників були  Н.Жудра, П.Жудра, В.Канарський, В.Новицька, В.Зелінський, М.Ковальський, І.Дорошенко та ін­ші, очолювала підпілля Л.Коломаренко. При виконанні бойового завдання її разом з підпільницею Н.Жудрою було схоплено гестапо і закатовано.

В довколишніх лісах діяв партизанський загін, рейдували українські повстанці.

У 1944 р. в Білій Криниці був винищувальний загін «ястребків», тут містився штаб військ НКВС, які воювали з групами УПА. В кінці березня 1944 р. біля селища енкевеесівці вели тривалі бої з рейдовим підрозділом УПА «Базар».

У повоєнний час за­вод, зруйнований під час окупації, було відбудовано, на ньому виготовлялося віконне скло.

У 1956 році підприємство з артільного перейшло у державну власність. Невдовзі почалась його техніч­на реконструкція. В 1966 році завод випустив склопродукції на 1903 тисячі рублів при плані 1867 тис. руб.

У 1959 р. в селищі нараховувалося 1,5 тис. мешканців, 1967 р. – 1698. За на­ціональним складом переважали українці – 90 відсотків, проживали тут також поляки і росіяни.

Для робітників, відселених з бараків, було збудовано більше 80 житлових будинків, зокрема 1 – на 40 квартир, 1 – на 62. Селище було електрифіковане і радіофіковане, тут працювало 3 магазини, ларки, майстерня побутового обслуговування, їдальня, медична амбулаторія, відділення зв’язку, АТС, ощадкаса, будинок культури, бібліотека.

Восьмирічна школа 1991 р. стала середньою.

У пору економічної кризи 1990-х рр. склозавод припинив свою діяльність. Тривалий час в селищі працювало мале підприємство «Білкабель», що виготовляло різноманітну кабельну продукцію. Нині діють кілька деревопереробних структур. Є рибні стави.

Функціонують загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, бібліотека, будинок культури, фельдшерський пункт.

У 2007 р. в Білій Криниці було збудовано церкву в ім’я святого Пантелеймона.

З 2020 року селище Біла Криниця входить до складу Городоцької громади Житомирського району. В Білій Криниці утворено старостинський округ, якому підпорядковано село Осів.

За переписом 1989 р. в Білій Криниці нараховувалося 1315 мешканців (593 чол., 722 жін.), за переписом 2001 р. – 1069, у 2011 р. – 945.

 

Газета «Зоря Полісся», 13 серпня 2021 р.